Віта Науменко — переселенка із Херсона. Нині проживає в Долинській, що на Кіровоградщині. Зазнала окупацію, бачила на власні очі, як ворог намагався «зросіянити» українців, переживає руйнацію свого рідного Херсона та знає не з чуток про дискримінацію за віком. Все це не зломило Віту, скоріше — загартувало. У п’ятдесят сім років їй довелося змінити професію та знайти себе в журналістиці. Нині успішно реалізовує свій потенціал у новій сфері. Журналістці Гард.City пощастило познайомитися з героїнею і розпитати про життєві колізії.
Передісторія. Стереотипи є і будуть: так працює наш мозок
Нас з Вітою познайомив Прес-клуб реформ Кропивницького, який цього літа спільно із запорізькою правозахисною організацією Gender Zed організували для медійників кількаденний тренінг-ретрит в Скіфії. Це був не просто навчальний проєкт, а ще й потужна мотивація стійкості. Ми не лише поглиблювали знання у питаннях гендеру, дискримінації, стереотипності, толерантності до різноманітності, а ще й навчалися долати професійне вигорання та давати своєму організму відпочивати. Як не дивно, але саме там я вперше почула і замислилася над тим, що багато проблем, виявляється, від стереотипних уявлень. І, як казала наша лекторка Ольга Гріднєва : «Стереотипи є і будуть, так працює наш мозок, і завдяки стереотипам, які ми маємо, ми швидше ухвалюємо рішення. Але завжди, коли ми говоримо про стереотипи — це треба розбивати реальними прикладами, в які ці стереотипи не вкладаються. Це може бути статистика, може бути історія реальних людей, це можуть бути факти, які існують і які, власне, розбиваються об стереотипи, в тому числі і через те, що люди мають критично оцінювати інформацію».
Саме таку історію, об яку розбивається стереотипність, я і хочу розповісти. І це історія про ейджизм — дискримінацію за віком. До речі, почула я її теж на цьому тренінгу і головною героїнею її є моя колежанка з Долинська.City Віта Науменко. Але спочатку кілька слів про ейджизм.
Саме суспільство провокує упереджене ставлення до людей різного віку
Вікіпедія про це каже так: ейджизм (англ. ageism, від слова age — вік) — дискримінація людини на підставі її віку, поширена як у формальних, так і в неформальних сферах життя суспільства. І саме це явище зустрічається в нашій державі надто часто, щоб це залишилось поза увагою. Неодноразово доводилося чути: та їй уже 55, куди вже йти на роботу, нехай шкарпетки онукам в’яже. Треба сказати, що саме суспільство провокує упереджене ставлення до людей різного віку — до кожного свої вимоги, нетерпимість та несприйняття тої чи іншої ролі. Пошук роботи у віці «тих, кому за...» стає ще тим випробуванням на міцність. Особливо, коли мова йдеться про жінок, то можливості продовжувати працювати тануть на очах. Чи можна це перебороти і започаткувати моду на зрілість? Гадаю, що відповіді на ці запитання ви зможете знайти в історії Віти Науменко.
Винайшла спосіб, як довести, що у свої «за» вона повна сил та енергії
Віті п’ятдесят сім — і вона агрономка за освітою, займалася селекцією багаторічних трав. Працювала в Херсонському науково-дослідному інституті над дисертацією. В сорок п’ять довелося змінювати роботу і уже тоді почула про свій вік. На новому місці потрапила під скорочення — і знову в пошуках роботи. Самостійно вдалося опанувати новий фах, стати екскурсоводкою. Через війну їй довелося покинути рідну домівку, стати переселенкою, шукати нову роботу і адаптуватися під сьогоднішні реалії, в черговий раз зіштовхуючись з ейджизмом. Та вона знайшла спосіб, як довести, що у свої «за» вона повна сил та енергії. Тепер у неї є журналістика і пише вона історії із сьогодення, а її статті полюбилися місцевим читачам. Майже легенда – екскурсоводка зі статусом журналістки. Віта погодилася розповісти свою історію.
