4 січня у центрі міста зупинився рух — рівно о 9:00 Первомайськ приєднався до Загальнонаціональної хвилини мовчання. Метроном відбиває хвилину, потому — Гімн України. Так розпочалася перша у 2026 році традиційна акція «Полон вбиває. Не мовчи». Попри мороз, люди знову вийшли, аби нагадати: війна триває, а тисячі українців досі в неволі або в статусі безвісти зниклих.
Акція традиційно відбувається в центральній частині міста. Перед входом у парк інсталяція зі світлин — портрети зниклих і полонених. Морозний вітер зриває фотографії, але люди вперто чіпляють знімки, ніби підтверджуючи: пам’ять не можна знищити холодом.
Холоднеча не зупиняє тих, хто чекає
На акції чимало людей. Частина присутніх добре знайомі. Про когось журналісти вже писали, чиюсь історію чують уперше. Але всіх об’єднує одне — очікування.
Запитую, чи є зміни з початком нового року. Відповіді різні.
Хтось каже, що є, але поки не готові говорити про це публічно. Хтось чекає на результати експертиз. У когось — усе без змін. А дехто зізнається: надія майже згасла, але приходять все одно. Бо мовчати — означає зрадити.
«Моя історія не зрушилася. Але я надіюся»
Нателла Драган
Серед учасників — Нателла Драган, одна з організаторок акції. На запитання, чи є новини в її особистій історії, відповідає стримано:
— Моя історія не зрушилася. Але я надіюся. Надіюсь, що цього року будуть якісь відомості. А ще віримо, що в новому році будуть зміни на краще.
Три роки невідомості
Тетяна Кулачинська
Тетяна Кулачинська приїхала з Кумар. Вона чекає на повернення чоловіка — Володимира Кулачинського. Він пішов служити у квітні 2022 року, працював у інженерних підрозділах, брав участь у фортифікації територій у Миколаївській та Донецькій областях. Згодом його перевели до 28-ї бригади, служив на Харківському напрямку.
— 28 квітня він вийшов на позицію і не повернувся. І з того дня нічого невідомо. Уже три роки. Ми пишемо, подаємо запити, живемо цим щодня, — говорить пані Тетяна.
Рідні звертаються до різних інстанцій, формують списки через координаторів для Ватикану, Туреччини, проходять процедури верифікації, чекають бодай якоїсь звістки: чи живий, чи в колонії, чи серед полонених.
Чекати — значить боротися
Ольга Ковальчук
Ольга Ковальчук також приїхала з Кумар. Її брат, Олександр Муратхузінов, перебуває в полоні вже 25 місяців. Потрапив у грудні 2023 року. Відомо, що він був на Луганщині, нині знаходиться в Башкортостані. Його бачили на фото серед останньої тисячі полонених.
— Він у списках. Ми бачили фото. Чекаємо і віримо. Приїжджаємо кожного разу, — каже пані Ольга. — Його мобілізували у квітні 2023 року. Сім з половиною місяців перебував у Дружківці, а зник в Іванівському. Уже два роки, як без звісток.
Для учасників акції 2026 рік починається так само, як і попередні: з надії і віри, що їхні голоси будуть почуті. До слова, цього разу рух транспорту перекривали організовано. Сприяли цьому поліцейські, аби уникнути хаосу та забезпечити безпеку.
