Сергій Остафичук «Сєня» зник безвісти 9 березня 2025 року на Курському напрямку. Відтоді його рідні намагаються знайти найменшу ознаку того, що чоловік в полоні. Єдине, що вдалося відшукати, — цілий бронежилет, який ймовірно належав Сергію, на фото в одному з російських телеграм-каналів. Проте цього доказу замало, щоб зниклого безвісти внесли до списку полонених. Журналістка Гард.City організувала зустріч матері зниклого — Світлани Остафичук, та Катерини Музлової — однієї із засновниць благодійного фонду «СЕРЦЕ В ДІЇ», який підтримує та допомагає військовополоненим та їхнім родинам, щоб скласти план, як діяти тим, у кого рідні зникли безвісти.
«Сєня»: історія Сергія Остафичука
Сергій Остафичук проходив службу у десантно-штурмових військах. Після нетривалого навчання його відразу направили до Курської області. За словами пані Світлани, про обставини зникнення сина вдалося дізнатися небагато:
«Вони тільки в'їжджали на позицію і їх почали бомбити. І артилерійські снаряди там були, вже йшов наступ росіян. Тіла немає, його немає — зник безвісти. І з того часу жодної інформації».
Фото: з архіву Світлани Остафичук
На одному з російських телеграм-каналів, де росіяни виставляють фото своїх «трофеїв», рідні Сергія Остафичука знайшли фото бронежилета, на якому від руки декілька разів написаний позивний «Сєня»:
«Ну, це геть його почерк. І дочка каже: «Так, це Сєні почерк». Бронік цілий, крові не видно, то сподіваємося, що це вони як трофей забрали, а син в полоні».
За словами Катерини Музлової, фотографія бронежилета не є доказом для зміни статусу зниклого безвісти:
«Якщо, наприклад, хтось повертається з полону, навіть якщо МКЧХ і росія не підтвердили, а з полону хтось повертається і каже: «Я бачив його (чи навіть просто чув)». Це вже є доказ для зміни статусу на військовополоненого. Або ж потрібна чітка фотографія чи відео, з якого на 100% зрозуміло, що це саме цей військовий».
Дорожня карта
Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими склав Дорожню карту, де можна знайти алгоритм дій та корисну інформацію для рідних військових, які зникли безвісти, потрапили в полон або загинули. Тут є також всі основні контакти міжнародних організацій, уповноважених робити офіційні запити державі-агресору щодо долі зниклих людей.
«МКЧХ (Міжнародний Комітет Червоного Хреста — авт.) звертається до росії, пише індивідуальні або групові запити, щоб з’ясувати долю зниклих. Наприклад, вони подали 1000 людей. І з тієї тисячі когось можуть і підтвердити. Тому їм слід обов’язково надіслати запит і періодично про себе нагадувати, оскільки ми не знаємо точні дати, коли саме формуватимуть наступний запит. Але МКЧХ не формує списки військовополонених та не змінює статус (зі зниклого безвісти на військовополоненого — авт.)», — підтверджує Катерина Музлова.
За словами пані Катерини — час від часу рідним зниклих безвісти слід нагадувати про себе:
«Я і дівчатам всім своїм кажу, що раз на два місяці, не лінуйтеся, навіть якщо немає у вас нової інформації. Все одно, просто перефразуйте якось своє звернення і пишіть раз на два місяці на Коордштаб (Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими — авт.), на Лубінця (Уповноважений ВР України з прав людини — авт.), у кого безвісти зниклий — на Добросердова (Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин — авт.), на МКЧХ, на Офіс Президента — інакше ніяк».
Покрокова інструкція для Миколаївської області
Пам’ятку з пошуку зниклого безвісти військового створила й ГО «НЕЗЛАМНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ», що в місті Баштанка. Цінність цієї інструкції в тому, що вона містить інформацію та контакти актуальні саме для Миколаївської області.
