Журналістка із Первомайська поїхала до Чехії у відрядження. Спостереження та поради, як їй ведеться у дорозі, кого зустріла: читайте блог на Гард.City, який буде оновлюватися.
Зміст — інтерактивний. Натискайте на рядок, щоб потрапити на епізод, який найбільше вас зацікавив.
- В дорогу!
- Епізод другий: потяг
- Епізод третій: у Львові
- Екскурсія Львовом та потяг на Прагу
- Епізод п’ятий. Прага
- Епізод шостий: Прага-Брно
- Готель у Брно та початок навчання
- Епізод восьмий: Відень
- Епізод дев'ятий: Брно, суспільний мовник «Чеське радіо»
- Екскурсійний відступ. Де варто побувати в Брно та на що подивитися?
- Епізод десятий: університет Масарика, радіо та телебачення
- Епізод одинадцятий: Відень
- У Південно-Моравській адміністрації
- Зустріч із земляком
- Тринадцять цікавих фактів про брновський університет Масарика
- Засніжена Прага
- Радіо «Свобода»
- Ложка дьогтю у бочці меду
- Нарешті в Україні!
В дорогу!
Вечір. Поспішаю на потяг Запоріжжя — Львів, який відправляється о 23.45 від станції Голта. Викликаю таксі. До речі, служба 4500 в нашому місті працює до 23.00. Тож ви без проблем можете потрапити на вокзал. Перепустка не потрібна, бо ж ще не комендантська.
Машина швидко прибуває. Раптом чую: «Добрий вечір, Наталю». Придивляюся, знайомий. Сміюся: «Ну, ніде не сховатися». Виявляється, вечірні поїздки для чоловіка — додатковий заробіток. Тож той, хто хоче заробити в місті, має таку можливість. Головне, бажання.
Перекидуємося кількома словами, говоримо про ситуацію на фронті, бажаємо одне одному гарного мирного вечора і далі у кожного свій шлях.
На залізничному вокзалі Первомайська
Заходжу всередину вокзалу: тут якісь дивовижні хлопці горлають на всю. І раптом серед усього гамору бачу знайому постать. О, диво! Це моя колишня учениця, тепер колежанка, однодумниця Оксана Шаповал. Обнялися, зраділи одна одній. Розговорилися. Розповідаю, що я на навчання в Чехію. Кафедра журналістики відрядила, Оксана Філатова. Щиро дякую за таку можливість. Оксанка їде в Тернопіль, там громадські радники проводять спільні збори. Я теж членкиня цієї організації. Тож передаю привіт та бажаю плідної роботи. Ми розходимося, а я вкотре переконуюся: нічого випадкового в житті не буває. На все свій час. І головне — це люди, які зустрічаються на твоєму шляху.
Епізод другий
Потяг — це завжди нові знайомства та історії. В купе, де їхала — самі жінки. Начебто й непогано, але з сумом констатую: значить, чоловіки на фронті. І подумки побажала їм стійкості та витримки.
Нас в купе четверо. Знайомимося: Світлана — наша, місцева з 2014 року. Виявляється, працює в адміністрації. Тетяна з Олександрії. Ще одна дівчинка із Первомайська. Усі їдемо до Львова. Кожна у своїй справі. Світлана — до чоловіка у шпиталь. Тетяна — у відрядження. Дівчинка — на вихідні на екскурсію. У мене пересадка на інший потяг, бо їду далі на навчання. Розговорилися. Світланка сама кримчанка, та коли в Криму розпочався заколот, переїхала зі своєю родиною до Первомайська. Пригадує, як натерпілися страху, як долали блокпости, як трималися і як було нелегко починати все заново. Тепер, коли повномасштабна, її чоловік боронить Україну і свою рідню.
У моєму колі побільшало людей, рідних душею
Тетяна — медик, брат у неї на передовій. Багато волонтерить, знає про потреби бійців. Ділимося своїми страхами, говоримо про проблеми, про невдачі та успіхи. Але у жодної із нас немає сумніву в тому, що Перемога буде за нами. З тим і розходимося. Ще робимо світлини на пам'ять і обмінюємося контактами. Тепер я знаю: в моєму колі побільшало людей рідних душею. Слава Україні!
Епізод третій: у Львові
Львів мене зустрів похмурою погодою. Попереду ще півдня до наступного потяга. Іду на трамвай. Буду їхати до центра. Там знайду, чим займатися. Дорогою знайомлюся з Тетяною з Новоукраїнки. Вона, виявляється, їхала зі мною в одному потязі. Жінка їде до сина, він у неї навчається на військового. Їй ще добиратися в сусіднє село, а поки вона шукає хостел, де зупинитися. Взялася їй допомогти. Все рівно чимось треба зайнятися. Знайшли хостел прямісінько в центрі.
