15 березня 2025 року у Первомайську пройшов автопробіг на підтримку українських воїнів, які потрапили у російський полон та зникли безвісти на фронті. Акція пройшла за ініціативи членів родин військовополонених, зниклих безвісти та волонтерів Південноукраїнська, Арбузинки та Первомайщини.
Журналістка Гард.City побувала на акції. Деталі — в репортажі.
Ранок 15 березня 2025 року. Готуюся на автопробіг в підтримку військовополонених та безвісти зниклих, анонсований за кілька днів до його початку. Звечора складені в автівку прапори, серед яких і іменний від військових з харківського напрямку. Разом з онуком їдемо на паркувальний майданчик АЗС «Укртатнафта». Тут збираються учасники автопробігу. З різних боків доїжджають автівки. Тут також поліцейські, які будуть супроводжувати автопробіг, та організатори, які дають останні настанови перед акцією. Серед присутніх чимало знайомих. Це волонтери, активісти, родини військовополонених, безвісти зниклих та загиблих. На їхніх автівках прапори та державна символіка. В руках рідних портрети та плакати: «Безвісти зниклі мають бути знайдені, а не забуті», «Безвісти зниклий — не значить забутий». Значна частина учасників з Арбузинки та Південноукраїнська, де, до речі, такі заходи уже стали традиційними. Поки шикується колона, встигаємо поговорити з учасниками.
«Сподіваємося на розголос, комунікацію та обміни»
Вікторія Сіненко
— Ми, — каже Вікторія Сіненко із Підгородні (вона розшукує сина уже більше півроку), — родини полонених та безвісти зниклих, сьогодні тут в надії на те, що буде більше розголосу про наших рідних, про те, що їх не забудуть, бо дуже мало сьогодні обмінів. Треба, щоб було більше. Владні структури мають домовлятися, мають робити репатріацію, тому що ми майже нічого не знаємо. У нас дуже мало зв’язку, дуже мало комунікацій з усіма органами та групами. Нам потрібно більше. Люди чекають по року і більше інформації і нічого не знають.
Світлана Жерміль ліворуч
— Обіцяли два обміни на місяць, а зараз усе скасували, — підхоплює розмову Світлана Жерміль із Арбузинки. — Мої два сини знаходяться в полоні уже майже три роки. Молодший з 17 березня 2022 року і старший з квітня того ж року. Менший знаходиться в місті Галич Костромської області, старший в Алтайському краї. І там дуже важко. Кажуть, що умови їм там «покращили». Його примусили підписати, що він розстріляв двох цивільних у Маріуполі. Остання інформація була, що його забрали з камери і десь у невідомому напрямку відправили. Ми знову нічого не знаємо. Чекаємо обміну, чекаємо дітей додому.
Галина Дахович
— У мене син, Василь Дахович, — говорить Галина Дахович, — у серпні 2022 року потрапив у полон під час поранення. Ми шукаємо його уже два роки і сім місяців. Знаю, що в полоні, не знаю, де. Куди не писали, куди не зверталися — відповідь одна: «Чекайте, чекайте. Ми знаємо». А я не знаю, де моя дитина знаходиться, бачила відео, що він поранений.
Валентина Токарєва шукає чоловіка та сина з 57-ї бригади, які зникли безвісти під Бахмутом з різницею в два дні більше двадцяти місяців тому. Немає ніякої звістки про рідних.
Валентина Токарєва
— Не бачу ніякої роботи ані від слідчих, ані від інших органів, — говорить жінка. — Їжджу в Київ, звертаюся до Миколаївської координаційної ради, подала заяви через Харківську правозахисну організацію на росію. Як так може бути: зовсім зниклі люди? Дуже сподіваюся, що повернуті будуть усі, що я не буду жити між двома світами.
Наталія Городецька з Бандурки уже кілька років розшукує сина.
