У час, коли війна випробовує нас на стійкість і пам’ять, збереження національної та етнічної культури стає не розкішшю, а необхідністю. Саме про це історія болгарського народного ансамблю «Гуденки» з Вільшанки. Журналістка поспілкувалася з його керівницею Любов’ю Гончаровою, щоб зрозуміти, як болгарська пісня живе на Вільшанщині уже понад чотири десятиліття.
Назва «Гуденки» має глибоке народне коріння. Вона походить від болгарського діалектного слова «гудя» — гудіти, звучати, співати разом. Так колись називали жінок, які збиралися на спільну працю: пряли, готували, допомагали одна одній і водночас співали та «гомоніли». Це був живий жіночий простір — із піснею, розмовами і пам’яттю. Саме з такої традиції і народився ансамбль «Гуденки» — як продовження давнього багатоголосся Вільшанки.
«Гуділи, гумоніли — так і народилася назва»
Історія «Гуденок» почалася у 1983 році. Тоді в Вільшанці ще збиралися жінки — співати, працювати, говорити про життя. Саме з таких зустрічей і виріс колектив.
— Колись жінки сходилися на спільну роботу: пряли, готували, допомагали одна одній. І весь час — гуділи, гумоніли, співали. От і пішла назва — «Гуденки», — розповідає нинішня керівниця ансамблю Любов Гончарова (дівоче — Макаренко).
Керівниця ансамблю Любов ГончароваФото: З особистого архіву Любові Гончарової
Заснувала колектив Галина Петрівна Заболотня, а вже у 1990 році «Гуденки» отримали звання народного. Відтоді ансамбль став впізнаваним не лише у Вільшанці, а й далеко за її межами.
«Я не думала, що моє життя буде з піснею»
Любов Гончарова очолила «Гуденки» у 2005 році — і з того часу керує колективом уже 20 років. За фахом вона кравчиня-закрійниця, але культура стала її справжнім покликанням.
— Я все життя була в клубі — співала з дитинства. Болгарську мову чула змалечку: мама в мене болгарка, тато — українець. Мама говорила до мене болгарською, я все розуміла, але відповідала українською. А вже повноцінно мову вивчила на роботі, — зізнається керівниця.
У родині зберігали традиції: сурваки в січні, болгарські страви — баниця, плакета, булгур, родинні звертання болгарською. Це було не напоказ — це було природно.
Чисто болгарський репертуар — як принцип
Сьогодні «Гуденки» — це чисто болгарський фольклорний ансамбль. Без естради та без сучасних обробок.
— Ми не маємо права брати сучасні пісні. У нас — фольклор. Болгарський, — наголошує Любов.
У репертуарі суто болгарський фольклорФото: З особистого архіву Любові Гончарової
Колись репертуар привозили з Болгарії: касети, диски, живе спілкування з болгарськими колективами. Сьогодні допомагає інтернет, але проблема залишається: відсутність живого музичного супроводу.
— Жива музика — це зовсім інше. Але нам доводиться співати під «мінус». Як можемо, — каже керівниця.
У колективі — дев’ять жінок. Є і болгарки, і українки. Мовний бар’єр долають разом: перекладають тексти, пояснюють зміст кожної пісні.
Пісня живеФото: З особистого архіву Любові Гончарової
— Ми не просто вчимо слова. Ми пояснюємо, про що співаємо. І тоді пісня живе, — додає керівниця.
Сцена, фестивалі і живий зв’язок з Болгарією
За більш ніж сорок років свого існування «Гуденки» давно вийшли за межі сільської сцени. Колектив неодноразово представляв Вільшанку та болгарську громаду Кіровоградщини на обласних, міжрегіональних і всеукраїнських фестивалях.
Колектив виступає на різноманітних фестиваляхФото: З особистого архіву Любові Гончарової
До повномасштабної війни ансамбль був постійним учасником українсько-болгарських соборів, які проходили в Одесі, Ізмаїлі, Білгороді-Дністровському, інших містах півдня України. Саме там «Гуденки» звучали поряд з колективами з Одещини — регіону, де болгарська традиція збереглася найповніше.
