Валерій Морокишко став на захист країни 25 лютого 2022 року. Хотів 24-го, каже, та жінка не пустила. У мирному житті перепробував багато спеціальностей, а тепер він у розвідці частини А7352. Має купу державних нагород і до них на додачу — ще більшу купу контузій. Що Валерій розповів про війну журналістці Гард.City, читайте.
Для зручності читачів — інтерактивний зміст, адже розмова з Валерієм була довгою. Натискайте на рядок — перейдете у той розділ, який вас найбільше зацікавив.
- Хто такий Валерій Морокишко
- Про те, як формувався бат
- Про поранення, контузії, лікування, ситуації «поза штатом»
- Про комбата Ігора Гриба та побратимів
- Про бої та про дніпровські острови
- Про українців та війну
- Про ТЦК, рекрутингові центри та мобілізацію взагалі
- Післямова
Хто такий Валерій Морокишко
Зустрілися ми з Валерієм за чашкою кави. І перше запитання, для знайомства, було таке:
— У вас таке цікаве прізвище. Знаєте його походження?
— Прізвище від батька, він зі Степківки. А там щось намішане — молдавани, гагаузи, — усміхається Валерій. — Донька щось шукала, то, здається, й польське щось є. А сам я народився у Миколаєві, батьки немовлям привезли сюди, до Первомайська. У мирному житті змінив кілька професій, якийсь час, ще у 2000-х, і у поліції працював, і охоронцем, і будівельником.
— Як потрапили до війська?
— Почалося повномасштабне вторгнення росії до нас, в Україну. 25 лютого 2022-го року зібрався і о 6-й ранку пішов на війну. Ось зараз чуєш: «Хай спочатку діти депутатів підуть», а я не за депутатів і не за Зеленського пішов.
У мене є мати, донька, жінка. Я в цій країні народився. Я чоловік і повинен її захищати, тому що не хочу, щоб у мене в Первомайську було таке, як було в Бучі з людьми.
— Як дружина поставилася до того, що ви пішли добровольцем?
— А нічого. Плакала, не пускала. Ще 24-го збирався, а вона в сльози. Але я наполіг: у будь-якому випадку піду, тому що це війна, це мій обов'язок для того, щоб ви нікуди не виїжджали. Я повинен захищати і родину, і свою батьківщину. А 25-го, поки вона спала, я швиденько — фу-ух (сміється — авт.). Близько 7-ї я вже був там (у центрі комплектування — авт.). Потім, правда, я повернувся. Мені кілька годин дали речі зібрати. Доня підтримала. Вона тоді сказала мені, що «мій тато справжній, як колись були козаки, які нікому не підкорялися». Зараз їй уже 14-ть, учиться у 8-му класі.
Наразі Валерій Морокишко — головний сержант взводу розвідки частини А7352.
Валерій МорокишкоФото: з особистого архіву
Про те, як формувався бат
— У нас, у Первомайську, створювалася нова частина, — згадує перші дні повномасштабного вторгнення Валерій. — Покійний вже наш комбат Ігор Гриб її організував. Він молодець, Людина з великої літери. Хлопців буду називати позивними. Він, Шериф, Сьомий, Балхаш, Лєший. От вони — це офіцери, це люди, які досі на війні. Набрали бійців, навчили їх, зробили боєздатну частину. Майже відразу ми поїхали на Миколаїв, звільняти Миколаївську, потім Херсонську область.
Наприкінці 2022 року ми зайняли позиції на правому березі. І почались острови… Потім нас перекинули на Донецьк, зараз на Харківщині хлопці.
— Ці люди, яких я назвав, — продовжує Валерій, — вони сформували нашу первомайську частину. Ніхто тоді не думав за гроші. Тоді ж не було ні зарплат, нічого. Дали автомат — і вперед. А зараз мало вже таких людей залишилося, хто з перших днів війни поприходили. Багато загинули, багато пропали безвісти. І серед нас мало залишилося здорових — як не каліцтво, то інвалідність. ВЛК списує просто, і все. Кажуть: досить вже. Я третю групу інвалідності отримав у 2023-му. Комбату сказав: списуватися не буду, разом прийшли, разом і підемо, до перемоги.
