Станом на 7 серпня 2025 року в Україні зареєстровано 4,67 мільйона внутрішньо переміщених осіб, з них 8 074 дітей з інвалідністю. Тільки за офіційними даними, які однак не відображають реальну ситуацію, понад півмільйону ВПО потрібне житло. Держава розробила низку механізмів для вирішення цього питання, проте допомогти усім в такі стислі строки, на жаль, не здатна. Не можуть наразі допомогти й родинам, які мають особливі вимоги до житла, як-от сім’ї, де є люди з інвалідністю. З однією з таких родин поспілкувалася журналістка Гард.City.
З Каховки у Первомайськ
Пані Наталя
Місто Каховка окупували 24 лютого 2022 року. Це сталося так швидко й раптово, що небагато місцевих жителів встигли зорієнтуватися й виїхати. Серед родин, що залишилися в окупації, й пані Наталя з сином Дмитром, якому на початку повномасштабного вторгнення було 13 років.
У Дмитра аутизм, тож змінити місце проживання Наталя не наважувалась.
«По-перше, не було за що їхати, а по-друге, все чекали, що їх ось-ось виженуть. А ще таке питання: куди їхати, кому ми треба? Це найстрашніше, що нема куди поселитися», — розповідає жінка.
Все змінилося, коли 25 грудня 2022 року в їхній будинок стався приліт і тільки дивом сім’я вціліла. Вибух вщент зруйнував половину домівки. Після цього родина переселилася до сусідів, проте пережите давалося взнаки й жінка жахалася кожного гучного звуку.
Місто продовжували обстрілювати, й одного дня Наталя не витримала, знайшла у фейсбуці перевізників. Свої послуги вони оцінили в 1000 доларів.
«Їхали через окуповані території. З Каховки до Мелітополя, далі до Маріуполя, потім до Азова. Там була митниця. Потім через великий відрізок Росії, Білорусі і до Ковеля. В Ковелі нас зустріли волонтери», – розповідає вона.
До Первомайська родина приїхала, бо в одному з навколишніх сіл живе її кума. Ну, і головне те, що «тут тихо, для мене головне, що тут тихо».
Пошуки житла
Держава пропонує три основні механізми забезпечення ВПО житлом: тимчасове житло, пільгове іпотечне кредитування та грошову компенсацію за знищене чи пошкоджене війною житло. Проте навіть за такого здавалось би різноманіття повністю закрити житлові потреби ВПО державі не вдається.
Згідно даних, наведених у звіті громадської організації «Центр оцінки ризиків», понад півмільйона заявок від внутрішньо переміщених осіб, які потребують житла, є у базі Мінсоцполітики. Про те, скільки з заявників мають особливі вимоги до житла у зв’язку з хворобами чи інвалідністю одного з членів родини, сказати неможливо. Пані Наталя з сином — серед таких родин.
Дмитро не любить фотографуватися, як і чужих людей — це його нервує
«Він все розуміє, але отак може (Діма любить сік і лимонад) підійти і взяти чуже. Не спитає — можна чи ні. Просто в чужу кімнату може зазирнути. Не любить велике скупчення людей, часом може сильно нервувати в присутності чужих».
Саме через це жінка не наважилась поселитися у гуртожитку, який їй одразу після приїзду у Первомайськ запропонували.
«Я подумала, що це буде і мені проблемно, і йому складно, і суперечки з сусідами виникатимуть».
Орендоване житло
Сьогодні пані Наталя з сином проживають в орендованому житлі — в однокімнатній квартирі на другому поверсі п’ятиповерхового будинку. Умови тут не найкращі, проте знайти щось більш гідне на ті гроші, які держава виплачує на оренду житла, допоки не вдалося.
«Просили п'ять, віддали за чотири з половиною плюс комуналка. Так, тяжко нам, тому що я не працюю», – журиться Наталя.
На стінах висять шпалери, старі, ще «радянські» меблі стоять порожні — родина майже немає власних речей, тільки те, що вдалося вивезти з окупації, та трохи посуду, який надали волонтери.
«Коли ми заселилися, тут навіть пральної машинки не було. Завдяки волонтерам, нещодавно пралку дали нам», — демонструє умови Наталя.
