Минулими вихідними у Львові були організовані навчання для викладачів кафедр журналістики українських вишів. Опікувалася навчанням чеська ГО «Асоціація з міжнародних питань» спільно з Комісією журналістської етики. На захід приїхали викладачі з різних регіонів України: від сходу до заходу. Всього було двадцять вісім учасників освітнього проєкту. Говорили про важливі фактори в практиці успішних медіа. Про це та про розмову з професоркою Дніпровської політехніки, пише журналістка Гард.City.
Поїздка до Львова як ковток свіжого повітря
Якби у мене зараз запитали про мій стиль життя, то відповіла б — це рух уперед та прагнення до самовдосконалення. Тож як тільки отримала пропозицію поїхати на навчання до Львова, відразу ухвалила рішення — їхати! По-перше, це один із моментів перезавантаження. Погодьтеся, що це про трансформацію. По-друге, отримувати новий досвід та знання — це про професійність. По-третє, коли ти їдеш у коло однодумців — це про те, що надихає і дає нові сили. Це як ковток свіжого повітря.
Цього разу організатори нам запропонували відвідати авторський курс digital-директорки Національної асоціації медіа Наталії Беднарської в рамках проєкту «Інноваційні підходи для академічної та журналістської практики». Організатори — чеська некомерційна організація «Асоціація з міжнародних питань» разом із Комісією з журналістської етики. Говорили про три важливих фактори в практиці успішних медіа: менеджмент, маркетинг, монетизація. Про що це? Це про зміни у робочих процесах редакцій, про виклики та можливості, про конвергенцію (процес зближення), про розподіл ролей у редакціях, про те, хто кому антагоніст і протагоніст у соцмережах, які точки болю мають фейсбук, інстаграм і ютуб, чого очікувати від штучного інтелекту і багато-багато іншого.
«Це як зустріч із родиною, де всі на одній хвилі, де радіють побаченню й можливостям»
Не менш насиченою була й комунікація після занять. Це, знаєте, як зустріч з родиною, де всі на одній хвилі, де радіють побаченню й можливостям. Це теплі обійми й спогади про спільну поїздку до Чехії, це розмови про сьогодення та журналістську участь в інформаційній політиці. Це екскурсія Львовом, яку нам провела професорка кафедри видавничої справи та редагування Української академії друкарства неймовірна Емілія Огар, це ранкове побачення з містом Лева у «Світі кави», це прогулянка під дощем та врешті-решт — нові знайомства й неочікувані зустрічі з колегами з рідного міста. Це, власне, справжній калейдоскоп вражень та позитивних емоцій, які тепер ще довго грітимуть душу. Говорити про колежанок — велика радість, бо кожна — великий талант та професіонал своєї справи. Сьогодні розкажу про одну з них — Марію Бутиріну. Вона докторка наук із соціальних комунікацій, професорка Національного технічного університету «Дніпровська політехніка». Затоваришували ми з нею під час попередньої поїздки. Так і тримаємося разом. Марія цього року повернулася в журналістику, при цьому не покинувши викладати та займатися науковою роботою. Звісно, я не могла пройти повз цього факту, тож розговорилися. І не лише про журналістику. Говорили про сьогодення, згадували початок повномасштабного вторгнення та, звісно про студентів.
Марія БутирінаФото: Маркетинг НТУ «Дніпровська політехніка»
«Я не могла залишити Україну»
— Як для тебе почалася велика війна?
— Як і для всіх. Десь о четвертій ранку почула потужні вибухи. Я написала одному другові: «Це воно?» Він відповів: «Так. Нікуди не виходь. Сиди дома». А потім почався ажіотаж довкола. Черги в банкоматах, за пальним, в супермаркетах. У людей була істерика. Вони несли все, що тільки можна було. Мені дуже запам’яталася сусідка, яка несла цілу «батарею» яєць. І у неї такий був винуватий вираз обличчя, мовляв, пробачте, що забираю останнє. Люди брали все, що могли. Фактично за кілька годин уже були порожні полиці скрізь. Ну, і далі новини... Ми дуже боялися нічних бомбардувань. Тоді ми ще не розуміли, яка це війна, і здавалося, що це буде, як в радянських кінофільмах: що це літаки в небі, які скидають бомби на все живе. Ми дуже боялися. Сиділи всередині квартири, бо бомбосховищ не було. В домовому чаті почали вигадувати, де б ми могли ховатися. Знайшли під найближчою недобудованою спорудою приміщення колишньої сауни. Вирішили, що то найкращий варіант сховатися — і почали обладнувати. Це був перший день. А далі — то вже окрема історія.
— Думки були виїхати з України?
— Періодично мене навідували такі думки, але моя магістральна лінія була — ні. Я не могла залишити Україну, тому що мені видавалося, що саме я є певною піщинкою, від якої багато чого залежить. От якщо я піду, то все рухне. Є такий софізм «купа». Коли багато піску, і ти починаєш її руйнувати: одну забереш піщинку другу, третю — начебто нічого, але врешті-решт можна дійти до критичної точки, коли від цієї купи нічого не залишиться. Важливо було б відчути цю критичність, Тому ні. Десь там, коли страх був, а кілька разів таке було, коли «Іскандери» пролітали над будинком, це був дуже страшний момент, але потім страх стихав і імпульс поїхати кудись зникав, і ми залишилися в Україні.
«Сьогодні життя у Дніпрі зовні схоже на мирне»
— Ти залишилася і продовжила активну діяльність?