— А далі, пам’ятаєте, Сирський писав, що українські військові встановили контроль над островом Нестрига? — згадує Валерій. — І ми там були. Тоді я отримав ще поранення. Був госпіталь, і вже дали другу групу інвалідності пожиттєво. Але поки ще служу. Вже «туди» не пускають, але буду служити, поки можу бути корисним.
Спочатку Валерій потрапив до мінометної батареї. Під командування військового на позивний Боня. Однак зрозумів, що це не його. Як говорить він сам: «Я хотів чогось більшого». Військовий на позивний Лєший був тоді в розвідці. Він і забрав до штату розвідників Валерія.
Валерій Морокишко
«Контузія — це таке поранення, що його наче й не видно, але воно з тобою на все життя»
— Скільки всього у вас поранень?
— Офіційних три. Перша дуже важка контузія. Втім, вони всі важкі. Зазвичай поранених везуть до Херсона, потім перекидають на Миколаїв, і потім — в Одесу по медзакладам. Про себе можу сказати: відбувся легко. Слуху немає, на слухових апаратах. Хтось без руки, хтось без ноги. А в основному: 200, 200, 200. Або — «пропав безвісти».
— У вас слухові апарати. Самі купували чи держава забезпечила?
— Перший я отримав в Одесі, видали після поранення. Тоді давали один на руки, це в 2023-му році. Другий я купив за свої кошти. А в цьому році я отримав ще два, у мене обидва вуха «вбиті». На жаль, у такому стані, як я, постійно треба підтримка крапельницями — кожні два-три місяці. Нам всім, хто втратив слух через контузії, треба «крапаться». Мені багато нейрохірургів вже говорили: «Контузія — це на все життя, вона не виліковується». Потрібна постійна підтримка. У цьому році багато нам допомогла Миколаївська обласна лікарня, ЛОР-відділення. Дякую всім, хто там працює, — і завідувачу, і лікарям, і медсестрам.
— А зір не постраждав?
— Ну, зір ще більш-менш. Близько я не бачу, а отак (Валерій показує вдалину і сміється — авт.) стріляти нормально.
— Контузія — така справа, що чіпляє все, — вже без жартів говорить Валерій. — Я й не знав. Після першої у мене у голові на МРТ знайшли утворення, як курячі яйця, якась вода там чи що, не знаю. Завідувачка нас лікувала з Лєшим. Вона тоді сказала, що це пройде. І правда, через рік десь воно майже пропало. Маленьке лишилося. Але ж друга контузія додала, і воно знов. На жаль, хлопцям контузії даремно не пройдуть. А багато хто ж і до госпіталю не звертався, бо ж робота, треба ж було працювати. Воювали на адреналіні. А зараз воно дається взнаки. По собі скажу: як починається такий головний біль, що підряд глушиш знеболювальні, то це дзвіночок — вже час до неврології «крапатися». От був у нас Стрілок, мій побратим. Контузію отримав він у 2022-му. Вдома просто втратив свідомість, впав, ще й вдарився головою. Зараз у неврології. Тобто, це таке поранення, що його наче й не видно, але воно з тобою на все життя.
— Як щодо того, що поранених виводять поза штат?
— У нашій частині все відбувається згідно закона. Був Ігор Гриб, зараз Сьомий виконує обов'язки комбата. Це офіцери, які за своїх людей завжди піклуються. Ніколи у нас поза штат не виводили, я не чув такого. Знаю, що в інших частинах буває. Хлопці навіть якусь довідку чи направлення на ВЛК взяти без грошей не можуть, з них вимагають — вони платять. А у нас офіцери від бога, мови немає, щоб за щось таке заплатити. Треба тобі довідка — будь ласка. Я скільки був у госпіталях, поки я лежав, у мене вже довідки всі друкувалися. Я приїздив, довідку дали, або надсилали, або, бувало, ВЛК проходив просто у госпіталі.
