Історія родини первомайця Руслана Слюсаря — це не просто приватні спогади. Це жива тканина українських ХХ і ХХІ століть, у якій переплелися війни, репресії, окупації й дивовижна здатність вистояти. Вона починається в селі з символічною назвою Ятранівка, проходить крізь колективізацію і НКВС, німецьку та російську окупації — і доходить до сьогодення, у якому пам’ять стає формою опору. Журналістка записала.
Руслан Петрович Слюсар, Первомайськ, 2026 рік
Земля, де все має значення
— Я родом із гарного українського села з дуже символічною назвою — Ятранівка, — розповідає Руслан Слюсар. — Воно розкинулося на берегах річки Ятрань, що впадає в Синюху, а та — в Південний Буг. Це земля, де вода, пам’ять і людські долі переплітаються так само тісно, як і покоління.
Його родина живе тут понад двісті років. І це не красива метафора, а історичний факт. Засновником роду був виходець з Англії — майстер по металу, якого запросили працювати на будівництві Софіївського парку в Умані. Після завершення робіт він не поїхав: одружився з українкою та й залишився на цій землі назавжди.
У Ятранівці й досі знають місце, де стояла його перша кузня. Саме від неї й пішло прізвище — Слюсар. Ремесло стало ім’ям, а ім’я — історією роду. З одного боку Ятрані була та кузня, а з іншого, біля греблі, — хата діда Пилипа — діда Руслана Петровича.
Родина Слюсарів, 1968 рік. Важка праця в колгоспі витягувала з людей здоров'я і швидко старилаФото: з родинного архіву
Покоління, яке ламали, але не зламали
Дід Пилип належав до покоління українців, яких історія випробовувала на міцність раз за разом. Він пережив Першу світову війну, воював у Другій, повернувся інвалідом. У 1941 році його не взяли на фронт, але вже у 1944-му, після визволення села, знову мобілізували — і він пішов воювати.
У родині зберігалися його нагороди — медаль «За відвагу», орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Для малого хлопчика дід був велетнем — з великими руками, добродушним поглядом і внутрішньою силою, яку не потрібно було демонструвати словами.
— Коли я вчився у четвертому класі, ми багато говорили, — згадує Руслан. — Тоді ми, піонери, щиро вірили у світле майбутнє, у правильність системи. Я розпитував діда про минуле, а він розповідав зовсім інше.
Таким був святковий одяг у жінок-колгоспниць. Тяжка праця за трудодні. Бабусі Руслана (тримає на руках його сестричку) лише 45 роківФото: з родинного архіву
Правда про колективізацію
Одну історію Руслан пам’ятає досі, слово в слово.
До революції дід землі не мав. Під час НЕПу отримав наділ, почав господарювати, був неймовірно працьовитим. До кінця життя разом із бабусею обробляв великий город. В 1929 році, коли саме почалася колективізація, він накрив хату бляхою — на той час це було справжньою розкішшю, результатом важкої праці.
«Сиджу я на призьбі, курю, — розповідав дід, — і чую: йдуть комунари, кажуть — пішли розкуркулювати такого-то. Я їм кажу: хлопці, я того добра не наживав, мені воно не треба. А вони: так ти проти радянської влади».
Вони зайшли у двір, поставили драбину, зірвали бляху з даху, потоптали її й пішли.
«Ну, що я, битися з ними мав?» — спокійно підсумовував дід.
Він зібрав бляху, перекрив хату снопами — тоді ще молотили ціпами — і наступного дня пішов, записався в колгосп: «Якби не пішов — розкуркулили б».
НКВС і донос «з нічого»
Ще одну історію — про арешт — дід розповів пізніше. Як це часто бувало, все почалося з побутової сварки. Сусідка поскаржилася бабусі, що дід «півня пустив до її курей». Слово за слово — і жінка написала донос: нібито дід воював разом із петлюрівцями.
Забрали. Місяць він провів у київській в’язниці.
Зрештою слідство розібралося. Виявилося, що в село справді заходив загін армії Петлюри — з пораненими. Селянам поставили вибір: або віддати коней і підводи назавжди, або самим доправити поранених до Умані.
«Кінь тоді був усім, — казав дід. — От ми й повезли».
Саме це і стало формальним приводом для звинувачення.
— Він розповідав це без злості, без образи, — згадує Руслан. — З тією народною мудрістю, яку я зрозумів значно пізніше. Тоді я ще не усвідомлював, що слухаю живу історію, яка не вписується в підручники.
Чотири покоління. Руслан Слюсар, сестричка Люда, мама Аня, бабуся Марія, прабабуся ГорпинаФото: з родинного архіву
Мама між двома окупаціями
Життя матері Руслана Слюсаря стало трагічним містком між двома епохами.
— Моя мама народилася в німецьку окупацію, а померла — в російській, — каже він.
Вона залишилася на Херсонщині під час повномасштабної війни. У 2025 році в неї стався інсульт. Допомогти вже було неможливо. Найстрашніше — неможливість доглянути хвору маму, востаннє поцілувати її натруджені руки, а тепер уже і відвідати могилу.
— Це дуже особиста втрата, — зізнається Руслан. — І водночас страшно символічна, наче історія замкнула коло.
Пам’ять як відповідальність
Село — воно таке: у ньому трагедія і анекдот завжди поруч. Недарма кажуть, що всі анекдоти — з життя. Саме з таких дідових розповідей, із тих вечірніх розмов і почалося відчуття історії для Руслана Слюсаря — не як науки, а як пам’яті, відповідальності й зв’язку між поколіннями.
— Українців намагаються зламати століттями, — каже він. — Але так і не змогли. Ми нікому нічого не винні. Ми боремося за своє право бути собою.
