Старший лейтенант Владислав Чугуєнко на псевдо «Злий» пам’ятає кожну дату, кожне звання та кожен поворот своєї долі. Офіцер морської піхоти, майстер спорту та захисник Маріуполя розповів про шлях від Запоріжжя до російських тюрем, про те, як виживали в Оленівці та Волгоградському СІЗО, і чому в полоні найголовніше — це люди, які поруч.
Біографія
Владислав Чугуєнко народився 9 березня 1999 року в Запоріжжі в родині держслужбовців. Тато служив кінологом у прикордонній службі на Закарпатті, згодом працював у міліції. Мама — вчителька української мови та літератури, працювала в дитячому садку, а пізніше — соціальним працівником. Має брата-близнюка Станіслава, який досі перебуває у полоні в рф.
«Після 11 класів ми з братом вирішили вступити до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Я обрав факультет бойового застосування військ. Під час навчання здобув два звання майстра спорту — з військово-спортивного багатоборства та рукопашного бою. У 2019 році навіть привіз «бронзу» з чемпіонату Європи в Польщі. Випускався у червні 2020-го в званні лейтенанта».
24 лютого 2022 року
Ще 14 січня 2022 року Владислав прибув у зону ООС на Донецький напрямок — у Широкине під Маріуполем. Там і зустрів повномасштабне вторгнення:
«Ситуація розвивалася швидко: ворог прорвав фланги в районі Волновахи та Павлополя. Щоб не потрапити в оточення, 1 березня, о 4-й ранку, ми отримали наказ здійснити марш до Маріуполя. Всі подальші бої тривали вже безпосередньо в місті».
Замість «зеленого коридору» — полон
У полон Владислав потрапив в ніч з 3 на 4 квітня 2022 року. На той момент він вже мав поранення, його «зашили». Перебував військовий на командному пункті 36-ї бригади морської піхоти.
«Командир батальйону наказав мені виїжджати на спостережний пункт для заміни людей. Ми чекали вікна між авіанальотами — вони били кожні 5-7 хвилин. Виїхали, але потрапили в засідку. Нас взяли в полон і перевезли в село Сартана, — розповідає Владислав. — Вже вранці 4 квітня нас привезли в ангар, де я побачив весь свій підрозділ. Командир віддав наказ скласти зброю, як я розумію, через те, що не було людей, боєприпасів, їжі та медикаментів. За домовленістю це мав бути «зелений коридор», але натомість ми опинилися в полоні у так званої "ДНР"».
Про те, що сини в полоні, мама Владислава дізналася з відео, яке зняли в Сартані:
«Приїхали чеченці з «Ахмату» й зняли з нами відео. На ньому рідні й впізнали брата і мене».
Червоний Хрест полон брата Владислава підтвердив одразу, а його полон підтвердив лише наприкінці 2024 року.
Владислав Чугуєнко
Протягом усіх 1 227 днів, які військовий був у полоні, не було жодного контакту з рідними, за виключенням хіба єдиного листа від мами, який хлопцю передали вже наприкінці 2024 року.
Найгірше ставляться до добровольців
За словами Владислава, до військовополонених ставляться по-різному:
«У кожній колонії є так звана «прийомка». Мене проганяли через «чотири кола»: перше — як усіх, друге — за татуювання, третє — бо морпіх, четверте — бо офіцер. Вони були в шоці, що мені 23 роки, а я вже старший лейтенант. У них у 40 років лейтенантами ходять».
Найгірше ставилися до добровольчих підрозділів («Азов», «Айдар», «Донбас») та до тих, у кого була будь-яка символіка на тілі. Фізичний та психологічний тиск на таких полонених був постійним:
«Ті, у кого була якась німецька символіка, дуже страждали. Якщо ми страждали, то порівняно з ними, не страждали взагалі. Людей дуже сильно калічили. Через рік-півтора ставлення більш-менш вирівнювалося, на підрозділ вже не дивилися: були люди всі однакові і плюс окремі люди, які мали німецьку символіку. Спершу дуже сильно не любили артилеристів-мінометників. Потім ставлення якось вирівнювалось, час від часу їм нагадували про це, але більш-менш всі вже були в однакових умовах».
Пекло Оленівки та допити
«Спочатку ми разом із братом були в Оленівці. Потім нас розлучили. Мене возили в Таганрог, потім у Донецьк — у так званий відділ боротьби з організованою злочинністю. Росіяни намагалися сфабрикувати справи проти українських офіцерів, звинуватити нас у загибелі цивільних в Маріуполі, хоча всі розуміли, що місто нищила їхня авіація. Ми підпали під слідство, бо наш підрозділ брав активну участь в обороні Маріуполя.
Нас із братом переплутали через однакове прізвище та дату народження. Мене навіть повернули з Донецька в Оленівку вчетверте, бо «провтикали» допитати як офіцера, щоб отримати інформацію на брата», — згадує юнак.