У Прес-клубі реформ Кропивницького
Скрізь чула одне й те саме: роботу в такому віці не знайдеш
— За освітою я агроном, — розпочала свою розповідь Віта, — працювала в Херсонському науково-дослідницькому інституті, займалася селекцією багаторічних трав. Закінчила аспірантуру, працювала над дисертацією, але не склалося, а тут ще й скорочення, то я потрапила в ці списки. Пропрацювала я там 23 роки і в сорок п’ять залишилася без роботи. Вже тоді знайти в такому віці роботу, в Херсоні та ще й науковому співробітнику було нереально. Скрізь чула одне й те саме: «Що ви? У нас молодий колектив. Ми вас взяти не можемо». Я «стала на біржу», але за рік там мені нічого не підшукали. Зрештою, сама знайшла нову роботу в науково-дослідному центрі. Просто проаналізувала, де я можу працювати, де потрібна моя освіта. Роздрукувала резюме і рознесла в різні організації по відділах кадрів. Відреагував на мене науково-дослідний центр продуктивності АПК. Там розробляли норми для АПК і треба сказати, що мій досвід роботи з програмою Excel дуже допоміг на новій роботі. Цю програму я вивчала самостійно і володіла нею на рівні впевненого користувача. Роботу робила швидко, тож вивільнявся час. Якось мої друзі запропонували мені попрацювати екскурсоводкою. Вони створили туристичну організацію, розробляли екскурсії і водили по Херсону туристів. Я раз поїхала, другий раз — і так самостійно стала вести екскурсії, бо ж про рослини та дерева знаю багато і можу розповідати цікаво. Того ж року я сама розробила екскурсію, знайшла туристичну локацію. Це було фермерське господарство, яке почало вирощувати не полуницю, не кавуни, а шафран. У соцмережах розшукала контакт цього фермера, поговорила з ним, чи можна привезти до них туристів. Він погодився. Це була автобусна екскурсія від Херсону до Каховки. Продумала маршрут та що я буду розповідати дорогою. І про шафран теж. Результат сподобався і туристам, і фермерам, які зрозуміли, що їм набагато вигідніше, коли більшу частину їхньої продукції у них куплять на місці і не потрібно розсилати її поштою.
На наступну весну фермери, щоб залучити до себе туристів засадили одне поле тюльпанами, інше — ліліями. Мої колеги по туристичному проєкту допомогли їм з ідеями фотозон, із логотипом та рекламою. А написала для них приблизний текст екскурсії, щоб вони підготували людей, які будуть зустрічати туристів та розповідати про їхнє господарство, село, про шафран і тюльпани.
Туристи приїздили з Полтави, Харкова, Одеси, Миколаєва, Запоріжжя. Тоді стався мій дебют як гідеси. Я активно вивчала історію Херсона, області, архітектуру, історичні постаті і природні об’єкти. Трохи згодом закінчила курси від Всеукраїнської асоціації гідів.
У той час основна робота не відбирала в мене багато часу, не була такою напруженою, не потрібно було ночами сидіти над розрахунками, писати статті. Як науковець, я, звісно, писала статті, але дуже не любила їх, бо для мене це був обмежений вибір термінів і треба писати так, щоб люди, які не в темі, відразу зрозуміли, що ти хочеш сказати. А це дуже важко донести, бо кожен працює в своїй інформаційній бульбашці. На цій роботі, з часом, теж почалися скорочення, а екскурсії стали моїм хобі і водночас підробітком. Це було поєднання відпочинку й роботи. Перед війною я отримала кваліфікацію гастрогіда та мала великі плани на цю професію. Тепер мене скоротили уже вдруге, за принципом: хто останній прийшов, той першим пішов. Твої професійні здібності ніхто не враховував. От так воно сталося. Знову я в центрі зайнятості, знову шукаю роботу. Перераховую свої навички, володіння програмами, який маю досвід, бо ж паралельно я ще отримала досвід архіваріуса, але мені знову вказали на вік, мовляв п’ятдесят п’ять — бажано, щоб була молодшою. І знову я безробітна, якби не екскурсії, то не знаю, як би виживала. Взимку було ще гірше, бо в Херсоні в цю пору року з туристами не дуже добре. Разом із чоловіком чекали весни, чекали, може щось знайдеться, якась робота, чи може ФОП організувати, але почалася війна.
Сиділи і молилися, щоб «вони» не прорвалися на правий берег
— Тієї ночі мені наснився сон, — ділиться пережитим моя співрозмовниця. — Що я стою у кімнаті і дивлюся, як у вікно летять величезні брили снігу. А діти ще маленькі, я їх виводжу в іншу кімнату, дивлюся на вікна: а там нічого наче не видно. Я повертаюся і чую дзенькіт вікон: раз, другий, третій . Коли задзеленчали вікна втретє — пролунав дзвінок. Сестра двоюрідна телефонує з Києва і питає: «Що ви робите? Спите? Війна почалася, Київ бомблять. Всі аеропорти обстрілюють і за Херсон теж кажуть». І я розумію, що ось цей дзенькіт вікон в моєму сні — це від вибухів. Ми, звісно, уже не спали, прочитали, що почалася війна. Коли стало розвиднятися, то видно було дим над Чорнобаївкою, горів аеропорт, чутно було, як літали гвинтокрили. Хтось писав, хто над Дніпром живе, що над ними літає одночасно штук п’ятдесят гвинтокрилів — це над Антонівкою та Кіндійкою. А далі ми сиділи і молилися, щоб вони не прорвалися на правий берег. Але наші змушені були відступати. Потім почалася окупація — найважчий період життя.