У колективі є болгарки й українкиФото: З особистого архіву Любові Гончарової
«Раніше ми дуже багато їздили. Нас запрошували, ми виступали, знайомилися, переймали досвід. Болгари приїжджали до нас, привозили записи, диски, касети з автентичними піснями», — згадує керівниця ансамблю.
Окремою сторінкою в історії колективу стали поїздки до Болгарії. Там учасниці мали змогу наживо почути традиційну манеру виконання, відчути іншу подачу пісні, інший тембр мови.
Фольклорний колективФото: З особистого архіву Любові Гончарової
«У них зовсім інше звучання. Вони з дитинства говорять болгарською — це дуже відчувається. Ми вже ближче до української манери, але все одно намагаємося тримати болгарський фольклор», — пояснює пані Любов.
Українсько-болгарський центр: сцена, яка тримає культуру
Сьогодні одним із головних майданчиків для виступів ансамблю є Українсько-болгарський центр у Вільшанці. Саме тут «Гуденки» регулярно виступають, беруть участь у культурних подіях, записують відео для підтвердження звання народного колективу.
Навіть у складних умовах війни сцена залишається живою.
«Навіть якщо немає великих заходів, ми все одно працюємо. Записуємо виступи, викладаємо в соцмережі, на YouTube. Звання народного треба постійно підтверджувати», — каже керівниця.
Репетиції відбуваються там же — часто в холоді, рятуючись буржуйками, але без перерв і відмов.
«Дівчата приходять, навіть коли важко. Вони біжать на репетицію», — усміхається Люба.
Товариство «Алфатар»: громада, що тримається разом
Тісно пов’язана діяльність «Гуденок» і з болгарським товариством «Алфатар», яке діє у Вільшанці. Саме в цьому колі багато років формувалося культурне середовище, де пісня, мова і традиція були не формальністю, а способом життя.
Хоча сьогодні активність товариства зменшилася через війну та стан здоров’я окремих його лідерів, зв’язок не перервався.
«Навіть якщо зараз усе трохи притихло, це не означає, що воно зникло. Ми тримаємося, працюємо потихеньку», — каже керівниця ансамблю.
Одеські болгари і відчуття спільності
Особливе місце в історії ансамблю займає спілкування з болгарськими громадами Одещини. Саме звідти «Гуденки» черпали багато репертуару, орієнтувалися на автентичність і фольклорну чистоту.
«Хтось у Болгарії, хтось в Одесі, хтось тут, у Вільшанці — але коріння одне», — підкреслює пані Любов.
Війна, холод і буржуйка
Повномасштабна війна змінила все. Поїздок стало менше, коштів — ще менше. Але репетиції не припинилися.
— Якби не буржуйки — я не знаю, як би ми виживали. У нас холодно, але ми все одно збираємося. Бо без пісні життя — прісне, — зізнається керівниця.
Ансамбль продовжує підтверджувати звання народного, записує відео, виступає в Українсько-болгарському центрі, бере участь у заходах, коли це можливо.
Костюми, як знак ідентичності
Окрема гордість «Гуденок» — оновлені сценічні костюми. Їх вдалося створити завдяки підтримці місцевих депутатів.
— Приїжджаєш на фестиваль — усі в нових костюмах, а ми в старих. Було дуже прикро, — згадує керівниця.
Візерунки підбирали уважно, відсіюючи чужі мотиви.
Костюми, як знак ідентичностіФото: З особистого архіву Любові Гончарової
— Нам надсилали ескізи — а ми кажемо: ні, це російське, це молдавське. Нам треба болгарське, — розповідає вона.
Люба, як фахова закрійниця, сама допрацьовувала крій і деталі. Так костюми стали не просто одягом, а знаком ідентичності.
«Без коріння немає майбутнього»
Сьогодні «Гуденки» — це майже 43 роки історії. І водночас — боротьба за майбутнє.
— Якщо це все загасне — буде дуже шкода. Бо без традицій немає майбутнього, — каже керівниця.
Колектив і далі «гуде» — попри війну, холод і нестачу ресурсів. Бо пісня тут — не розвага.
Пісня допомагає житиФото: З особистого архіву Любові Гончарової
— Пісня допомагає жити. І коли важко, і коли радісно. Вона завжди зі мною, — підсумовує Люба.
І поки в Вільшанці звучить болгарська пісня — живе пам’ять. А значить, живе і надія.