Наталія Городецька
— Хочеться дочекатися, — каже матір, — щоб син скоріше повернувся додому. Два роки я його чекаю, два роки не сплю, долаю сотні, тисячі кілометрів, щоб знайти його. Хочеться, щоб був живим. Я його чекаю. Можливо, буде обмін на своїх, можливо, він десь в неволі та терпить муки. Тому я тут. Хочу добитися допомоги: щоб всі були дружніми в цих питаннях, щоб не забували про наших дітей, які виборювали перемогу. Вони пішли першими, вони стояли на смерть. Хочеться, щоб повернулися додому, щоб в Україну повернувся мир і скорішого повернення наших дітей-героїв додому.
Рік і вісім місяців чекають на свого загиблого сина Олега Шпетюка мама Зінаїда та тато Михайло.
Зінаїда та Михайло Шпетюк
— Ми підтримуємо акцію, — каже подружжя, — хочемо, щоб всі діти повернулися додому. І чекаємо на повернення нашого сина, який загинув на Херсонських островах.
І таких родин, які втратили або розшуковують своїх рідних, на майданчику більшість. У всіх велика надія на розголос та на допомогу.
Рівно о десятій розпочинається автопробіг за узгодженим маршрутом
Допоки ми говоримо, колона автівок уже практично готова стартувати. Доїжджають ще учасники акції з Південноукраїнська — і рівно о десятій розпочинається автопробіг за попередньо узгодженим маршрутом. Їдуть, не зупиняючись, центральними вулицями міста Первомайська. Зустрічні ж автівки пригальмовують, зупиняються, а водії виходять і схиляють голови. Ми потрапили у середину колони, тож мали можливість бачити події зсередини. Бачили, як первомайці реагували на звукові сигнали, як окремі зупинялися і як дехто байдуже проходив повз. Завершення маршруту відбувається на площі Тараса Шевченка, де у сквері Перемоги зібралося кілька сотень людей на підтримку акції. Більшість — це родини тих, хто розшукує своїх рідних. Тут вдається поговорити не лише з родинами полонених та безвісти зниклих, а й з організаторами акції. Це Костянтин Кондаков з БФ «Даруй тепло південь».
«Ми всіх їх чекаємо додому і хочемо, щоб вони відчули нашу небайдужість»
Костянтин Кондаков
— Головна мета акції, — говорить Костянтин, — привернути увагу суспільства до проблем безвісти зниклих та військовополонених. Ніхто ні про що не забуває. Ми всіх їх чекаємо додому і хочемо, щоб вони відчули нашу небайдужість. До нас звернулися мешканці Первомайська, до нашого БФ «Даруй тепло південь» і попросили зробити таку акцію. Ми зробили. Дякую усім, хто приєднався до нас, дякую Первомайській міській раді та виконавчому комітету, які допомогли з організацією.
Далі розпочинається сам мітинг, де кожен охочий мав змогу долучитися до відкритого мікрофону, розповісти свою історію та поділитися важливою інформацією про тих, хто ще досі перебуває в полоні.
Свою історії озвучує сестра Сергія Грекова Тетяна Грекова. Каже, що її брат від початку війни пішов добровольцем на фронт і за іронією долі так сталося, що пішов 14 березня, і 14 березня, на День добровольця, його ж не стало. І уже рік родина намагається добитися інформації від 33-ї механізованої бригади та повернення тіла. Просить допомоги.
Володимир Герасименко зник безвісти 8 вересня 2024 року в Курській області, Вітрене. Просять рідні поділитися інформацією.
Марина Савченко, брати якої уже три роки в полоні, говорить: «Я хочу закликати вас не втрачати надію, тримати цю надію в серці та чекати. Ми голос військовополонених, безвісти зниклих, і ми будемо кричати за них доти, доки їх усіх не повернуть і доки не настане бажана Перемога. Закликаю берегти себе, щоб наші холопці могли бачити свої родини здоровими».
Всім важливо було бути почутими. Хто тут є з 53-ї бригади? …123-ї, 186 батальйон? — звучали звернення. І навіть повітряна тривога не стала на заваді проведенню мітингу.
Також усі учасники акції мали можливість долучитися до спільної молитви, яку провели два військових священника: капелан Валентин з Південноукраїнська та капелан Михайло з Первомайська.
Наостанок учасники ухвалили рішення щосуботи збиратися на такі мирні акції. Люди ще довго не хотіли розходитися: гуртувалися між собою та обмінювалися інформацією.