Допоки Тетяна заселялася, знайомлюся з Олександром, військовослужбовцем. Він щойно після шпиталю, після контузії. Я дякую йому за Україну. А він нам, волонтерам, за допомогу. Каже, якби не волонтери, то дуже складно було б. Сашко пішов у своїх справах, а ми з Тетяною — смакувати львівською кавою.
Знайшли кафе-книгарню на Ринковій площі. Там тихо, затишно, багато україномовних книжок. Люди читають, спілкуються, вибирають книги. Придбала книжку і я своєму молодшенькому онукові. Насолодилися атмосферністю і побігли шукати автобус на Західну станцію у Львові.
Екскурсія Львовом та потяг на Прагу
Якщо ви маєте кілька вільних годин у Львові, то найкраще замовити екскурсію. Зробити це неважко. Можна замовити телефоном — так, як це зробила я. Або ж в центрі, просто біля Оперного, тобі запропонують свої послуги фахівці. Я обрала тригодинну екскурсію за телефоном: +38 (050) 940-77-17, і заплатила 250 грн за квиток. Неподалік пам'ятника Шевченка мене о 14.00 підібрав комфортабельний автобус і ми вирушили у подорож. Перша зупинка — біля Будинку вчених. Ну що вам сказати! Це справжня архітектурна перлина Львову. До речі, збудований за проєктом віденських архітекторів Фельнера і Гельнера. Одеський оперний — теж їхніх рук справа.
Знаєте, що мене найбільш вразило? Це дух аристократизму. А які там дерев'яні сходи! А фасад, прикрашений атлантами! Словом, рекомендую відвідати. І вхід всього-на-всього 50 гривень. І історію про шампанське там почуєте. Далі зупинка біля храму святих Ольги та Єлизавети. Це вражаюча старовинна церква з мармуровим вівтарем. Тут велично і просторо. Можна просто подивитися, можна помолитися, поставити свічечки за здравіє. До речі, вхід безкоштовний.
І остання зупинка — на пивоварні «Львів'ярня». Квиток сюди коштує 120 гривень. Якщо захочете посмакувати пивом, то ще 60. Екскурсія закінчується о 17.00 і всі розходяться у своїх напрямках. Оскільки я мала ще дві години вільного часу до потягу, то встигла завітати до салону краси Les Anges по вул. Тиктора, 10. Мені потрібно було швидко привести ручки у порядок. Встигла, завдячуючи дівчаткам. І ось я уже з гарним манікюром лечу на шостому трамваї до залізничного вокзалу. Тут о 19.10 відправляється потяг на Перемишль. Цей потяг рухається з Києва. Людей їде дуже багато. Всі хвилюються, аби встигнути. Пораджу тим, хто їде вперше — не варто турбуватися. Бо доки всі пасажири не сядуть, потяг не рушить. Далі українські прикордонники перевірять паспорти, подивляться документи і якщо десь бачать порушення — розбираються. У нас з двома хлопцями молодими були проблеми. Скоріше за все — висадили. І ось ми в дорозі.
Їхали десь дві з половиною години. При цьому треба ще врахувати різницю в часі. Нас висадили і запросили на митний контроль. А далі треба швидко перейти до перону, де стоїть потяг на Прагу. Хто вперше, тому, звісно, непросто, але, як кажуть, язик до Києва доведе. Запитали, де стоїть потяг, бо на табло, на жаль, інформація не відображається. О 22.45 він має відправлятися.
Потяг на Прагу відправляється о 22.45. Ми знаходимо свій вагон і нарешті будемо їхати. Ми — це учасниці проєкту «Підвищення якості навчання журналістів в Україні», який здійснює громадська організація АМО за підтримки МЗС Чехії. Нас тринадцятеро. Всі ми викладачки різних вишів України і поки один одного не знаємо. Знайомимося уже в дорозі. Поруч зі мною в купе професорка НТУ «Дніпровська політехніка» Марія Бутиріна. А ще Аліна з трирічним сином. Вони їдуть з Вінниці до подруги в Прагу. У Аліни чудова літературна українська. Роблю їй комплімент. Вона щиро дякує і каже, що донедавна ще не розмовляла українською. Сама з Таджикистану. Кілька років тому переїхала з родиною в Україну. Вінниця стала рідною.
