«Коли ми виїжджали з Харкова, в нас було всього 20 л бензину. Ми їхали в нікуди. Ми не знали, куди доїдемо», — це історія родини Валентини Барди, до повномасштабної війни — ювелірної дизайнерки, а нині нової мешканки Первомайська. Як вибиралося з Харкова подружжя з 4-річним сином та матір’ю — одна із тисяч сімейних хронік цієї війни. З героями цієї статті журналістка Гард.City познайомилась випадково, біля Терцентру соціального обслуговування, де зараз можна зустріти десятки людей, які залишили свої домівки не за власною волею.
Війна застала родину Валентини Барди, як і більшість українців, мирно сплячими в своїй домівці в Харкові — місті, що стало однією із перших цілей російських агресорів.
Прокинувшись від вибухів близько 5-ї години ранку і побачивши у вікно заграву, Валентина з чоловіком зрозуміли, що бомблять на іншому кінці міста, біля військових об’єктів. Почали телефонувати друзям, які живуть поблизу кордону, ті сказали, що стоять російські війська.
«Мозок відмовлявся це розуміти. Було повне заперечення. Тоді думалось, що це ненадовго і все скоро закінчиться», — розповідає Валентина.
Коли почули інформацію, що близько 17.00 буде бомбардування, чоловік Андрій запропонував поїхати за місто до друзів. Родина думала пересидіти там необхідний час. «Ось так, як в спортивних костюмах були, так і поїхали. Ми думали, що на ніч точно повернемось додому», — ділиться пережитим Валентина.
Та сталось інакше. Двом родинам довелось три доби жити в промисловій споруді місцевого грибного господарства. «Коли почались танкові бої за півтора кілометри від нас, от тоді було справді дуже страшно. Ми сиділи в цій бетонній конструкції, знайшли склад з полицями, там не було вікон і були подвійні стіни. І ми там сиділи: я з чоловіком, дитиною та мамою і подружжя наших родичів. Було холодно.
І ми зрозуміли, що треба щось робити, кудись виїжджати».
Харків 7 березня 2022 рокуФото: ДСНС України
Повернутись в місто за речами вже було неможливо, в’їзд в Харків був закритий танками. І дві родини поїхали в напрямку Дніпра.
«Україну було не впізнати. Людей в тому напрямку їхало дуже багато… 50 кілометрів ми їхали 6 годин. За день максимум було можливо проїхати 160 км. А їдеш — і жахаєшся: скрізь узбіччя заміновані, стати з дитиною в туалет неможливо. І страшно. Протитанкові їжаки, люди зі зброєю, блокпости, машини без скла після обстрілів... Раніше їдеш на море і милуєшся краєвидом, в пам’яті в тебе ще те, а зараз зовсім інша картина — страшна, в такому треші. Дякувати богу, по дорозі не потрапили під обстріли».
Розповідаючи свою історію, Валентина знову і знову наголошує: дуже багато людей, готових допомогти, траплялись на їхньому шляху:
«Ми виїжджали, в нас було всього 20 л бензину. Ми їхали в нікуди. Ми не знали, куди ми доїдемо. Це — про довіру до світу. Люди по дорозі підтримували, допомагали шукати прихисток, де можна заночувати. В Олександрії нас розмістили в маленькій комірці кар’єрного підприємства, і ми там всі помістились, поспали, нагрілись, зварили вівсянки».
В дорозіФото: із сімейного архіву
Щодо їжі, то дорогою купити її було практично неможливо, адже її розкупили ті, хто проїжджав раніше, а постачання не було. Тож протримались на шоколаді», — розповідають Валентина та її мама Наталя Василівна, і вже в Олександрії поїли вівсянки.
Після Кропивницького звернули на Умань, але потім подивились по карті, що можна об’їхати з півдня. Повернули колоною з 5 автівок. А тут і заторів немає, і на заправках бензин є. Хтось поїхав далі, а родина Валентини залишилась у Первомайську.
Харків 3 березня 2022 рокуФото: ДСНС України
«Люди в Первомайську неймовірні. Коли ми дали оголошення, що потрібна допомога речами, стільки відгукнулося, стільки всього принесли. Навіть іграшки для Яріка — нові, красиві, і так співпало, що в нього якраз був День народження. Приносили одяг — новий, гарний. Брали за руку і вели в магазин міряти. Ми неймовірно вдячні людям! І я зрозуміла важливий момент: коли ти допомагаєш — це одне почуття, ми також допомагали в Харкові людям з Луганщини. А от прийняти допомогу — зовсім інше. Я розумію, що в мене є необхідність, а ресурсу зараз немає, а важко сказати, що тобі потрібна допомога. І от цей відгук людей — то був переворот в свідомості. Такі люди чуйні і щирі, ми такі вдячні всім, хто нам допоміг. Стільки тепла всередині».
Зараз родина Валентини потихеньку облаштовується в Первомайську, втім, думки їхні — з рідним Харковом. Валентина і Наталя Василівна діляться ними:
Валентина: «Болю багато за наш Харків. Ми ж його відбудували».
Наталя Василівна: «Таке європейське місто. Чистота неймовірна, на взуття навіть пилу не осідало. У нас же новий зоопарк, де звірі на волі…»
Валентина: «Настільки ми любимо своє місто, і коли почали руйнувати будівлі, відкриваєш новини — і у тебе сльози, такий біль. Поплакали. Тепер всі говорять: ми відбудуємо, ми зробимо ще краще. Ми зараз будемо створювати, будемо умивати, приводити наше улюблене місто до порядку. Всі тільки чекають, коли можна буде повернутись і відбудувати Харків заново».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