Перший тиждень ми з чоловіком зовсім не виходили з дому. У нас якраз захворіли батьки на ковід, їм по 88 років тоді було. І батько дуже важко це переніс. Якщо до цього він жвавенько почувався, то після хвороби з квартири не виходив. І ми нікуди поїхати не могли, бо куди з батьками поїдеш? Та і власної автівки у нас не було, винаймати когось — це 8-10 тисяч за людину, тоді так брали. У нас таких грошей не було і ми розуміли, що навряд чи ми батьків зможемо довезти живими. Тому сиділи і, як то кажуть, «не рипалися». Їздити на дачу, спочатку боялися, бо вона на Бериславському шосе. А потім зустріли сусідку, яка розповіла, що можна проїхати до дачі, хоч і три блокпости по дорозі, на яких росіяни влаштовували перевірку. Ми почали їздити на дачу, бо чимось займатися треба. Роботи що у мене, що у чоловіка не було. Він лише подав документи на пенсію, йому 12 лютого виповнилося 60, а відповіді ще не було. Ми садили город на дачі, ще доглядали за сусідською ділянкою. Дещо пізніше почали виходити на ринок і там бачили тих орків. Це переважно були азіати. Спочатку вони не чіпали людей, а коли почастішали мітинги і росіяни підігнали росгвардію та феесбешників, то ті почали стріляти по натовпу та випускати сльозоточивий газ. Тоді уже людям сказали, що не можна ризикувати життям, бо мітингами нічого не доб’ємося, а себе треба зберегти.
— Ви бачили, як вони мародерили? – запитую.
«Військові рф заходили в супермаркети, вибивали вікна і виносили все, що їх цікавило»
— Бачили, як виносили все з магазинів, з готелів, — відповідає Віта. — У першу ніч розбили кілька аптек, заходили в супермаркети, вибивали вікна і виносили все, що їх цікавило: дорогі коньяки, ковбаси. А в розбите вікно уже лізли всі, хто хотів — і наші теж. У перший день, коли їм (росіянам — ред.) не вдалося прорватися до Миколаєва, то вони завернули зі сторони Білозерки й Комишан на Шуменський мікрорайон. І вже 1 березня люди викладали відео, як вони йдуть мікрорайоном з автоматами. А коли хтось кинув петарду, то вони відкрили стрілянину. На вечір з Антонівського мосту заходили по Бериславському шосе, точніше, вони пішли двома колонами: одна — по Перекопській, інша — по Бериславському шосе. Наш будинок знаходиться між Перекопською та Бериславським шосе, то ми добре чули все, що відбувається. На Бериславському вони зустрілися з кимось із тероборони, там був невеликий бій. Бо потім бачили спалений «Урал» та останки тіл.
— Де ви ховалися? – цікавлюся знову.
Пробули в Херсоні всю окупацію
— У сквері, поруч із нашим будинком, було бомбосховище. Люди там ховалися в перші дні, — відповідає Віта. — У нашому під’їзді є підвал, але ми побоялися туди спускатися. Стрілянина нас застала неочікувано — в квартирі, то ми подумали: це поки спустишся, то може прилетіти, і тебе на сходовій клітці приб’є. То ми сиділи в квартирі і спостерігали з вікна за усім, що відбувалося. Бачили, як розстрілювали багатоповерхівку, адмінспоруду. Видно було, як шматки цементу летять, а потім я побачила чорний дим, який ішов від ТРЦ «Фабрика». І коли викликали пожежну машину, то ворог не дав пожежникам проїхати, щоб загасити вогонь, погрожуючи розстрілом. «Фабрика» довго горіла, але вона була обладнана сучасною системою автоматичного захисту, всередині магазини здебільшого вціліли. Наступного дня все розграбовувалося і вивозилося самими херсонцями. Ми пробули в Херсоні всю окупацію, бо не могли залишити стареньких батьків. Сину з вагітною невісткою вдалося таки виїхати, але там окрема історія, яка тривала дуже довго. Кілька разів пробували виїхати різними напрямками, але невдало — і лише 30 квітня вони потрапили до Кривого Рогу. Відзвонилися нам — і того ж дня ввечері ми залишилися без зв’язку.