Тепер щодо потяга. Квитки у нас ніхто не перевіряв. Ми просто зайняли свої місця і почали облаштовуватися. Чесно, місця в купе дуже мало. Все вузеньке і незручне. А ще ми дізнаємося, що наші колежанки із третього вагону потерпають від холоду. Недовго думаючи, вирішуємо, що вони мають перейти до нас, де тепло. Влагоджуємо питання з провідницею і чекаємо на колег. Хоч і тісно, зате в теплі. Нам подали вечерю і каву. Зазначу, що кава в цьому потязі вкрай несмачна. Натомість круасани вразили якістю та свіжістю. Вранці ми дісталися Праги. Але то вже інша історія.
Епізод п’ятий. Прага
Прага нас зустріла снігом. Таке, кажуть, тут рідкість. Щоб побачити засніжену Прагу, треба мати щастя. Напевне, ми щасливі. Та поки ще цього не розуміємо, бо дуже втомлені. Дві доби в дорозі, а попереду ще шлях до Брно. Потяг буде лише увечері. Тож у нас цілий день ще екскурсії по Празі. На вокзалі нас зустрічає Валентина Люля. Це вона опікується організаційними питаннями нашої поїздки. Валентина сама з України і працює в проєкті від АМО. Саме вона домовляється зі своєю подругою, історикознавицею Марією Прокоп'юк, про екскурсію Прагою для нас.
Ми здаємо речі в камери зберігання і відправляємося подорожувати вулицями Праги. Я вперше в цій країні. Мене вражає усе: від архітектури до брущатки. Блукати вуличками Праги — суцільне задоволення. Тут кожен куточок дихає своєрідністю та неповторністю. «Такі чехи у всьому», — говорить нам пані Марія. Ми з відкритими ротами ходимо визначними місцями Праги.
Відвідуємо старе місто, фортецю Празький град, Карлів міст, бачимо Карлівські лазні, Старомнестську ратушу... Такої краси, здається, я ще в світі не зустрічала. Це місто, яке має якусь особливу атмосферність і ауру. Ми намагаємося якомога більше побачити і насолодитися тим, що нам так щедро підкинула доля. Знаєте, це якраз із тих випадків, коли слів бракує і краще за все скажуть світлини. Тож, пропоную зануритися в чарівну празьку атмосферу.
Якщо вам коли-небудь запропонують побувати у Празі, скористайтеся цим. Ви отримаєте масу задоволення. Принаймні, наша журналістська делегація у захваті від побаченого. А ще це свого роду перезавантаження. Коли ти починаєш розуміти, що крім наших жахливих реалій ще є інший світ — світ краси і глибокої історії. Наша екскурсія тривала до вечора. І уже близько 19-ї ми відправилися на Брно.
Епізод шостий: Прага-Брно
Поїздка Прага — Бро тривала близько 2, 5 годин.
Місця тут сидячі, купе просторе і достатньо все зрозуміло для того, хто вперше подорожує. До речі, залізнична станція у Брно є найстарішою у світі. Тут нас уже зустрічала Зденка.
Праворуч Зденка — координаторка освітніх проєктів АМО в Україні з 2006 року
І ми всі дружно, кількома таксі, дісталися до готелю «Інтернаціонал». Зморені, але щасливі, ми нарешті за три доби змогли знайти собі прихисток. Хотілося відпочити і просто виспатися. Але особисто мені сон не йшов. Напевне, через величезну кіпу емоцій. Нічний Брно мене сполохав трамвайними звуками. Мені все чулися звуки повітряної тривоги. Пробую налаштуватися. Виявляється, що це зробити дуж непросто. Мій мозок весь час згадує мою рідну Україну, хлопців в окопах. Намагаюся себе вговорити, що життя триває. І якщо мені доля підкинула шанс побути щасливою зараз, то треба цим скористатися. Пробую заснути, щоб зранку відчути новий смак дня і смачної місцевої кави.
