Її шлях почався в маленькому селі Тур’я-Ремета на Закарпатті, а сьогодні він пролягає через передову. Офіцерка 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта розповідає про свою дорогу у військо, про жіноцтво на війні, про мамині страхи, власну впертість і віру в людей, які тримають небо над Україною. Це інтерв’ю журналістці Гард.City вдалося записати, коли військова була у відпустці.
«Мама казала: у тебе завжди було шило в сідницях»
Оксана народилася у селі Тур’я-Ремета Перечинського району на Закарпатті. Каже, що з дитинства не могла всидіти на місці — була активна, непосидюча, з характером.
— Мама в мене економістка, сестра економістка, — розповідає Оксана. — Я бачила їхню роботу і зрозуміла: ніякої паперової нудьги. Хотіла, щоб було живо, щоб дія, щоб рух.
На навчанніФото: з особистого архіву
Про вибір і відвагу: навчання під час війни
Після школи, у 17 років, Оксана вступила до Національної академії сухопутних військ у Львові на спеціальність «морально-психологічне забезпечення».
— Я не мала уявлення, що таке армія. Узагалі ніякого. І тепер, коли згадую свої перші «косяки», думаю: «Боже, яке я була дурне дитя». Але всі ми вчимося, — згадує дівчина.
— Ти вже знала, що в країні війна, і все одно пішла навчатися. Не боялася?
— Коли я вступала, моїй мамі поставили те ж питання: «Чого ти відпустила її, якщо там таке твориться?» І вона відповіла фразою, яка досі зі мною: «Коли вона випуститься, війна вже закінчиться». Тут, звісно, вона помилилася.
— А ти?
— Я ніколи не боялася. Я йшла вчитися і розуміла наслідки свого вибору. Я знала, що мене може чекати попереду. І розуміла, чому інші ризикують своїм життям, чим я гірша за них?
Ранок, який все змінив
— Той день я запам’ятала дуже добре, — розповідає Оксана. — Щоранку в академії у нас була ранкова зарядка о шостій. Того ранку черговий оголосив, що зарядки не буде. Я навіть зраділа: можна ще трохи полежати, потім поснідати й піти на заняття. Але незабаром оголосили екстрене шикування — і начальник курсу сказав одну фразу, яка перевернула весь день: «Війна почалася».
Далі був хаос і напруга: люди готували зброю, читали новини, дзвонили рідним. Багато хто мав близьких на тимчасово окупованих територіях. У деяких місцях падали ракети — паніка, ніхто не знав, що робити. Нам казали, що випустять через місяць: прискорений випуск у зв’язку з повномасштабною війною. Я подумала: «Добре, через місяць — значить, підготуємся морально». Тієї ж ночі ми отримували зброю та бігали в укриття під час тривог, а наступного дня повідомили, що випуск перенесли — йдемо вже через тиждень.
— Пам’ятаю, як переживала за маму: вона тоді була на Закарпатті, де ще відносно тихо, — згадує Оксана. — Я подзвонила, вона спочатку не взяла трубку, і я ледве не впала в паніку. Коли нарешті почула її голос, сказала: «Мамо, війна почалася». Пізніше вона сказала слова, що залишилися зі мною на все життя: «Ти мені скажеш, коли війна закінчиться».
«5 березня 2022-го я стала офіцеркою. Це був восьмий день повномасштабної війни»
— До 5 березня ми успішно пройшли всі тести й іспити. Того дня нам вручили первинне офіцерське звання. Усі стали лейтенантами й чекали на розподіл, — продовжує Оксана.
Вона мала четверте місце в рейтингу з 74-х і планувала йти в 10-ту гірсько-штурмову бригаду в Івано-Франківську. Але через масову мобілізацію резервістів багато посад уже були зайняті, і лише коли вона сідала на потяг, дізналася, що її відправляють у 40-ву окрему артилерійську бригаду.
Той ранок став рубежем: від академічного життя — до реальності, де кожен крок вимірюють тривогою, відповідальністю й швидкими рішеннями.