Куди звертатися
Катерина наголошує, що слід використовувати будь-яку нагоду нагадати про себе, щоб прізвище зниклого буквально «було перед очима». Тому пані Світлана сформувала для себе список, із яким «працюватиме» найближчим часом:
- Офіс Президента України:
подавати звернення що 3-4 місяці — це важливо, бо ОП ставить «червону позначку контролю» й відстежує відповіді всіх органів;
звернення автоматично перенаправляють у Координаційний штаб, Мінреінтеграції, Міноборони та інші структури.
- Заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук:
опікується питаннями полонених і зниклих: звернення до неї підвищує шанс бути включеним у всі відповідні списки.
- Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин — керівниця: Валентина Акуленко:
потрібно надіслати лист на офіційну електронну адресу та зберегти відповіді — вони можуть знадобитися для подальших запитів.
- Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими:
приймають листи для полонених, які бажано передати особисто або через представника у Миколаєві;
- Червоний Хрест (МКЧХ);
- Народні депутати:
можуть робити депутатські клопотання, якщо органи не відповідають або ігнорують запити родин.
- Місцеві органи влади та соцзахист:
громада має вести власні списки безвісти зниклих;
соцзахист повинен бути повідомлений, адже родина може мати право на державну допомогу.
«Оце тепер маю роботу», — сумно усміхається жінка.
Світлана Остафичук усі свої дії записує в зошит: тут імена та контакти тих, до кого родини безвісти зниклих звертаються по допомогу
Катерина підтверджує, що так, це і є робота. Вона та її родина теж пройшли цей шлях, поки тато Каті — морпіх Олег Музлов був у полоні.
«Власне, це вибір самої родини. Є такі, які нічого не роблять. Їх можна зрозуміти, бо все це вимагає часу і навіть грошей — ми щомісяця їздили в Київ на зустрічі чи акції».
Проте, з досвіду Катерини, такі дії мають результат. Не такий швидкий та гарантований, як хотілося б, проте він є.
Катерина Музлова радить використовувати будь-яку можливість отримати інформацію, а показувати фото зниклого безвісти тим, хто повернувся з полону, називає досить дієвим
Окрім офіційних держорганізацій, Катерина радить не ігнорувати й іншу допомогу:
«Маю знайому дівчину, чоловік якої зник у Маріуполі і досі вважається безвісти зниклим. Вона сформувала фотоальбом безвісти зниклих і коли хтось повертається з полону, показує їм його. В госпіталі приїздить з ним, в різних бригадах шукає. І це теж працює — багато кого впізнали».
Додадуть до цього альбому й фото Сергія Остафичука.
Обережно: є ті, хто готовий нажитися на вашому горі
Відчай рідних, які шукають зниклого безвісти, часто стає джерелом збагачення для різного штибу шахраїв. Згідно з даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на 4 лютого 2025 року з початку 2024 року до Кіберполіції надійшло близько 150 звернень від рідних людей, зниклих безвісти за особливих обставин.
Шахраї або ж агенти ворожої спецслужби можуть у телефонній приватній розмові або в листуванні у месенджерах представлятися волонтерами, журналістами, працівниками авторитетної міжнародної гуманітарної організації (наприклад, Червоного Хреста), правоохоронцями, дипломатами, держслужбовцями тощо. Однак всіх їх об'єднує спільна риса: бажання отримати зиск — грошову винагороду за «інформацію» або «допомогу».
Щойно рідні розміщують у своїх соцмережах інформацію про зниклого із закликом допомогти, відразу з’являються ті, хто пропонує нібито інформацію за гроші.
«З нами теж так було. Це тепер я вже знаю, що не можна виставляти такі дані, тим паче одразу після зникнення. Відразу почали писати й просити грошей», — підтверджує Світлана Остафийчук.
За словами Катерини Музлової, ті, хто дійсно хочуть допомогти — допоможуть безплатно:
«Знаю маму, яка продала квартиру і все, все віддала шахраям. А син повернувся з полону і тепер в нього ні квартири, нічого немає.
Я зараз скажу, як всі держслужбовці: довіряйте тільки офіційним каналам, офіційним особам і людям, з якими ви особисто знайомі».
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