Готель у Брно та початок навчання
Нарешті ранок у Брно. В готелі затишно та пахне ранковою кавою. Поспішаю насолодитися її смаком. Вона мені весело підморгує і обіцяє насичений день. Брно — це історичний центр Моравії і друге за чисельністю місто в Чехії після Праги. Тут, в українському центрі у Брно, у нас перша зустріч із організаторами та лекторами. Говорити ми будемо про регіональні ЗМІ та роботу в умовах сьогодення. Нарешті повноцінно знайомимося. Поруч зі мною Світланка Коваль із Черкас, старша викладачка кафедри журналістики, реклами та PR-технологій. Молода, енергійна та дуже цікава особистість. Люблю таких, подібних своїй енергетиці. Навпроти Тетянка Вітович та Наталка Войтович, аспірантка та доцентка Львівського національного університету. Далі Марія Бутиріна, професорка з Дніпра. І таких ще десять осіб. Всі — представниці українських вишів: Київ, Львів, Миколаїв, Суми, Черкаси, Житомир, Дніпро. Всі дотичні до журналістики і виховують майбутніх фахівців медіа. Першу лекцію нам читатиме Тетяна Лебєдєва, членкиня комісії КЖЕ, громадська діячка та медіаменеджерка. Далі дискутуємо про регіональні ЗМІ та говоримо про значимість регіональної журналістики в умовах сьогодення, про збільшення обсягу якісної інформації та дотримання Кодексу етики, про репутацію та монетизацію.
До речі, про центр. Це організація, яка має назву «Українська ініціатива Південної Моравії». Корені її сягають у 2014 рік, а свою активну діяльність з українцями центр розпочав у березні 2022 року. Відтоді вони допомагають українцям, які вимушено опинилися в Чехії, підтримують тісний зв’язок з нашими волонтерами, здійснюють соціальну та психологічну допомогу. Наразі в центрі опікуються освітніми проєктами навчання українців в Чехії. Якщо вдасться, то обов’язково поспілкуюся з директоркою центру і напишу про це. А поки познайомлю вас з Іриною Забіякою. Вона в центрі відповідає за вивчення мови. А нам допомагала з перекладом. Та окремі фрази ми розуміємо і без перекладу. Як кажуть, на одній хвилі.
Далі зустрічаємося з шеф-редактором місцевого популярного онлайн-медіа Brněnská drbna («Брнєнська пліткарка») Міхалем Штястни. Це суто новинне видання, яке покриває потреби місцевих жителів. Говорять про усе, що цікавить аудиторію. Експертних матеріалів не дають. Тут працює лише двоє журналістів. Кажуть, що 24/7. Загалом, журналістика, за словами редактора, не прибуткова справа, більше для душі. Зарплатня не дає можливості забезпечити фінансові потреби. Натомість тут суворо дотримуються стандартів та ретельно перевіряють інформацію та джерела. Модель видання чимось нагадує українські. Різниця, напевне, в тому, що ми є універсальними солдатами. Ставимо ще кілька запитань редактору і дякуємо за спілкування.
Далі йдемо на обід в університетську ресторацію, де є окремі зали для гостей. Тут затишно і атмосферно.
По обіді у нас похід на радіо. Про історію та сьогодення Чеського радіо (чеського суспільного мовника) нам розповідав редактор та ведучий Мілош Шенкирж.
Епізод восьмий: Відень
Доведеться перестрибнути і пропустити відвідування редакції радіо у Брно. Трішки не встигаю за подіями. Все дуже швидко відбувається.
Сьогодні ми уже у Відні. Сніданок о 6.30 і вперед. Ми у потязі Прага — Грац. Це як електричка: світла, затишна. За півтори години вже у Відні.
Нас зустрічає українка Галина Пастух. Вона заступниця головного редактора онлайн видання «ТЕКСТИ.org.ua». У Відень потрапила в січні цього року через сімейні проблеми. Зараз зустрічає нас і дає можливість зрозуміти, наскільки ми, українці, важливі тут. Що думають і пишуть про нас в місцевих ЗМІ. Тож, подорожуючи до місця зустрічі, а це торговельно-промислова палата, ми коротко дізнаємося про Відень, про Австрію, способи пересування місцевим транспортом та отримуємо поради, як не загубитися.
Щоб не загубитися
Епізод дев'ятий: Брно, суспільний мовник «Чеське радіо»
Дні в Чехії проходять ну дуже насичено. Зранку і до пізнього вечора у нас зустрічі з колегами, комунікації, обговорення і, звісно, екскурсії. Нагадаю, що ми тут знаходимося в рамках освітнього проєкту «Підвищення якості навчання журналістів в Україні», який здійснює чеська громадська організація AMO за підтримки МЗС Чехії.
