У неділю, 7 грудня, в центрі Первомайська знову зібралися ті, для кого тиша — нестерпна. Акція «Не мовчи. Полон вбиває» вже перетворилася на традицію і болісну необхідність: з портретами, прапорами та без відповідей, які ці родини шукають місяцями, а дехто й роками.
7 грудня у Первомайську
7 грудня акцію поєднали з автопробігом
У центрі Первомайська акція «Не мовчи — полон вбиває» що два тижні стала традиційною. Люди приїжджають з навколишніх громад, сусідніх районів і навіть інших областей. Кожного разу вони тримають ті самі фото, ті самі плакати і ставлять ті самі запитання, на які немає відповіді.
Цього разу до мирної акції додався автопробіг. Машини з прапорами та портретами зниклих безвісти проїхали вулицями міста, привертаючи увагу до теми, що не має зникати з публічного простору.
«Я знаю, що таке окупація та як то воно — чекати з полону»: історія Людмили Пухликової
Людмила Пухликова
Сьогодні у Первомайську на акції вперше була Людмила Пухликова — переселенка з Херсона, яка нині живе в Доманівці. Вона пережила окупацію та 37 місяців шукала свого чоловіка. Тепер чекає його повернення з полону.
— Коли я бачу стяжки, мене й досі тригерить, — каже вона. — Це після підвалу, коли вороги мене там утримували.
У 2022 році Людмилу затримали разом із піврічною дитиною:
— Нас розділили. Сина забрали в іншу кімнату. Я чула, як він плаче. Просила тільки одне: дайте йому води. Він же маленький.
Її чоловік, військовий, морпіх 36-ї бригади, потрапив у полон 12 квітня 2022 року.
— По херсонському телебаченню окупаційна влада показала, як наших беруть у полон. 37 місяців я його шукала. Знайшла в Мордовії. Тепер він має статус полоненого.
У родині двоє дітей: доньці скоро 11, молодшому — 4. Хлопчик жодного разу не бачив батька.
Після деокупації Херсона Людмила виїхала до Доманівки.
— Я знаю, що таке стояти за водою, за хлібом, боятися вийти надвір. «Ти бандерівка, фашистка», — кричали росіяни. Дім зруйнований. Статус переселенки нічого не дає. Ти чужа, і тобі це відчутно показують.
Про державне житло Людмила знає, але каже:
— Той будинок — на околиці. Дуже далеко від школи й садка. Машини немає. Якщо дитина вночі занедужає, як добратися?
«Без статусу і без відомостей»: родина Валерія Услістого
Олена Усліста
Поруч на акції — родичі Валерія Услістого, бійця з позивним «Тихий». Його дружина Олена приходить на акцію щоразу.
— Інформації немає зовсім, — говорить вона.
Валерій зник 27 серпня 2024 року на Курському напрямку.
— Жодного підтвердження. Жодного запису. Ніби зник безвісти й без статусу. І тиша. Ми живемо лише надією.
Двоє зниклих у одній родині: Шмирьови та Ілащуки
Тетяна та Олександр
Серед учасників акції й Олександр Шмирьов, який розшукує одразу двох близьких: сина Юрія Шмирьова та зятя Дениса Ілащука, зниклого 24 липня 2024 року. Поруч з ним тітка зниклих Тетяна.
— Подавали в усі штаби: Червоний Хрест, державні структури. Щомісяця нові анкети. Кажуть, що все на контролі. Але є багато місць утримання, куди не допускають Червоний Хрест. Про них просто не знають, тому й немає новин, — кажуть Тетяна та Олександр.
Про Дениса є лише непрямі свідчення:
— Він пропав разом із побратимом. У того підтверджене ДНК. Це було близько двох місяців тому. А щодо Юрія — тиша. Ні статусу, ні підтвердження. Порожнеча.
Ті, хто підтримує, і ті, хто не здається
На акції був і Максим, який втратив батька та дядька на війні. Тепер він приходить підтримати тих, хто розшукує зниклого Максима Галіакберова.
Нателла Драган закликає бути небайдужими
Організаторка руху Нателла Драган каже, що їхня група за два останні тижні помітно зросла:
— За два тижні додалося ще десять-п’ятнадцять людей. У кожного своя історія, свій біль, своє очікування. Інформації нової практично ніякої, хіба що є підтвердження про одного із бійців, який нині в полоні.
На акцію прийшли також мама й тітка зниклого бійця Будурова. З квітня 2025 року нічого не відомо, але жінки не втрачають надію. А поки передають журналістці 200 гривень на збір «Чуйки».
Люди обмінюються інформацією, контактами, найменшими новинами, які з’являються час від часу.
У місті вже встановлені два великі банери зі світлинами полонених і зниклих — своєрідна карта невідомості, у яку занурені десятки сімей.
Для цих родин акція — це спосіб тримати зв’язок із тими, хто зник, і одне з одним. Спосіб нагадати суспільству і державі, що вони не мають зникати разом із новинами. І поки рідні виходять на акції — їхні історії продовжують звучати. Бо мовчання — вбиває.