Тижні півтори ми були без зв’язку та інтернету. Потім з’явився інтернет, а 30 травня нам знову його повністю обрубили. Почали продавати російські картки. Ми змушені були їх придбати, щоб хоч якось спілкуватися з рідними. Через російський інтернет підписувалися на українські канали в Телеграмі, щоб дізнаватися новини. Іншими месенджерами не користувалися, бо і зв’язок, і інтернет був дуже поганий. Коли потрібно було їхати через блокпости — Телеграм видаляли.
— Як ви дізналися про звільнення? – знову цікавлюся.
— Уже у вересні ми відчули, що щось має бути. Бо в школах почали говорити про закриття, а росіяни почали пропонувати батькам табори відпочинку для дітей. Прикро, що знайшлися такі, які відправили дітей навіть з оригіналами документів. Це що має бути в голові, щоб таке зробити? Словом, потім ті батьки довго шукали своїх дітей, їздили до Криму. Коли поверталися, їх лякали, що «укропи тут зроблять другий Маріуполь». Росіяни хотіли, щоб люди їхали на лівий берег. І ті, хто відчував якісь грішки за собою, то поїхали. Поступово почали зникати блокпости. Останній зняли 9 листопада, а 6 листопада зникло світло, вода та зв'язок. Пам’ятаю, як ми з телефонами ходили і шукали зв'язок над Дніпром. 10 листопада ми не могли піймати його, то якийсь чоловік нам порадив піти до пам’ятника кораблю Дунайської флотилії. Там нам дійсно вдалося поговорити з рідними, а коли поверталися, то мені кинулися в очі обдерті російські плакати. На їхньому фоні виділявся наш український, який дивом уцілів, витримав всю окупацію і виглядав як новенький. Я подумала: скільки ж він провисів і так зберігся! Мені хотілося його обійняти і цілувати, він був виконаний в жовто-блакитних тонах, закликав підтримати лікарів-інфекціоністів, мав посилання на український сайт та українські номери телефонів. І досі шкодую, що не сфотографувала (берегли зарядку в телефонах). Наступна ніч була дуже гучною і дуже незрозумілою. До цього хоч якось було зрозуміло, де приліт, а де ППО, а це було все одночасно, ми не спали всю ніч. Зранку вирішили поїхати на дачу. Світла там теж не було, але була вода. Поговорили з дачниками, які розповіли, що орки до їхнього паркану притягли якусь установку і майже всю ніч стріляли, а люди в підвалі ховалися. День був тихий і сонячний, на дачі завжди є робота: то квіти, то виноград. Наступного дня чоловік зранку пішов на риболовлю, але повернувся раніше, ніж зазвичай, і говорить: «Слухай, сусід каже, що по Херсону бронетранспортери з українськими прапорами їздять». Ми пораділи цій інформації і почали збиратися на Херсон, перевірити неможливо — немає зв’язку. Пішли пішки, бо на трасі не видно було ні автобуса, ні машин. Пройшли з пару кілометрів, коли це назустріч нам, зі сторони міста, їде машина і сигналить, ми дивимось — а на ній український прапор. Боже, яка це була радість! Ми стрибали і обіймалися! Тут нас наздогнав автобус, зупинився, заходили до салону, вітаючись: «Слава Україні!». Там, де орки на блокпостах стояли, все уже було покинуте і уже на повороті на Зеленівку ми побачили наших бійців. Вони такі були гарні, усміхнені. Подивилися наші документи. Все було добре. Ми такі щасливі. Ці почуття важко передати. Намагалися бійців пригостити виноградом. А коли приїхали в Херсон, то там все уже в жовто-блакитних тонах, діти бігають з кульками, всі радісні такі!. А за тиждень почалися обстріли, і коли над моєю головою просвистіла міна, тоді вже замислилася, що колись можу не повернутися додому. Вмовили батьків, сіли на потяг і поїхали в Долинську. Ось так я і опинилася на Кіровоградщині. У моїх рідних тут квартира, то вони дозволили нам пожити за квартплату. В січні 2023 року помер наш дідусь. Він так хотів повернутися додому… Зате останні дні він жив в тиші, без обстрілів, в теплій квартирі, побачив онуків, потримав на руках правнучку. А мамі наразі вже дев’яносто. Тож зараз нас троє.