Дехто з коментаторів мені написав, що «не ту країну обрали для навчання». Так от скажу, що ви навіть і гадки не маєте, наскільки тут потужний проукраїнський рух. Про Україну тут знають, говорять і найголовніше — допомагають. Звісно, що роль інформаторів виконують ЗМІ. Для прикладу — суспільний мовник «Чеське радіо» в Брно. Головний редактор Мілош Шенкирж зустрів нас просто на порозі будівлі. Пару слів інструктажу — і ми уже всередині головного мовника країни. Чесно, не очікувала побачити такі масштаби. По-перше, це велика будівля, на даху якої цілий оглядовий майданчик. Звідти, до речі, гарно проглядаються краєвиди міста. По-друге, тут шикарні мармурові сходи, подивитися на які приїздять туристи. По-третє, тут є ціла концертна зала, де відбувається запис музичних програм. А оркестранти — це працівники радіо. І їх тут аж ціла сотня. До речі, всього тут працює 1300 чоловік. А ще тут на даху живуть радіобджоли, які збирають нектар в радіусі 2 км. Наразі тут же взялися за вирощування зимового саду. Загалом креативності працівникам не позичати. Чого лишень вартий радіоведучий Борис-капітанчик. Тут творчість і високий професіоналізм. До речі, радіо має власних кореспондентів в Україні. Саме вони інформують чехів про російсько-українську війну. Щодо контенту, то це не лише новини. Це різні проєкти, в тому числі й лайтові. Ще цікавий факт: радіо функціонує за рахунок коштів своїх радіослухачів. А їх 170 тисяч. Вражаюче, чи не так?
Та попереду ще цікавіше. Це вечірній Брно. Тут уже на повну різдвяна атмосфера. Колоритні ятки з національними напоями та стравами! Яскрава ілюмінація. Прикрашені ялинки, різдвяний вертеп. Скрізь звучать музика, пісні. Люди в гарному настрої. Спілкуються, веселяться. Пробуємо і ми піддатися святковій атмосфері: захоплюємося дивовижною красою, намагаємося якомога більше побачити місцевої архітектури та зазирнути в найбільш колоритні місця.
А ще купуємо глінтвейн, зігріваємося, бо уже прохолодно, і заходимо до місцевого храму, де молимося за Україну і рідних.
Екскурсійний відступ. Де варто побувати в Брно та на що подивитися?
Брно — друге після Праги за величиною і стратегічним значенням місто Південно-Східної Моравії. Брно називають студентським містечком. І я би додала, що це містечко, де все поруч. Як кажуть, все в доступному радіусі для огляду. Окрім усього, Брно багате на історичні будівлі та незвичні пам’ятки. Залізничний вокзал знаходиться в 10 хвилинах ходу від центра. Тут є чимало таксі за помірну ціну.
- Найперше — це собор святих Петра й Павла. Це головний храм міста. Його висота 84 метри.
- Монастир Капуцинів. Він відомий своєю гробницею, де поховані мощі шістнадцяти ченців.
- Старовинна ратуша в Брно. До речі, можна за бажанням піднятися нагору. Звісно, за певну плату. Тут же під стелею ратуші підвішене опудало крокодила, якого місцеві охрестили драконом і зробили своїм символом.
- Астрономічний годинник. Зроблений із граніту. Його висота складає шість метрів. Ми спочатку й не зрозуміли, що то таке, бо він більш нагадує якусь чорну капсулу.
- Костел святого Якуба. Це друге за розміром кісткосховище в Європі. Нам поки не вдалося туди потрапити. Було зачинено: чи то на реставрацію, чи то з інших причин. Пануємо таки потрапити.
- І, звісно, що місцеві рекомендують ще відвідати замок Шпильберк.
За такий короткий час побувати скрізь не вдалося, але сподіваюся, що зустріч із нашим земляком, який проживає тут, дозволить мені більше відвідати знакових місць Брно. Забігаючи наперед, скажу, що місто пізньої осені виглядає особливо привабливим та таємничим. Воно сповнене неймовірної атмосферності, дружелюбності до нас, українців. І поступово на душі стає тепліше. Напевне, людина має право на це відчуття. Таки перезавантаженню бути!
Епізод десятий: університет Масарика, радіо та телебачення
29 листопада. Зранку ми в університеті Масарика. Це в Брно. І це вищий навчальний заклад, де навчається чи не найбільша кількість студентів Чеської Республіки. А назву університет отримав на честь видатного чеського діяча і першого президента Чехословаччини. Його тут дуже шанують і люблять.