Перші дні в бригаді: адаптація та нові обов’язки
— 15 березня я вже була в бригаді, — каже офіцерка. — Заїхала разом із хлопцями з факультету артилерії нашої академії. Спочатку все здавалося відносно спокійним на ППД (пункт постійної дислокації). Хлопцям одразу сказали збирати речі, бо завтра вони вирушають у район ведення бойових дій на Харківщину. Я ж дізналася, що жінкам заборонено відправлятися в зону бойових дій. Зброю отримала, лише коли заступала в наряд.
Спочатку це викликало стрес, але згодом я вирішила: якщо вони воюють там, я зроблю все можливе тут. З часом на мене почали перекладати все більше обов’язків: організацію навчань, стрільб, прийом нових людей і оформлення їх для відправки. В загальному: та сама «паперова нудьга», якої так хотілось уникнути. До 2023 року я була представником свого підрозділу на ППД.
Коли прийшов новий командир бригади, я надалі представляла підрозділ. Його уважний погляд і реакція підлеглих залишили яскраві спогади: вони прийняли мене і мою роль. З того часу мені та іншим військовослужбовицям бригади надали дозвіл виїжджати в район ведення бойових дій. Паралельно я здобувала магістерський ступінь із психології та підвищувала кваліфікацію у Військовому інституті імені Тараса Шевченка.
У серпні 2023 року нарешті настав момент виїзду: мене підвіз знайомий, і далі підрозділ зустрів мене без зайвих формальностей.
«Я не хотіла сидіти в кабінеті. Я хотіла бути там, де мої»
У 2023 році Оксана обійняла посаду заступниці командира батареї з морально-психологічного забезпечення, а згодом стала командиркою батареї.
— Я відповідаю за своїх людей, щоб вони були забезпечені, щоб не відчували, що їх покинули. Їжджу на позиції, живу з ними, працюю пліч-о-пліч, шукаю нові позиції, бо командир має бути поруч, — твердо говорить дівчина.
Зв’язок у тилу й на передовій: роль і відповідальність командира-жінки
— На сьогодні я — командир батареї, — говорить пані капітан. — Пройшла всі посади, пов’язані з реформою морально-психологічного забезпечення: спочатку заступник командира батареї з морально-психологічного забезпечення, потім начальник групи психологічного супроводу, і нарешті — командир батареї. Як командир я відповідаю за особовий склад, організацію їхньої роботи та забезпечення.
Мені дуже пощастило з особовим складом: це справжні воїни — є й досвідчені, хто служив ще до повномасштабного вторгнення, є й новоприбулі. Були моменти втоми й розчарування, але люди залишаються в колективі, підтримують один одного і звертаються, коли потрібна допомога або покращення умов для роботи.
Про жіноче командування — спочатку було трохи непросто. Дехто з підлеглих і старших за віком офіцерів дивувався, що ними керує жінка. Коли я вперше приїхала на позицію, чесно сказала: «Я не знаю всіх нюансів, ви воюєте більше за мене. Я прийшла вчитися». Це налаштувало тон: я — на вашому боці, а якщо є проступки — вони матимуть наслідки.
Найнебезпечніше — дорога: евакуація, техніка й втрати
— Найбільшу загрозу становлять переміщення, — ділиться досвідом військова. — Саме під час переїздів траплялося найстрашніше: ДТП, підбиті машини, влучення дронів — і найтрагічніші випадки відбувалися саме в дорозі. Якщо з машиною щось трапляється, іноді її доводиться лишати і йти пішки — так швидше врятуватися.
З моєї батареї людських втрат під час виконання бойових завдань не було, але техніка горіла. Та в дивізіоні, на жаль, не обійшлося без людських втрат. Люди, які воювали для свого майбутнього та майбутнього своїх дітей, які так і не встигли зустріти знову мирні світанки в Україні. Пам’ятаю ніч, коли зателефонували: «Нас обстріляли, машина горить, двоє поранені». Їх евакуювали, переправили, і наші хлопці забрали їх далі — саме це мені подобається в нашому дивізіоні: у будь-якій екстреній ситуації завжди знайдеться команда для евакуації.