Потрапивши в Оленівку вчетверте, Владислав на власні очі побачив наслідки теракту, який російські війська здійснили в ніч на 29 липня 2022 року проти українських військовополонених:
«Я бачив наслідки. Оленівка була переповнена, люди жили буквально один на одному. Тому вони розчистили промзону і поселили туди близько 200 «азовців». Вибух стався за день-два після того. Потім по колонії були ще «прильоти», були поранені з ампутаціями та загиблі. Після цього нас почали вивозити в Росію».
СІЗО-2 у місті Камишин (Волгоградська область, рф)
Найдовше Владислава тримали у Волгоградській області, місто Камишин, СІЗО №2: з 10 жовтня 2022 року до 13 серпня 2025-го. 14 серпня 2025 року військового обміняли.
СІЗО №2 міста Камишин, Волгоградська область, росія. Як зазначено в місцевому путівнику, найстаріша історична будівля містаФото: Texty.org.ua
У камері, розрахованій на чотири людини, утримували вісім полонених. У кожного: ліжко, матрац, подушка й покривало, засоби особистої гігієни.
«Підйом о 6:00, гімн, 30 хвилин на вмивання та заправку ліжок. Потім — зарядка. Сніданок, обід і вечеря — все по графіку. Їжа — це переважно «кольорова вода» замість чаю та рідкі каші. На вечір — каша з маленьким шматочком риби.
Найбільша проблема в полоні — це постійний голод. Оскільки їжа погана, їсти дозволено лише за столом, який розрахований максимум на 4 людей. У камері зазвичай люди різного віку, не всі можуть їсти швидко. Доводилось постійно шукати альтернативи й підлаштовуватись один під одного.
По вівторках нас водили у лазню і до 2024 року це була єдина «прогулянка», навіть у вікно дивитись було заборонено. У 24-му нас почали виводити на прогулянки: залежно від зміни це могло бути 3-5 хвилин або ж декілька годин.
У 2023 році умови трохи «пом’якшили»: приїхали представники Червоного Хреста й передали по одній книжці на камеру та шахи. Шахи були одні на поверх, тому ми отримували їх раз на 10-12 днів».
Психологічний вплив
Окрім «фізичного впливу», як каже Владислав, на військовополонених постійно тиснули психологічно: щоранку та щовечора змушували співати гімн рф:
«Вмикали пісні про 9 травня: проганяють пісню один раз, а наступного разу ти вже повинен її співати. Не співаєш — фізичний вплив. І бувало таке, що ти увесь день стоїш на ногах і співаєш ці всі радянські пісні. Вірші змушували вчити за 20 хвилин. Від постійного стресу та недоїдання організм починав «палити» сам себе, люди страшно худли».
Ще один вид психологічного насилля — відсутність правдивих новин про свою країну.
«Нам постійно казали, що України вже немає, що половину територій забрали, а Польща планує анексувати західні області. Тільки в середині січня 2025 року почали вмикати радіо «Вести FM». Ми слухали російські новини й намагалися аналізувати їх, ділячи все на десять.
Слухали під час їжі, що було незручно: треба було швидко їсти, а залізні ложки об залізні тарілки створювали такий гуркіт, що нічого не було чутно. Але з часом наглядачам стало ліньки постійно вмикати-вимикати апаратуру, і радіо грало весь день. Так ми дізналися, що Трамп знову став президентом, чули про переговори щодо обмінів».
Медична допомога
«Медицина — це складно. Якщо в тебе маленька рана, тобі можуть сказати: «Чого прийшов з дрібницею?» і ще й побити, що потурбував. А через два тижні, коли вже пів ноги гниє, кажуть: «Чого раніше не звертався?» Через низький імунітет навіть дрібні подряпини гноїлися місяцями. Багато хто хворів на туберкульоз, — говорить Владислав. — Мені пощастило — мої поранення загоїлися ще до того, як організм виснажився. Єдине — якось проявилися наслідки контузії і я взагалі присісти й встати не міг нормально через високий тиск в голові. Не хотів зайвий раз звертатися до лікаря й привертати увагу до себе. «Не засвітитися» допомогли хлопці: в камері я «ховався» в сліпій зоні відеокамери, в лазні та на шикуваннях хлопці підтримували мене, щоб я не впав».
Колектив — це все
За словами військового, людина може адаптуватися до всього, але саме люди довкола допомагали дещо полегшити один одному перебування в полоні:
«В останній камері нас було восьмеро. Я був старшим камери. Оскільки адміністрація знала, що я спортсмен і не «ламаюся», вони десь навіть відчували повагу й майже не чіпали нас. Ми налагодили такий мікроклімат, що ніхто нікого не підставляв.