В університеті готують різних фахівців, в тому числі і журналістів. Звісно, що нас цікавить кафедра журналістики. Вона тут при факультеті соціальних студій. Підіймаємося на п’ятий поверх і перше, що кидається в очі, — креативний корпоративний простір. Все просто, доступно і зручно. На стінах кафедри фотогалереї студентських робіт. В коридорах молодіжна атмосфера: студенти за столиками п’ють каву, спілкуються, шукають аудиторії. Відчувається, що ти в студентському середовищі. Знайомимося з навчальним процесом. І перше, що бачимо — це кафедральні студії телебачення та радіо. Muni TV — так називається студентське телебачення. Воно працює у форматі «Студенти для студентів». Тут старші навчають молодших. І, як з’ясувалося, це дуже ефективно. В об’єктиві студентів, як правило, університетські події. Це симулятор живої студії, і він максимально наближений до реальності. Напевно тому так багато випускників-журналістів університету Масарика йде працювати на Чеське телебачення Брно. І вони цілком конкурентоспроможні. Наразі на Muni TV працює близько 25 студентів. Їх заохочують стипендією від ректорату та зарахуванням двох додаткових кредитів. Нещодавно тут знімали програму у форматі двобою університетів. Вона виявилася настільки вдалою, що її запозичило чеське телебачення.
Далі йдемо на радіо R. Тут теж працюють студенти. Це таке собі студентсько-громадське радіо. Свій контент для ефіру тут може запропонувати кожен. Напевне тому радіо R — найбільша радіоспільнота в Європі. Ефір 24/7 складають понад 40 програм різноманітної тематики: політика, література, наука, lifestyle, спорт. А ще тут обожнюють експерименти. Якось в ефір вийшов ведучий і протягом години транслював радіослухачам... тишу. На початку кожного семестру радіо оголошує конкурс для студентів, які хочуть долучитися до роботи. Перевагу віддають тим, хто приходить зі своїми творчими ідеями. Так і мотивують, і заохочують.
У радіостудії помічаємо фото українського бійця. Дізнаємося, що до річниці повномасштабної тут проходив радіомарафон. Треба сказати, що тема великої війни звучить тут доволі часто. Чехи не байдужі до того, що відбувається в Україні. Мають власних кореспондентів. Через них і працюють. У Брно є суспільний мовник «Чеське телебачення». Це потужний регіональний мовник з новинною продукцією 24/7 та іншими телепроєктами. Тут створюють новини, знімають серіали та документальні фільми, готують культурні програми і програми для дітей. До речі, у штаті — 250 постійних працівників і кілька десятків експертів з різних питань. Цікаво те, що 90 відсотків журналістів Брнівської студії — це випускники університету Масарика. Саме вони створюють контент, який поширюється на загальночеську аудиторію. До речі, в перші місяці великої війни новини перекладалися українською. У такий спосіб телевізійники допомагали українським біженцям.
Чеський мовник не залежить від держави і функціонує за рахунок абонплати глядачів. Тож не дивно, що глядачі віддають перевагу чеському медіапродукту.
Працюють тут тісно і з соцмережами. Над поширенням інформації через соцмережі працює окрема команда. Про роботу телебачення можна розповідати багато. Та, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тож, пропоную переглянути світлини та окремі моменти екскурсії коридорами чеського телебачення.
Епізод одинадцятий: Відень
Один із наших навчальних днів проходить у Відні. Їдемо ми туди потягом. Від Брно це близько години півтори. На вокзалі нас зустрічає Галина Пастух, заступниця редактора українського видання Тексти org.ua. Галина, як я уже розповідала, тут від січня 2023 року. Опинилася у Відні через сімейні обставини. Як, до речі, і більшість українців. Корені Галини із Тернополя, а на початку повномасштабної проживала у Вишгороді. Вона вільно володіє німецькою, англійською і, звісно, українською. Глибоко знається на сьогоднішніх процесах у журналістиці, читає лекції з журналістики даних і дуже багато домагає ЗСУ. До речі, на початку великої війни була у військкоматі і мала йти служити, та через сімейні обставини не змогла. Тепер воює на іншому фронті — інформаційному.
ВіденьФото: Наталія Клименко
У Відні, в Торгово-промислові палаті, у нас зустріч із австрійською громадською діячкою, юристкою, журналісткою, письменницею, науковицею Оксаною Ставров. Оксана — українка за походженням. Ще у 2000-х роках обрала собі для прожиття Відень. Юристка за фахом, в минулому кореспондентка «Юридичного вісника». Тепер вона експертка медіацентру української громади в Австрії та підприємниця, яка виробляє дощовики для велосипедистів. Коли почалася повномасштабна, кинулася на допомогу Україні. Пригадує, який страх охопив, коли почула про напад росії. Першою їй про це повідомила мама, яка мешкає в Україні, в Івано-Франківську. Для себе Оксана відразу визначилася — це має бути допомога українцям. І уже за дві години від отримання повідомлення у Відні була перша проукраїнська демонстрація. Тут Оксана зустріла багатьох українських активістів, з якими і розпочала активно допомагати. Першими, хто відгукнувся на заклик, була громада української церкви святої Варвари. Загалом, каже Оксана, вона стала центром надання допомоги українцям. Оксана повернулася в журналістику. Її як медіаекспертку стали запрошували місцеві ЗМІ на ефіри, де вона коментувала ситуації в Україні та аналізувала те, що відбувається.
