9 листопада у центрі Первомайська знову людно. Відбулася акція тих, хто приходить сюди два рази на місяць, аби нагадати, що їхні сини, чоловіки, рідні знаходяться в полоні або зникли безвісти. «Щоразу список пошуку збільшується, а інформації не додається, — кажуть організатори, — але ми вперто продовжуємо вірити». Журналістка побувала на акції і чула історії тих, хто чекає.
Світлин щоразу більше
Зазвичай журналіст стримує емоції. Але бувають винятки: коли чуже горе ріже тебе самого. Сьогодні було саме так. Важко слухати ці історії. Болісно усвідомлювати, що більшість досі нічого не знає. І ще болючіше, що містяни не розуміють важливості акції.
9 листопада. Центр Первомайська. Біля входу до центрального парку традиційно інсталяція зі світлинами тих, хто в пошуку. Хтось шукає свого сина, хтось чоловіка, хтось батька. Світлин щоразу більше.
Неподалік організаторка Нателла Драган. Запитую: «Чи є якісь новини?»
— На жаль, дуже мало, — говорить Нателла. — Із новин хіба що те, що готуємо новий банер зі зниклими та тими, хто в полоні. До нашої групи додалися нові учасники і тепер ми із вайберу переходимо в телеграм. А ще наша Ліля Яневич поховала свого чоловіка у вівторок, але все рівно прийшла на акцію. Ось так ми і підтримуємо одне одного.
Їхні історії — це наші історії
Серед учасників акції впізнаю тих, кого уже бачу не вперше. Ось В’ячеслав та Ольга, які ще ні разу не пропустили мирне зібрання. Приходять сюди за велінням серця в підтримку Вікторії Синенко. Кажуть, що по-іншому не можна.
Ольга та В’ячеслав
— І дуже шкода, — каже Ольга, — що первомайці і досі «сплять». Таке враження, що війна по той бік від них. Дуже важлива наша присутність з тими, хто шукає. Ми тут, щоб бути опорою тим, хто тримається попри біду.
По різні сторони центральної вулиці уже стоять люди з банерами. У більшості уже своє місце. Знайомлюся з жінками. Вони із Побужжя. Приїздять на акцію щоразу. Серед них і мати зниклого Богдана Нечитайла.
Тетяна Нечитайло
— Мій син, Богдан Володимирович, — починає розповідь мама Тетяна — з 56-ї бригади. Зник 25 червня 2023 року під Григорівкою, що на Донеччині. Останній зв'язок із ним був 23 червня. Казав: «Мамо, на зв’язку буду за два-три дні». Але ці два-три дні розтягнулися на цілих тридцять місяців. Зараз знаю, що він в полоні. Це сказав мені звільнений полонений. Відтоді його статус із «пошук» змінили на «полонений». Як він, що з ним — невідомо, але ми шукаємо, ми віримо і дочекаємося.
Галина Дахович
Тут же поруч неї і Галина Дахович. Вже раніше ми з нею говорили, але не можу не запитати, як справи. Пані Галина нагадує, що її син Василь Васильович Дахович вважається зниклим з 12 серпня 2022-го:
— Він був захоплений в полон чеченцями. Ще тоді було викладено відео в телеграм-каналі, де був він та ще восьмеро наших полонених. З того часу ми нічого про нього не знаємо. Іншої інформації не маємо, а приходимо сюди за підтримкою. Бо тут ми можемо розповісти про свої болі і тоді стає трішки легше. А ще тут ніхто не засудить, тут зрозуміють. До речі, четверо побратимів, які були разом в полоні, були звільнені в квітні 2024 року, але вони нічого не знають про подальшу долю мого сина. Розповідали страшні речі, що чеченці кинули їх на «нуль» і, знущаючись, казали, що «вас все рівно кулі не беруть». А мій син був поранений і у нього відкрилася кровотеча, то вони його десь відправили.
Тетяна Усата
Далі знайомлюся з Тетяною Усатою. Вона розшукує свого чоловіка.
— 31 жовтня 2024 року мій чоловік Ігор Усатий, пожежник, потрапив на Курськ, — каже Тетяна. — Спочатку був на навчаннях. 9 листопада відправили на нуль, а 17 листопада він уже безвісти зник. По сьогодні інформації практично ніякої. Чули, що він в Таганрозі в СІЗО, але це не підтверджено. Нам про це повідомив звільнений хлопчина, який їхав із ним в автозаці.
Підходжу до Галини Будурової. Питаю, чи є звістки про зниклого сина. Хитає головою: ні. Поруч пані Наталя Герасименко. Запитую: «А ви кого розшукуєте?» Пані Наталя починає розповідь:
Наталя Герасименко
— 8 вересня 2024 року мій чоловік, Володимир Герасименко, безвісти зник на Курському напрямку. Уже більше року нічого невідомо. Кожного разу приходжу сюди, бо тут знаходжу втіху.
Наталя відверто говорить про свій біль, про людську байдужість, про незацікавленість влади та про те, що біда їхня лишається часто лише їхньою.
Схилити голову — це теж вибір
Сьогодні було багато історій. І всі — ніби про одне. Нестерпно гірко: для когось це зупинене життя, а для когось — просто ще одна неділя. Скільки ще місто робитиме вигляд, що не помічає? І як нам навчитися не бути байдужими?
Рівно о 9.00 загальнонаціональна хвилина мовчання. Місту нагадують, якою ціною завойовується наш спокій. Машини спиняються. Але далеко не всі виходять і схиляють голову. Сумно.
