18 травня Первомайськ вкотре став майданчиком для мирної акції, де головним гаслом були слова: «Полон вбиває. Не мовчи». Рідні військовополонених та безвісти зниклих українців знову вийшли на вулиці міста, аби нагадати: час спливає, а невідомість нищить життя їхніх близьких. Цього разу місцем зустрічі стала площа навпроти міської будівлі врядування, де зібралося близько двохсот небайдужих людей з плакатами та гаслами, створивши емоційну інсталяцію, що символізувала їхній біль та надію.
Серед присутніх ті, хто чекає на звістки від своїх близьких довгі роки та місяці
Організаторами акції традиційно виступили родини тих, хто опинився в полоні або зник безвісти. Мета — привернення уваги суспільства, міжнародних організацій та української влади до трагедій їхніх рідних. Серед присутніх ті, хто чекає на звістки від своїх близьких вже довгі місяці, а дехто — й роки.
Світлана Ткаченко, бабуся оборонця Маріуполя, морського піхотинця 36-ї бригади Антона Ткаченка, не може стримати сліз.
— Він потрапив у полон, — розповідає пані Світлана, — 12 квітня 2022 року. Зараз, за підтвердженням Червоного Хреста, перебуває у Суходольській виправній колонії. Три роки ми не отримували від нього жодної звістки, лише передані вiтання від хлопців, які були поруч. Його командир телефонував і запевнив, що Антон тримається, навіть старший по прибиранню там. Ми чекаємо великого обміну, але це дуже важко — чекати, а йому ще важче там знаходитися.
Поруч в гурті з мітингуючими — Олена Ілащук, мама Дениса Ілащука, та його сестра Марія. Денис зник безвісти в районі Георгіївки, Курахівського напрямку. Сповіщення про його зникнення родина отримала 4 липня 2024 року.
— Він не вийшов на зв'язок близько десятої вечора, і відтоді жодної звістки, — розповідають рідні. — Ми телефонували всюди: до командира в частину, в ТЦК, Координаційний штаб — зверталися скрізь, але поки жодної інформації немає. У липні буде рік, як Денис зник. Він пішов добровольцем, служив у 46-й бригаді. Ми живемо в невідомості, а це найстрашніше.
Історії наступних героїв — це трагедія однієї великої родини
Лариса Демиденко прийшла на акцію з особливим болем — за рік війна забрала у неї чоловіка, сина та зятя.
— Чоловік був командиром взводу, — ділиться своїм болем жінка. — Помер у лікарні в березні. Потім загинув мій син, доброволець. А за ним і зять зник безвісти. І все це за один рік. Вже п'ять місяців немає звісток від зятя. Це нестерпно важко. Сина ми чекали чотири з половиною місяці, поки привезли.
Чекає на сина і Людмила Анатоліївна — сваха пані Лариси.
— Він пішов добровольцем, — розповідає пані Людмила. — Рік був на фронті, а потім його перевели в іншу бригаду, і він востаннє вийшов на зв'язок. Його побратим, який зараз у шпиталі, розповів, що бачив його загибель. Є відео, але нам його ще не надали, тому син поки що має статус безвісти зниклого. У нього залишилося троє дітей, опікуном яких стала бабуся, та дівчина, яка чекає на його дитину. Вісімнадцять тижнів вагітності. Мій біль не передати словами. Я повернулася в Україну одразу, як дізналася про загибель сина.
— Я хочу знати правду, хочу, щоб його тіло повернули, щоб його не клювали птахи. Слава Україні! Героям слава! – крізь сльози промовляє Лариса, поруч з якою стоїть її єдина дитина, що залишилася.
Олеся Щербаченко, дружина зниклого безвісти Максима Щербаченка, також живе у невідомості. Вона прийшла на акцію зі своїми племінниками Іваном та Тимуром, батько та дідусь яких загинули за Україну.
— Інформації немає жодної, — каже жінка. — Я зверталася до Червоного Хреста, Координаційного штабу, омбудсмена, в поліцію — тиша. Побратими кажуть, що був бій, вони розбіглися в різні сторони. Тіла ніхто не бачив, але й інформації немає. Це сталося на Покровському напрямку. Останній раз його бачили взводний та контужений побратим, від якого ми й дізналися про зникнення. Вони служили в ППО, їх без підготовки кинули в 157-му бригаду, і на другий день він зник безвісти.
Іван Щербаченко прийшов на мітинг підтримати Олесю та нагадати про зникнення дядька Максима.
— Війна, — розповідає Іван, — забрала майже всіх моїх близьких: тата, дідуся. Вони захищали Україну. Спочатку дідусь, потім батько, тепер зник Максим. Я втратив і двоюрідного брата, який офіційно вважається безвісти зниклим. Я намагаюся відвідувати майже всі такі мітинги, бо невідомість — це найстрашніше.
Іван розповів, що війна застала його в Миколаєві, де він жив. Його дідусь першим пішов до ЗСУ, а потім і батько, після загибелі дідуся. Вони були в складі 123 бригади, звільняли Херсонщину та Миколаївщину. Батько загинув під Гірником Донецької області, вважаючись перед цим безвісти зниклим.
Наразі брати Іван та Тимур навчаються в Києві та Умані. Обидва приїхали спеціально на акцію, аби підтримати рідних.
— Полон вбиває, — кажуть хлопці, — про це треба говорити, не мовчати.
— Війна — справжній геноцид проти нашого народу, — каже Іван. — Україна завжди була незалежною, а там чомусь вирішили, що нас треба «асвабаждать». Це жах, скільки горя нам принесла ця країна (росія — ред.). Вони не рахуються зі своїми втратами, а скільки у нас втрат! Сьогодні кожного українця торкнулася війна, тому не можна стояти осторонь, треба всім разом протистояти цьому безглуздю.
Їхні голоси — це крик про допомогу, який має бути почутий
Учасники акції в Первомайську вкотре нагадали: за кожним ім’ям полоненого чи зниклого безвісти — обірване життя, біль рідних, які чекають на своїх героїв вдома. Вони тримали плакати, зверталися до водіїв, проїжджаючих повз, закликали не мовчати про трагедію, адже полон вбиває не лише тіло, а й надію. Їхні голоси — це крик про допомогу, який має бути почутий.