«Наше завдання, — каже Оксана, — це контакт з людьми, які уміють якісно розповісти про Україну. Тому, від початку великої війни утворився медіацентр, який став зв’язківцем між українською та австрійською громадами. Це потрібно було для надання якісної інформації про події в Україні. Центр став ПУЛом медіаекспертів для австрійських ЗМІ. Оскільки вони часто залучали далеких від теми людей, які мають віддалене бачення про Україну. В ПУЛі активістів до десяти осіб, плюс є фахівці, які за потребою створюють проєкти. Словом, кожен зайнявся тим, чим потрібно. Хтось шукав медикаменти, хтось дрони. Тоді ж організувався центр для біженців. Я, особливо в перші тижні великої війни, часто виступала на радіо та телебаченні. Пізніше, коли медіа знайшли свої джерела в Україні, тоді я почала писати. Перша моя стаття була про «особливу» російську душу. Основна ідея статті була така: не треба надіятися на повстання російських матерів, мовляв, вони прозріють і не пустять на війну своїх дітей. Це хибне уявлення про громадянську позицію росіян. Я тоді написала, на це не треба надіятися, бо росія живе в іншому світі і для них не грає роль ні гуманізм, ні життя навіть своїх синів. Мене настільки шокували події в Бучі, що я за вечір написала про так звану «російську душу».
А потім з’явиться книжка «Російська війна проти України. Про що йдеться?». Важливо, каже Оксана, було говорити не про Україну, а з Україною нарівні.
Наразі книга доповнюється і матиме продовження. До речі, книга писалася у співавторстві з австрійським професором Мюллером. Це дуже важливо, зауважує авторка, оскільки австрійці — глибокі опортуністи. І їх необхідно переконувати в очевидності речей.
Ми довго говорили про намагання австрійців бути миротворцями та про важливість роботи українських волонтерів тут, у Відні.
А потім ми пішли блукати віденськими вуличками. Весь час нас супроводжував дощ. Втім, різдвяні віденські базари, місцевий пунш, віденська кава, опера, палац Альбертина та інші знакові місця зробили свою справу. Вражень море. Та найважливіше — розуміння, що у Відні є чимало українців, які готові разом із нами боронити неньку Україну.
У Південно-Моравській адміністрації
В останній день листопада ми в Південно-Моравській адміністрації. Це на кшталт нашої обласної. Уже в фойє відчувається, що це офіційна будівля, але архітектурно вона має цінність. Будівля 1907 року. Її архітектор — Фердінандо Грах. Тут величні східці, ажурна ковка, дуже гарне освітлення на четвертому поверсі і навіть проглядається скляна підлога, чи не єдина в Європі. Ще на першому поверсі є локація для брифінгів гетьмана (це очільник). Тут також використовують трибуни й інші посадовці, в тому числі й президент Чехії.
Що відразу кидається в очі, так це доступність. Причому у повному сенсі цього слова. Я зараз більше про доступність влади для громадськості та журналістів. Тут ніхто ні від кого не ховається, тим більше не приховує інформації. Є відділ менеджменту та зв’язків з громадськістю, який відповідає за дану комунікацію, в тому числі і кризову.
Демонструють нам і депутатську залу. 65 депутатів вирішують долю моравського краю. Серед них 11 членів ради. Переважно це чоловіки, лише третя частина — жінки. До речі, в самому Брно мерка жінка — Маркета Ванькова.
Нас як журналістів цікавить робота відділу зв’язків із громадськістю. Перерахувати буде непросто, тож попрошу повірити на слово: це колосальна робота. І найцінніше — це комунікація з громадою. Тут цьому питанню приділяють дуже велику увагу. Сам пан гетьман займає активну позицію в цьому напрямку. І його соціальна сторінка вважається кращою серед моравських політиків.
Із цікавого:
- Адміністрація практично в центрі Брно.
- Відділ маркетингу з 2020 року.