Жінка хотіла домовитись із власницею квартири щодо косметичного ремонту в рахунок орендної плати. Проте власниця відмовила, адже живе з цих грошей.
«Ми з кумою легко могли б це зробити. У Каховці я так підпрацьовувала — ремонти людям робила. Там могла Діму лишити з моєю мамою плюс він відвідував школу, тож мала трохи часу і для роботи».
Дохід родини сьогодні – це пенсії сина та пані Наталі та виплати ВПО від держави. Цих грошей заледве вистачає на мінімальний набір продуктів, орендну плату за квартиру та комунальні послуги, тож про пошуки іншого житла з кращими умовами навіть не йдеться.
«Скажу вам так: в Каховці ми жили краще. Не заможно, але умови були ліпші».
Компенсація за зруйноване війною житло
Не може родина отримати і виплати за зруйноване житло у Каховці, оскільки після смерті власниці будинку (власницею була мама пані Наталі, яка померла за 9 днів до повномасштабного вторгнення) жінка не встигла оформити спадщину. Хоча на руках є всі необхідні для переоформлення документи, досі не вдалося з’ясувати, чи можна зробити це віддалено.
«Один юрист сказав, що можна, нотаріус з Миколаєва, навпаки, що не можна. Ніхто нічого конкретного так і не сказав. Хтось каже, що для цього мені треба їхати в Херсон. Куди в Херсон? Я виїхала звідти та й поїду назад під бомбардування щось оформляти?!».
Через відсутність можливості підзаробити не йдеться й про те, щоб скористатися державною програмою з кредитування для ВПО. Тож єдине, на що сподівається пані Наталя, — це соціальне житло, яке мають побудувати у Первомайську. Родина вже написала заяву й опинилася 51-ю в черзі.
«Першочергово говорили про 50 будиночків, а тепер кажуть, що буде ще 10. Тетяна (Тетяна Дмитрієва, голова громадської організації «Захист держави» – ред.) записала нас і сказала, що ходила до мера на прийом, щоб нам точно дали будиночок. Він відповів, що данці самі обиратимуть, хто отримає житло. А так це чи ні — не знаю. Його ж ще навіть не побудували».
Залишається тільки сподіватися
Ми сидимо на кухні, тут більше речей говорить про господарів: у великій новій каструлі нарізані овочі для аджики. Каструлю і ще пару мисок отримали у Червоного Хреста. На квітах висить паперова гірлянда, а в пакетику на холодильнику – пластикові кришечки: «Вдома Діма збирав кришечки, так цілий пакет там і лишився. Тут теж збирає. Кажу йому — та віднесемо давай. А він погоджується віддати їх тільки в школу, в якій вчився».
Поки говоримо, хлопець знімає кришечку з пачки кетчупу, старанно вимиває її й кладе до пакета.
«Тяжко йому тут, — продовжує Наталя. — Він любить гуляти. Вдома майже увесь час на подвір’ї проводив, то щось пиляє (дуже він це любить), або цвяшки забиває. Йому подобається щось руками робити. А тут Діма, ніби в клітці».
За словами жінки, син постійно питає, коли додому поїдуть. Що йому відповідати, вона не знає. Сподівається, що все ж отримають свій маленький будиночок, бо зараз не йдеться про повернення додому чи переїзд до іншого міста.
У цих сумках родина вивозила речі з окупації
«Знаєте, якби було своє, то вже б якось обживали потихеньку. А так — я навіть не купую нічого нового, ото лише, що з дому привезли та волонтери дали. Як то все в руках носити з квартири на квартиру? Додому хочеться, але нема куди повертатись і чи буде…».
Ми розповіли лише одну з багатьох історій — історію пані Наталі та її сина. Вона відображає реальність численних родин, які втратили дім, але не втратили потреби в безпеці, гідності та стабільності. В Україні живе величезна кількість переселенців, але скільки з них реально потребують житла і мають право на його отримання — досі невідомо. Різні державні установи подають різні цифри, а тим часом люди залишаються жити у тимчасовості, яка здається безкінечною.
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