Валерій впевнений, що атмосфера у бойовій частині напряму залежить від керівництва.
Валерій з побратимамиФото: з особистого архіву
«Дуже мало знають про те, які люди служать у нашому батальйоні»
— Ігор Гриб, Сьомий, Шериф… — перераховує Валерій імена тих, з ким довелося воювати. — Балхаш — теж Людина. Давно він в армії, пенсіонер, і давно на «групі». Працювати з особовим складом, навчати, — його робота. Він молодець. У нього вся родина на війні. Каже: «Син воює, сестра воює, а я буду дома сидіти?»
Вася Шелемба у нас був — без ноги, на протезі. По силі своїх можливостей він виконував задачі, допомагав. За рішенням ВЛК вже його звільнили.
Філ теж із Первомайська. З 2022-го року безпосередньо у бойових діях. Він перший із всіх хлопців із кулемета поклав орків. Драйвером потім у нас був. Кругом він, у всіх колотнечах. У 2023 році, коли у нас із Первомайська п’ятеро загинули: троє наших розвідників, і двоє хлопців з третьої роти, двох хлопців звідти дістали, а троє ще так і лежать там десь, на острові.
Валерій розповідає про один із виїздів на острови за пораненими побратимами. Тоді Філ був одночасно і водієм на човні, і кулеметником. Поки Валерій його прикривав, стріляючи з гранатомета, Філ примудрився одночасно рулювати човном і стріляти з кулемета.
Про побратимів відгукується так: «Вони всі герої. Я всіх їх поважаю. Я дякую долі, що звела мене з такими людьми, з такими офіцерами». І шкодує, що земляки дуже мало знають про те, які люди служать у батальйоні.
Фото: з особистого архіву
— Бачили, що зробив Первомайськ? — запитую. — Петиція про присвоєння звання Героя України Ігорю Грибу не набрала необхідної кількості підписів.
— Я скажу так: сподіваюся, що буде доведене розслідування. І сподіваюся, що в результаті цього розслідування буде висновок: загинув на захисті Батьківщини. Я знаю цю людину тільки з кращого боку. Офіцер, підполковник. Він постійно з підрозділом. «Хлопці, я з вами піду на роботу», — він ніколи не боявся. Витягувати двохсотих — він. Оркам насипати — він. Він справжній офіцер. І як би там не було, він зробив свій вибір: своїм життям він зберіг життя багатьом. Це моя думка. Я знав його з перших днів. 33 роки, молодий. Він був перспективним офіцером. Якби так не сталося, він би ще багато зробив для цієї бригади. У нього було сучасне нове тактичне мислення, це вам не «совдепія». Коли зі своїми побратимами під його керівництвом ми стояли на правому березі, все було чітко — нічого там у ворога не виходило. Я не знаю, чому нас вирішили перекинути на інший напрямок, це не мені вирішувати, я не генерал, керівництву видніше.
На думку Валерія, Ігор Гриб має бути удостоєний звання Героя України.
186-й батальйонФото: з особистого архіву
«Треба було працювати — і ми працювали»
— Багато хлопців загинуло на тих островах, — каже Валерій, і з очей його буквально виплескується сум. — Але ми їх держали. До підриву Каховки. На своїй дільниці ми майже дійшли до лівого берега. Потім, після підриву греблі ГЕС, довелось трохи відступити.
— У вересні 2022-го року у нас, у 123-й, була сформована штурмова рота, — згадує Валерій. — Вона була прикомандирована до 59-ї бригади (потрібна була їм допомога), і наш підрозділ теж. Безпосередньо бойові дії — Тернові Поди, Барвінок. Це було перше наше таке бойове хрещення, що ми потім по госпіталям... Скажу так: 59-та бригада не думала, що ми звідти вийдемо живі. А наш підрозділ один, дві групи наших заходило по п'ять чоловік, залишилися всі 300, але всі — живі. Ні одного двохсотого. А з інших підрозділів багато там людей загинуло.
