Місяці очікування. Роки невідомості. Мовчання телефонів. 31 травня центр Первомайська заполонили десятки людей з портретами близьких — тих, кого забрала війна і чию долю досі не знає ніхто. Матері, дружини, доньки, брати, дідусі й бабусі прийшли на мирну акцію «Полон вбиває. Не мовчи» з однією вимогою — повернення своїх найрідніших. У руках — плакати з іменами військових, в очах — біль невідомості та непохитна рішучість.
Боротьба за кожного
Усі учасники акції — родичі зниклих безвісти або полонених захисників із різних бригад і напрямків. Їх об'єднує найболючіше: невідомість про долю близьких.
Наталя Драган понад рік розшукує чоловіка
«Ми будемо виходити й стояти, доки не повернемо кожного. Бо для нас — це не статистика. Це наші найрідніші», — говорить Наталя, дружина зниклого безвісти військовослужбовця 61-ї бригади Сергія Драгана. Сергій зник 25 лютого 2024 року.
Родини звертаються до всіх гілок влади, міжнародних гуманітарних місій, Червоного Хреста — з вимогою рішучих дій.
«Ми звертаємося до Омбудсмена Дмитра Лубінця, до Офісу Президента України, до Кирила Буданова — щоб зробили все можливе, щоб повернулися наші рідні», — додає Наталя.
Історії болю та надії
Інна Кишинська втратила зв'язок із чоловіком у грудні 2024-го
Серед тих, хто долучився до акції, — Інна, дружина зниклого Віктора Кишинського, військового тієї ж 61-ї бригади. Віктор зник у грудні 2024 року на Курському напрямку. Відтоді родина живе в очікуванні хоча б якоїсь звістки.
«Ми не просимо неможливого. Ми просимо, щоб нас почули та зробили все можливе, щоб наші рідні повернулися. Кому потрібен цей цинізм, коли зникають і гинуть найкращі?» — каже Інна.
Організована підтримка
Наталя, Інна разом з іншими родинами створили громадську організацію «Незламні та Нескорені 61». Вони системно збирають інформацію, подають офіційні запити до всіх відповідальних інстанцій. Отримують юридичні відписки — й не зупиняються.
Їхня боротьба — це голос не лише за власних близьких, а й за всіх українських захисників, хто досі перебуває у неволі або зник безвісти. Кожен портрет у їхніх руках — це чиєсь життя, чиясь надія на повернення додому.
Завтра ми розкажемо більше про учасників акції — особисті історії тих, хто стояв із портретами на площі Первомайська: розповіді про останні дзвінки, про надію, що не згасає, і про любов, яка дає силу триматися.