Колектив у нас дружний і вмотивований — і ця мотивація передусім від командира дивізіону. Він постійно ініціює зміни, покращує побут і умови служби, щоб підлеглі могли ефективно виконувати завдання. Завдяки його ініціативі ми почали використовувати FPV-дрони та ефективно вражати цілі противника. Це додає впевненості й бойового духу.
Кадри й ідеї: про вибір людей на відповідальні посади
— Щоб протистояти ворогу й тримати ініціативу, потрібні не лише ресурси, а й правильні люди на ключових посадах — вмотивовані, сучасно мислячі та готові адаптуватися, — каже моя співрозмовниця. — Є чимало кадрів, які ще «тримаються» радянських стандартів, але є й старші офіцери, які відмовилися від них і шукають нові шляхи розвитку.
Перед тим як призначати на високі посади, важливо детально вивчити компетенції кандидатів, їхню мотивацію та здатність впроваджувати сучасні практики. Молоді кадри можуть принести свіжі рішення, але потрібна збалансована система відбору та навчання, щоб на керівних місцях опинилися ті, хто справді здатен вести підрозділ уперед.
Жінки на фронті: без стереотипів
— Я переконана, що у війську має значення не стать, а професійність і мотивація, — ділиться Оксана. — Є сильні, вмотивовані жінки, є вмотивовані чоловіки. І навпаки: є слабкі приклади з обох сторін. Тому визначальним має бути не «жінка чи чоловік», а готовність робити свою справу, брати відповідальність і зростати.
Коли питають: «Яке обличчя війни?» — я не можу відповісти «жіноче» чи «чоловіче». У війни немає обличчя. Я читала книгу «У війни не жіноче обличчя» — про жінок Другої світової. Їхні історії довго замовчували: ніби війна — це тільки про чоловіків, про подвиг «солдата». Але жінки воювали, виживали, втрачали, поверталися і їхні голоси ніхто не хотів чути. Це є ще одним пережитком «радянщини», якої потрібно позбутись в нашій країні. Війна торкається всіх — чоловіків, жінок і дітей. Триматися за стереотипи «це жіноче, а це чоловіче» — безглуздо. Ми воюємо разом. Ми втрачаємо разом. Ми відбудовуватимемо разом.
— Часто кажуть: «Жінкам не місце на війні». Але хто має право вирішувати, що жінці «можна», а що «ні»? — продовжує Оксана. — Чоловіки зараз на фронті, багато з них мають дітей, і їхні дружини вдома теж несуть свій тягар. Вони тримають сім’ї, приймають реальність, витримують страх і невідомість. Це теж мужність. Я не кажу, що всі жінки повинні воювати. Якщо жінка хоче служити — вона має право служити. Якщо хоче залишитись вдома — це теж вибір.
Про ТЦК та цивільних: як не втратити людяність
— Зараз багато говорять про ТЦК, і це стало темою для маніпуляцій, — каже Оксана. — Показують переважно негатив: «закинули у бусик», порушення. Але коли все роблять правильно — про це ніхто не розповідає. Тому формується викривлена картинка.
Більше користі буде від того, хто свідомо прийшов служити, ніж від того, кого витягли силоміць. Людина, яка не готова, не мотивована, або втече, або буде баластом у підрозділі. Ті, хто дійсно хотів воювати — вже прийшли.
— Моя порада цивільним — жити життя зараз, а не відкладати його «на після війни». Бо саме для цього хлопці й дівчата стоять на передовій, щоб життя тут не зупинялося. Щоб діти ходили до школи, люди кохали, працювали, сміялися, продовжували будувати свої плани. Не треба жити в режимі «заморозки» і чекати кінця війни.
І якщо суспільство не буде відкидати чи знецінювати своїх захисників — ми вистоїмо швидше і людяніше.
Мрії та побажання
— Моя мрія — щоб закінчилась війна, — відповідає на запитання журналістки Оксана. — Я завжди мріяла подорожувати. Після війни хочу хоча б на місяць поїхати Україною, бо багато міст ще не бачила: Крим, Херсон, Запоріжжя, Маріуполь. Шкода, що я не побачу їх у попередньому вигляді, але хочу відвідати ці місця.
— А побажання українцям?
— Менше засуджуйте військових і цивільних. Більше запитуйте себе: «Що я можу зробити?»
