Днями через первомайську волонтерку Тетяну Гунчак українські діти, які нині живуть у Литві, передали листи нашим військовим. Це дописи учнів третього та четвертого класів Міжнародної української школи міста Клайпеда. Подробиці розкаже журналістка, яка взялася передати листи біцям.
Листи з Литви
— Листи писалися навесні 2025 року, — розповідає пані Тетяна. — Їх писали діти наших українців, які змушені були тікати від війни. Це переважно переселенці з Херсонщини. Я з ними познайомилася, коли сама три місяці змушена була бути в Литві. Я повернулася, а дівчатам поки немає куди. То вони там організувалися у волонтерський центр і тепер плетуть маскувальні сітки для наших хлопців, кікімори на шоломи, шкарпетки, шиють ноші та час від часу збирають смаколики на фронт. Цього разу, окрім традиційних подарунків, дівчата передали ще й листи від своїх дітей. Там стільки любові й бажання перемогти, стільки туги за рідним краєм, що словами не передати. Щоб ви знали, як вони всі хочуть додому, як душа болить за Україною! І всі мріють повернутися.
Тетяна, яка зшиває кордони
З пані Тетяною ми познайомилися не так давно, десь місяці зо три тому. Тоді вона передавала від дівчат з Клайпеди ноші, які ми разом відправляли хлопцям із Херсонщини. Тетяна разом зі своєю родиною ще від початку повномасштабного вторгнення допомагає військовим. Каже, що не хоче афішувати свою діяльність. Натомість підтримує тісні зв’язки з Литвою та передає від дівчат таку необхідну амуніцію для ЗСУ.
Наші зустрічі з Тетяною короткі, але дуже змістовні. Попри те, що Тетяна не любить про себе говорити, все ж таки вдалося дізнатися, що на початку повномасштабного вторгнення жила під цілодобовими обстрілами в Корабельному районі Миколаєва. Згадує, як всі рятувалися в бомбосховищі одного із шкільних закладів, як готували обіди бійцям і під кулями разом із татом розвозили по позиціям. Так і вдалося вижити, а тоді вже з Червоних Хрестом поїхала до Литви. Пробула там кілька місяців і повернулася додому, бо тут чоловік та батьки. Каже, що коли повернулася додому, то цілувала стіни рідного дому й підвалу, де вісім місяців поспіль жила її мама.
— Я дякую Богові, — розповідає Тетяна, — що маю можливість обійняти матусю та тата. Дякую, що вижили, і мені є куди й до кого їхати.
Зараз Тетяна проживає у Первомайську, працює й допомагає військовим, а чоловік її захищає нашу Батьківщину. І таких, як Тетяна, у нашому місті чимало. І я хочу подякувати кожному і кожній за віру в Україну й за допомогу бійцям. А ще — палкий привіт українцям із Литви, які не просто пам’ятають Батьківщину, а роблять усе, щоб повернутися додому. Ми чекаємо на вас удома, наші рідненькі, віримо, що повернетеся.
