Ця історія про те, як родина намагається повернути військового Сергія Амандурдиєва. Рік тому, 16 червня 2024-го, Сергій пропав з поля бою під Покровськом. Його вважали безвісти зниклим, але рідним вдалося дізнатися, що чоловік живий і нині знаходиться в полоні, в Чечні. Далі історія з вуст сестри Сергія — Світлани.
Чим більше розголосу, тим більше шансів на повернення
Світлана написала до редакції відразу після виходу статті про автопробіг на підтримку полонених, що проходив у Первомайську.
Світлана СоколоваФото: з особистого архіву
Тоді вона запитала, чи пишемо ми матеріали про полонених. Звісно, пишемо, була відповідь, бо будь-який матеріал про бранців сьогодні має значення: чим більше розголосу, тим більше шансів на повернення. Тож домовилися з Світланою про інтерв’ю. Розмову почали з того, що Сергій разом ще з трьома своїми побратимами з 79-ї бригади нині в полоні в Чечні і про це уже достеменно знають його рідні.
Сергій Амандурдиєв народився 23 серпня 1996 року. Родом із Первомайська, закінчив ЗОШ №1. З 2016 року в АТО, під час повномасштабної війни продовжив захищати Батьківщину. Одружений. З 16 червня 2024 року вважається безвісти зниклим.
Червоний Хрест і сьогодні не підтверджує, що Сергій в полоні
— Останній раз, — розповідає Світлана, — я чула брата в березні 2024 року. Тоді він говорив, що їх відправляють на передову. Я намагалася його заспокоїти, але сталося, як він говорив. Тривалий час з Сергієм не було ніякого зв’язку. Звісно, що ми дуже турбувалися, і лише 16 червня 2024 року нам повідомили з військкомату, що Сергій безвісти зник.
— Як то: безвісти зник з поля бою? — не могла сприйняти цю інформацію Світлана.
— Так не буває, — говорила вона собі та рідним. Інтуїція їй підказувала, що Сергій живий. Він то приходив до неї уві сні, то здавалося, що наче бачить наяву. І вона разом із його дружиною та мамою розпочали масштабні пошуки.
— Ми зверталися скрізь, — продовжує розповідь Світлана, — у військову частину, до військкомату, до Координаційної ради з питань пошуку військовополонених та безвісти зниклих, їздили на мітинги та акції, робили запит до Червоного Хреста. До речі, Червоний Хрест і сьогодні не підтверджує, що Сергій в полоні. Але ж у нас є достеменні дані. Спочатку ми побачили відео в соцмережах, яке виклали росіяни. Це був допит. Там був наш Сергій та ще троє його побратимів. А потім 25 червня я отримала повідомлення разом із фото Сергія. Я впізнала його лише по очам — глибоко-зеленим. Він був весь брудним і невпізнаним, одні лише очі говорили, що це Сергій. Потім було відео про допит, кілька фотографій та ще одне відео. І далі знову тиша. Ми розуміли, що Сергій живий, тому ще більше активізували свої пошуки. І ось 4 грудня, я якраз була на мітингу, в групу приходить повідомлення: там Кадиров і наші хлопці. Серед них і Сергій. Це територія Чечні, місто Грозний. Кадиров каже нашим хлопцям, що вони будуть стояти у нього, як щити: «Я вам зброю дам, а ви нас будете захищати». Це було дуже боляче бачити й чути. А тоді дзвінок 11 січня 2025 року, ідентифікувати який я не змогла. Це був відеодзвінок і я бачила свого брата. Нам вдалося поговорити цілу хвилину, хоча зв'язок був дуже поганий. Він був одягнений непогано та й фізично наче цілий, ось лише очі були заплакані. І він просив, щоб ми говорили про обмін, бо про них всі забули. Те, що ми його шукаємо, він не знає, бо ж була фраза: «Ти що, не бачиш, що я живий». У кінці він мені сказав: «Не переживай, мала, все буде добре». Про наші мітинги тут вони нічого не знають. 18 січня було ще одне відео, де уже половина тих хлопців, які бачила першого разу, були відсутні. Куди вони поділися, ніхто не знає. Вони знову просили про обмін, багатьом з них потрібна медична допомога. Декотрі там знаходяться уже третій рік. Зараз знову тиша. Всі мовчать.
— Ми тримаємо зв'язок з Координаційним штабом, — пояснює Світлана. — Нам кажуть, що треба чекати. Ми терпляче виконуємо рекомендації і щоразу за нагоди нагадуємо, що наші хлопці потребують обміну. Ми не збираємося опускати рук, бо розуміємо, що від нашої позиції залежать долі наших рідних. Тому звертаємося до всіх, хто має хоч будь-яку інформацію, діліться з рідними, бо вона так необхідна. Ми кричимо, не мовчимо, шукаємо і сподіваємося на звільнення.