— Так, навіть стала активніше працювати. З перших днів ми почали волонтерити. По-друге, ми тримали інформаційний фронт. Стали займалися активно фактчекінгом. Ми використовували всі можливі майданчики, які ми могли використати, і які ов’язані з університетом та факультетом. Ми назвали свою команду «Студентська фейкотроща». Це не мій бренд, а Олександра Гороховського, але ми скористалися цією метафорою, щоб якось позначити свою діяльність. То ми ось цим займалися.
— Яке сьогодні життя в Дніпрі?
— Зовні схоже на мирне життя. Всі вже звикли до тривог. Більше того, навіть не звертають уваги. Звісно, коли йдеться про балістику, тоді реагуємо. Коли чутно вибух десь, то люди гадають, де це. Ми якось уже й не думаємо за прильоти, ми таки захищені, дякуючи ППО. Інколи, звісно, трапляється та балістика, яку не можна вчасно визначити, але до всього звикли. І життя продовжується.
Хоча до аудиторій ми так і не повернулися. Ми працюємо онлайн і це, можливо, рятує наших студентів від психологічних стресів. Вони сидять в своїх домівках і батьки більш спокійні.
«Журналістика зорієнтована на війну»
— Ти повернулася до журналістської діяльності? Яка вона стала зараз, під час війни?
— Журналістика сьогодні практично вся зорієнтована на війну. Перш за все, змінилася вагомість і значущість журналістів. Коли війна має гібридний характер, достовірна інформація цінується особливо. Важливе документування військових злочинів росіян для Міжнародного кримінального суду, для доведення того, що тут відбувається геноцид за намірами і діями. Важливі історії військовослужбовців, волонтерів, переселенців, тих, хто пережив окупацію. Журналісти пишуть літопис війни, які потім будуть оцінювати історики. Журналісти впливають на осіб, що ухвалюють рішення за кордоном, уможливлюють комунікації між групами громадськості тощо. У нас факти, аналітика, коментарі, тенденції. Чотири складники і по кожному з них можна прослідкувати переорієнтацію на воєнну проблематику. Прояви найрізноманітніші, починаючи від конкретних історій людей, яких опалила війна, до глобальної геополіки, яка визначає те, що відбувається.
— Як ти оцінюєш потенціал студентів-журналістів?
— Потенціал студентів високий. Це творчі діти, які здатні розробити будь-яку складну тему. Звісно, треба допомагати, корегувати, проговорювати. До речі, наша студентка Олександра Максименко посіла перше місце в обласному творчому конкурсі «Інформаційний фронт-2023/24» в номінації «Журналістський дебют». Її робота «Я пережила війну до війни» стала кращою. Вона написала історію дівчини, яка потерпала від домашнього насильства. Трохи моторошно, що студенти прописують такі складні теми. Але це реалії нашого часу.
— Як встигаєш поєднувати в собі науковицю, викладачку, журналістку та активістку?
— Звісно, що це непросто, особливо зараз, коли наше емоціональне тло дуже мінорне. Бо війна — це ситуація невизначеності. Але намагаєшся планувати, бо саме планування дозволяє зреалізувати заплановане. Починаєш з найскладнішого — і завершуєш найпростішим. На відпочинок, на жаль, часу не залишається. Але коли праця сродна, а вона таки сродна, тоді все вдається. Певно, встигаю тому, що це пов'язані між собою задачі. Те, що я викладаю студентам, апробую на практиці. Це дуже цінний досвід, адже він не з підручників, а з поля, з актуальних реалій.
— Такі поїздки, як ця, мотивують?
— Кожна подорож нас переформатовує. Тому що запускаються механізми переосмислення того, що є. Коли ти в русі, в динаміці, тоді набагато простіше переживати негативний досвід. Такі поїздки навчальні, наукові — це, в першу чергу, комунікація з однодумцями. І це найцінніше. Я написала в своєму пості, що ми звірили годинники, бо ми тут проговорили купу питань, які нас непокоїли. Відчувається, що ми всі приблизно однаково думаємо. Знаєте, важливо позбутися почуття самотності в цій війні. Тому що інколи спадає на думку, що це саме твоє світобачення і це воно зазнало такої травми. І це лише мені так важко, а інші якось продовжують рухатися по своїх векторах. А от коли ми зустрілися, коли озвучили свої думки, ми, люди з однієї професійної, наукової, викладацької, журналістської галузі, я відчула, що ми рухаємося в унісон, хоч і живемо в різних регіонах. Офлайн — це насправді класно, бо в Дніпрі ми живемо і досі в жорсткому онлайні. І для мене просто побачити очі комунікатора — це фантастика. Я дуже задоволена.
— Щоб ти побажала б усім українцям?
— Кожен мріє про одне — про мир. Бо це першооснова, а далі — відновлення. Бажаю, щоб ми знову потрапили в те русло, в якому рухалися і вже, здобувши такий важкий негативний досвід, пришвидшилися в цьому розвитку, і кожен зміг зреалізувати те, про що мріяв. Іще бажаю самореалізації на омріяному шляху.
А далі була ранкова кава під дощем в атмосферній львівській кав’ярні, свіжі круасани, мрії про Перемогу та вільну Україну. Дякую місту Лева за ранкове побачення, за запах свіжозмеленої кави, за можливість зустрічей, і дякую організаторам, які дали можливість перезавантажитися та надихнутися.
