Учора Гард.City розповідав про акцію в центрі Первомайська, на яку вийшли родини зниклих безвісти та полонених військових із вимогою дій. Сьогодні — продовження особистих історій тих, хто стояв із портретами найрідніших у руках. Це голоси жінок, які роками живуть у пеклі невідомості, чекаючи бодай звістки про своїх синів, чоловіків, братів. Їхній біль — це прямий наслідок злочину, який росія вчинила проти українського народу, розв'язавши війну.
Історії дружин, матерів і сестер українських військових, які зникли безвісти або потрапили в полон
У центрі 31 травня Первомайська зібралися жінки, матері та дружини українських захисників, які досі не мають жодної звістки про долю своїх близьких. Деякі з них вже по два роки шукають відповіді.
— Мій чоловік, Іван Григоржевський із 56-ї бригади (м. Південноукраїнськ), зник безвісти 6 вересня 2024 року. Минуло дев’ять місяців, а ситуація не змінилася. Немає жодної інформації. Я нічого не знаю, — говорить дружина військового, тримаючи у руках його світлину.
Галина Дахович приїхала з Лисої Гори Первомайського району. Вже понад два роки вона шукає свого сина Василя Даховича, який потрапив у полон у 2022 році в Пісках.
— Ми бачили відео, де його беруть у полон. Він був поранений. Але офіційно його ніхто не визнає. Усюди тільки: «Чекайте». А я вже не знаю, де шукати. Ми зверталися куди могли, але відповідь одна — чекати. І це чекання нестерпне, — каже Галина.
На мітинг також прийшла Діана Амандурдиєва — дружина військовослужбовця Сергія Амандурдиєва, який 12 червня 2024 року під час бойового завдання потрапив у полон. Згодом рідні дізналися з телеграм-каналу, що він перебуває в Чечні, у Грозному.
— Ми не маємо жодного офіційного підтвердження. Жодної відповіді від держави. Хлопці вже роками сидять у полоні, а обміни — одиничні. Ми просимо звернути увагу на полонених у Чечні. Там дуже багато наших, — наголошує Діана.
Лілії Яневич та Діана Амандурдиєва
Не менше болю — і в Лілії Яневич. Її чоловік зник на Покровському напрямку 29 липня 2024 року. Військовий 79-ї бригади з того часу має статус «зниклий безвісти».
— Жодної інформації. Ні підтвердження полону, ні ознак загибелі. Але серце каже — він живий. І я не втрачаю надії, — каже Лілія крізь сльози.
Розповіді, сльози, фотографії у руках — це свідчення злочину проти людства, який скоїли російські агресори, розв'язавши криваву війну.
— Ми маємо підтримувати одне одного. Віра, молитва і спільна боротьба — це все, що у нас залишилося, — сказала на завершення Діана Амандурдиєва.
Пам’ятайте: у час війни кожен може стати опорою для фронту. Найдієвіший спосіб — підтримати наших захисників через надійні волонтерські ініціативи та перевірені фонди.