Тоді ніхто не загадував наперед, не думав про оплату та нагороди. Треба було працювати — і ми працювали. Щоб не було у них, у росіян, такої спроби вдруге, як у перший раз, коли їх під Вознесенськом зупинили. Оце і врятувало місто Первомайськ від великої війни. Щоб її тут не було, хлопці працювали цілодобово, не спали.
Фото: 123 бригада тероборони ЗСУ
Валерій Морокишко нагороджений орденом «За мужність», медаллю «Захиснику Вітчизни», відзнакою Президента «За оборону України» (державні нагороди); медаллю «За поранення» (трьох ступенів), «Золотим хрестом», нагрудним знаком «Хрест військова честь», відзнакою командувача ОСУВ «Одеса», медаллю «За хоробрість в бою», відзнакою начальника розвідувального управління штабу ОК «Південь» — «Совою розвідки», медаллю «Ветеран війни: Особа з інвалідністю внаслідок війни», нагрудним знаком батальйону.
«Вони не заспокояться, якщо зараз заморозити війну»
— Ми, українці, такі, — каже Валерій, — що нас краще не чіпати. Вони за три дні Київ хотіли? Було б у нас стільки народу й техніки, як у них, ми б за два дні закінчили війну на Червоній площі. А так… Дуже їх багато. Вони ж (росіяни — авт.) не заспокояться, якщо зараз заморозити війну. Зберуться з силами і знову підуть. Не залишать у спокої Україну, поки не зрозуміють, що не треба сюди лізти.
— Як нам, цивільним, допомагати захисникам?
— Хто може, нехай допомагає. Хоч і зборами. Дронів багато потрібно, це ж новітня війна. Первомайськ просто не бачив війни. Багато міст взагалі стерли з лиця землі. Від Миколаєва відігнали, зараз вони Херсон знищують. Нехай люди допомагають, бо, не дай бог, вони підійдуть до Первомайська на відстань пострілу артилерії. От тоді Первомайськ зрозуміє, але вже буде пізно. Нехай подивляться люди в інтернеті, як знищують міста, куди можуть дотягнутися артилерією. Вони ж не вибирають — військові чи не військові, діти, мирні жителі страждають. Якщо хтось думає, що коли підійдуть до його міста, то він візьме автомат і піде захищати, то так нічого не зробиш. Ми це перевіряли на собі. Нічого ти не зробиш автоматом проти танків. Не будете ви, хлопці тут зустрічати ворога, тому що ви не знаєте, що це. Перше, ніж вони сюди зайдуть, вони зрівняють із землею половину будівель.
— Багато роблять дрони, — ділиться Валерій роздумами. — Взагалі оператори дронів — хлопці-красавчики. Зараз інша війна, не така, як ви бачили по телевізору. У прямому контакті вони слабші за нас, однак у них набагато більше людей і техніки. Вони йдуть по своїм трупам, просто йдуть по трупам. А у нас немає такого запасу людей, як у них. У нас закінчуються хлопці. Тут кажуть: люди втомилися. Ви просто не розумієте, як там втомилися всі. Але ж ЗСУ стоїть. Я б теж стояв, але що я, глухий, вже з двома апаратами? Однак я не звільняюся. Хоч якусь, а користь принесу. Поки мене насильно не звільнять.
Головна відмінність українця від росіянина, на думку Валерія, це те, що для нашого ворога люди — ніщо, і свої, і чужі.
Фото: з особистого архіву
«Росіяни нам не простять, що ми перша країна, яка встала в позу проти них»
— Сьогодні на Гард.City була новина про те, що у Первомайську відкрився відділ рекрутингового центру 186-го батальйону 123-ї бригади ТРО. І вже пішли коментувати, часто — дуже негативно. Прокоментуйте ситуацію із ТЦК та рекрутинговими центрами.