Проводила екскурсії — і отримала роботу
— Роботу знайшла не відразу, — продовжує розповідь Віта. — Було якось оголошення, що набирають людей в колцентр. Я зателефонувала, але знову постало питання віку. Сказали, що в 57 років я не підходжу, навіть до співбесіди не дійшло. Тоді я замислилася про проведення безкоштовних екскурсій. Давно хотіла створити екскурсію, яку можна проводити в будь-якому місті чи селі. Я багато цікавого знаю про рослини, а дерева ростуть всюди, і навіть не знаючи історії міста чи села, можна завжди щось цікаве розповісти про дерева, які ростуть на його вулицях. У Долинській росте багато цікавих дерев, і я продумала маршрут, підготувала екскурсію, розповсюдила соцмережами оголошення, запросила людей. Прийшли — і я побачила зацікавлені очі. Мене це потішило. А ще відгуки пішли гарні. Одна дівчина запитала, чи можу я таку екскурсію провести в Знам’янці. Там я ніколи не була, але подумала: а чом би й ні? Таку екскурсію можна провести будь в якому місці, головне, щоб були дерева. Вона мені оплатила дорогу, місцева активістка зробила оголошення про екскурсію. Я приїхала, подивилася для себе, які там дерева, пройшлася парком, намалювала собі маршрут і того ж дня провела екскурсію. Люди залишилися задоволеними. В соцмережах написала, що здійснилася моя мрія — провести екскурсію в незнайомому місті. І в мене це вийшло. Перший досвід — Знам’янка. Тут приходить повідомлення, щоб я зайшла в газету «Долинські новини». Редакторка мені запропонувала посаду журналістки. В мене був шок: адже не маю ні відповідної освіти, ні досвіду. Були сумніви, чи вийде в мене, я ж ніколи нічого, крім наукових публікацій і екскурсій, не писала. Редакторка запропонувала спробувати. Чоловік каже: «Погоджуйся, що ти втрачаєш, відмовитися завжди можна». І, знаєте, я зважилася. Навіть моя перша публікація про соціолога і етнографа Ольгерда Бочковського зайшла читачеві.
Навчання у Прес-клубі реформ Кропивницького
З того моменту я уже півтори роки в журналістиці. Мені це подобається. Я відчула, що можу робити якісно, бо як гід і науковець стараюся розкласти по поличках. Пишу про загиблих воїнів, намагаюся писати індивідуальну історію кожного, можливо, в майбутньому, це стане основою для «Книги пам’яті Долинщини». Спочатку було дуже важко, бо я тут чужа. Це маленьке місто, в якому люди знають один одного. Але коли починаєш розпитувати — відразу підозри, мовляв, навіщо, а чого це ви про нього надумали писати, ще хтозна коли загинув і т. д. Через соцмережі розшукувала рідних, знайомих, друзів загиблих воїнів. Кожна історія — це квест. Наразі вже легше, бо написано 43 історії і моє прізвище вже багатьом знайоме, та і трохи є допомога від Ветеранського хабу, від людей. Писати важко, бо кожну історію пропускаю через себе. Я відчуваю, що, спілкуючись з рідними, мимоволі надаю їм психологічну підтримку, бо вони виговорюють свій біль і відчувають ніби полегшення, поділившись ним — неначе знімають частину тягаря з себе. Було й таке, що одного разу втратила свідомість під час інтерв’ю. Тому, коли побачила оголошення про проведення тренінгу, де можна розвантажитися психологічно, подала заявку.
Ні про що не шкодую. Я відчуваю відповідальність, що мушу написати про кожного воїна, несправедливим буде когось пропустити, головне, щоб рідні були не проти цього. І тепер точно знаю, що людина сама собі творить історію. В свої п’ятдесят вісім я відчуваю впевненість і натхнення. А тепер ще й маю можливість висловлювати публічно та фахово свої думки. І це круто! Тож на слова: «Вибачте, ви нам не підходите за віком» завжди є ваші дії. Слухайте себе, своє серце — і ніколи не опускайте рук.
— А після Перемоги куди? – запитую наостанок.
— Як куди? — дивується Віта, — додому, звісно, хоча в наш будинок і прилетів снаряд, але ж так хочеться додому. Там все рідне і близьке, гадаю, що і в Херсоні зможу працювати в журналістиці. Мої публікації — це приклад того, що я вмію. Є досвід пошуку родичів та знайомих, досвід спілкування. Та й після Перемоги, гадаю, що екскурсії містом теж будуть актуальні.
Від авторки
Таких історій, коли жінка бореться за своє місце під сонцем, насправді чимало. Але далеко не всі готові до оприлюднення. Бо комусь незручно, хтось боїться наслідків, а хтось вирішив, що це нікому не цікаво. У історії Віти є багато повчального, я би сказала — цілий алгоритм дій, коли тобі намагаються вказати на вік. Та найважливіше — це віра і бажання бути корисним собі та суспільству. У Віти це вийшло. Вірю, що і іншим вдасться продовжити формувати моду на вік та не ставати жертвою ейджизму.