У замкненому просторі важливо мати адекватних та цікавих співрозмовників. Ми переказували один одному всі історії з життя, подорожей, вчили вірші. Полон залежить від колективу. Реально це відіграє дуже важливу роль. Особливо в таких умовах, як ми знаходилися. Якщо колектив тримається разом — полон стає легшим. Якщо хтось один починає «виокремлюватися» — це біда для всіх».
Вербування та «пропозиції» від спецслужб рф
Військовополоненим пропонують прийняти громадянство рф за умови відслужити контракт у їхніх збройних силах:
«На передову таких не кидають — тримають у тилу, бо не впевнені в лояльності. Навіть у мій останній вечір перед обміном мені дзвонили по домофону в камеру і знову пропонували російський паспорт. Я відмовився.
Були й одиничні випадки, коли приїжджали представники ПВК «Вагнер». Вони вербували у підрозділ «Карпати» — це нібито загін суто з українців, який не воює на території України, а десь по світу. Оскільки в мене були спортивні досягнення, освіта та досвід виконання обов’язків командира роти, вони виявляли цікавість. Обіцяли, що якщо погодишся на «Вагнер», тебе одразу заберуть із СІЗО. Чи були такі, що погодилися? На громадянство — так, на «Вагнер» — сумніваюся. Всі розуміли: Росія тебе не прийме як свого, а в Україні ти назавжди станеш зрадником».
Повернення й адаптація
Владислав Чугуєнко (другий ліворуч) після повернення з полонуФото: з особистого архіву Владислава Чугуєнка
14 серпня 2025 року, після 1 227 днів полону, хлопця обміняли. Проте радість від повернення додому затьмарили перші новини — брата не обміняли, а наречена, з якою Владислав планував одружитися, не дочекалася його з полону:
«Мене це максимально вразило: я не спав, не міг їсти, траплялися істерики. Мене занурювали в сон за допомогою ліків і завдяки цьому я міг трішки поспати. Потім почалася постійна робота з психотерапевтами. І насправді мені у відновленні багато в чому допоміг Instagram».
Владислав створив нову сторінку в соцмережах і завдяки тому, що його відмітив у своїх сторіз відомий український гуморист Андрій Лузан, вдалося швидко зібрати аудиторію. Відповідаючи на численні коментарі підписників, колишній військовополонений потрохи адаптовувався до реалій сьогодення.
Але рятували не лише соцмережі.
«Коли повернувся, одразу кинувся в спорт: три тренування на день, кроси по 10 км. Організм тримався на адреналіні. Але через два тижні, коли стрес відпустив, «посипалося» все: суглоби, спина, старі травми. Зараз потроху відновлююся.
Були труднощі з документами. Наприклад, я тривалий час значився в розшуку в поліції. Оскільки статті «військовополонений» немає, нам усім автоматично ставили статтю за вбивство, щоб посилити заходи розшуку. Уявіть: приходжу я в поліцію по довідку, а на мене дивляться, як на мафіозника-вбивцю (сміється — авт.). Добре, що в базі була примітка про полон, і все вирішили за два дні. Шкода, що статус УБД я отримав лише у 2025 році — мама через суд добивалася цього від частини. Відтак втратив всі виплати та пільги за ці роки».
«Принцип вибору людей на обмін — це взагалі таємниця, — каже Владислав. — Буває, що хлопці з великим бойовим досвідом сидять роками, а мобілізований, який пробув на фронті тиждень, міняється майже одразу. «Азовців» взагалі не хочуть віддавати — їх визнали «терористами» і намагаються засудити. Це дуже боляче, бо на словах кажуть, що міняють усіх молодих до 25 років, а насправді багато моїх побратимів і цивільних цього віку досі там».
Плани на майбутнє — допомагати дітям
Владислав став громадським діячем, «негласним голосом» полонених у Львові. Не пропускає жодної акції на підтримку тих, хто ще в неволі. Створив громадську організацію й всіляко допомагає дитячим будинкам області.
Фото: з особистого архіву Владислава Чугуєнка
«Наша мета — побудувати спортивний зал для ветеранів у Львові. Це була мрія мого друга Богдана «Пірата» Кріля, який загинув у Маріуполі. Його іменем уже назвали вулицю у Львові.
Ми також допомагаємо дитячим будинкам. Зараз багато дітей залишилися без батьків через війну. На особисті збори для дітей люди реагують дуже активно, ми збираємо непогані суми, їздимо до них, підтримуємо», — розповідає Владислав Чугуєнко.
Що далі
Владислав має багато планів на майбутнє і один із них — поновитися на службі:
«Поставив мету потрапити в ССО, але спецслужби не пропускають.Через те, що я був у полоні 3,5 роки й зареєстрований на окупованій території, спецслужби бояться ризикувати. Перевірка мене займе рік, простіше відмовити. Це прикро, бо мій досвід міг би принести користь. Але я не здаюся — якщо не на фронті, то буду корисним тут, розвиваючи ветеранську спільноту та допомагаючи дітям».