— Щодо ТЦК не знаю, я там не служив. Я не знаю їхньої специфіки роботи. Але, звісно, я не за те, що робить ТЦК зараз. Моя думка, що працівники ТЦК повинні всі пройти бойові дії. Не купити собі УБД, бо побув десь днів 30 днів в тиловій зоні. Якщо ТЦК, то там повинні бути поранені, з інвалідністю, які вже пройшли це пекло. Ті, хто хоче служити, ще не хоче звільнятися, вони там можуть принести користь. Ну, і не такими методами — хапати і вантажити людей. Якось все це має відбуватися по-іншому.
— З іншого боку, — продовжує Валерій, — люди самі повинні зрозуміти, що закінчуються ті, хто пішов на війну добровольцями з перших днів. Ми не вічні. Треба зацікавити людей, проводити роз’яснення, розповідати про Бучу, про інші міста, щоб вони розуміли: якщо рашисти сюди прийдуть, таке ж буде і тут. Росіяни нам не простять, що ми перша країна, яка встала в позу проти них. У них постійно війни були — день, два, три. А тут на тобі! Маленька Україна! Візьміть, на карті подивіться, яка Україна, а яка Росія. І третій рік вони нічого не можуть зробити, а просто у безсилій люті зрівнюють міста із землею. По-іншому вони не можуть нас завоювати. Тільки стерти, тільки все знищити великими бомбами.
Думаю, рекрутинг — це правильно. Можливо, люди бояться, що відразу кинуть на «м'ясо» в штурмові бригади. Та нема такого. Зараз навчання два місяці, здається, зробили. Дають можливість обрати фах. Не треба ловити людей! Який з такого буде військовий. І навіть після навчання поряд із новобранцем має бути хтось досвідчений. Людину треба поступово «вводити» у війну, щоб вона спочатку звикла. Бо ж скільки пацанів не витримує. Тоді, коли йшли з перших днів війни, добровольці, про це не думали. Ми знали, що то війна і все рівно у тебе буде колись перший бій, хтось загине, хтось буде поранений. Не кожна психіка витримує.
— Людей треба мотивувати, — наголошує Валерій. — Бо ж тих, хто зараз там, потрібно міняти. І має бути соціальна справедливість. Он скільки ловлять з великими хабарями чиновників. Та зробіть хоч раз! Покажіть по телевізору, що забрали гроші, купили дрони, віддали на ту чи іншу бригаду для війни. Та відправте того хабарника на війну, хай він попробує, що це таке. А люди бачать несправедливість. Раніше черги стояли біля військкоматів. Тепер цього вже немає.
— Але якщо людина починає вимагати спочатку справедливості, то це відмовки: «От коли вони (депутати, чиновники тощо — авт.) підуть, тоді піду я». Та не підеш, знайдеш іншу відмовку, — впевнений Валерій. — Немає кому воювати. Де тих людей набрати? Зараз ситуацію розуміють ті, у кого хтось із рідних на війні. Ці знають, що таке війна.
Валерій впевнений, що кожен громадянин України має взяти на себе частину відповідальності у цій війні. «Подивіться на своїх рідних, це ваша найкраща мотивація», — говорить він.
Фото: з особистого архіву
«Тепер я знаю справжніх героїв»
Закінчує нашу розмову Валерій словами вдячності: покійному комбату, побратимам, долі — за те, що привела його на службу у батальйон.
— Я вдячний, що я служу в цій частині. Тепер я знаю справжніх героїв. Це чоловіки із великими сталевими яйцями. Я багатьох знаю, які б згодилися усвідомлено віддати своє життя, якби ось просто зараз, в один день, закінчилася війна.
Про ЗСУ Валерій говорить так: «Це леви просто, українські леви. І прикордонники, і авіація, і артилеристи — всі».