- Гетьман — виборна посада.
- У будівлі є скляна підлога, чи не єдина в Європі.
- Зйомки посадовців проходять на четвертому поверсі, де найкраще світло.
- Для преси в депутатській залі окрема ложа нагорі.
- Мають партнерські області в Україні: Львівська та Дніпропетровська.
- 37 000 українців потрапили до Моравії під час великої війни.
- Гуманітарну допомогу Україні надали на 10 мільйонів крон.
- Надають допомогу онкохворим дітям.
- Край представлений в Брюселі.
- Кризова комунікація тут на високому рівні.
- У минулому році Моравський край відзначав 1200-річчя.
- Є премія гетьмана Моравського краю за збереження природи. Нею нагороджують аграріїв, які утримують вологу у своєму краї.
- Це перший край, який у свою власність закупив 37 вагонів із власним логотипом. Вартість проєкту 65 мільярдів. Це полегшило ситуацію на залізниці.
- Ще це виноробний край. Виноробство — їхня гордість.
- У адміністрації відкрилося кафе, де працюють люди з інвалідністю. Це їхня соціальна відповідальність.
Зустріч із земляком
Зустріти земляка за тисячі кілометрів від дому. Це наче не про реальні речі. Але це моя нова історія із серії випадкові невипадковості.
Отож, їду я до Чехії, а дорогою розповідаю про свої подорожні історії. І раптом під моїм постом допис: «А в яке місто їдете?» — «Брно», — відповідаю, і десь на потім відкладаю думку: треба зустрітися із земляком.
Сьогодні, нарешті, видалася можливість зустрітися. Георгій Данилюк — так звати мого нового знайомого. Місце зустрічі призначили біля брновського електронного годинника. Впізналися ми відразу. Ну, як то українця не розгледіти? Знайомимося. Георгій та Світлана Данилюки із Первомайська. Йому майже сімдесят і він на пенсії. В перші дні повномасштабного вторгнення був у Києві. Господарював у доньки. Тож саме звідти і довелося евакуюватися. «Натерпівся в перші дні страху чимало, — розповідає пан Георгій, — і стрілянина, і вибухи, і танки. Та, дякувати богові, все склалося, як склалося».
Спочатку до Польщі доля закинула, а згодом — до Чехії. Тут уже за два роки облаштувався, призвичаївся.
Каже, Брно — проукраїнське містечко. Тут в перший рік війни стільки прапорів українських було! Та і зараз відчувається підтримка. Звісно, що не така потужна, як на початку, але є.
Георгій підтримує тісний зв'язок з українськими центрами і вболіває за рідну Україну. Мріє повернутися, бо то ж Батьківщина.
Проговорили ми з Георгієм десь годинку. Він мені порозповідав усілякі кумедні історії про Брно. Минулого року на оглядовому колесі, яке, до речі, встановлюється лише на Різдво, забули про відвідувачів. То бідолахам довелося кілька годин кататися...
А ось історію про фонтанну зону, яка розташовується прямісінько в центрі Брно, Георгій попросив розповісти спеціально для первомайців.
«Колись на цьому місці було болото і тут квакали лише жаби.. Згодом тут з'явилася фонтанна зона. Але як фонтан вона функціонує лише влітку, а взимку перетворюється на льодовий каток. Цю місцину полюбляють і дорослі, і діти. От би нам таку локацію зробити в центрі міста! Там же практично пуста площа. Передайте цю ідею в мерію, може, дослухаються».
Що ж, передаю! Ідея, дійсно, класна. Але спочатку треба Україні перемогти, а первомайцям — навчитися презентувати ідеї.
А наразі дякую земляку за зустріч, б ж на чужині вона видалася особливо теплою.
Тринадцять цікавих фактів про брновський університет Масарика
Те, що Брно студентське містечко — це безперечний факт. Тут більше тридцяти вищих навчальних закладів, серед яких університет Масарика посідає чільне місце. Як кажуть, один із топових. Його люблять ще й за те, що створив виш перший президент Чехії, якого тут вельми цінують. Частина наших занять проходила саме тут. І остання лекція проводилася в приміщенні ректорату працівниками пресслужби університету. Так ось, що ми дізналися.
- Університет названий на честь першого президента Чехії Масарика і є другим за чисельністю студентів в Чехії.
- В університеті 10 факультетів, де навчається 33 000 студентів.
- 9 із 10 випускників університету знаходять роботу одразу.
- 8 із 10 студентів працюють за спеціальністю.
- Третина студентів продовжує працювати на посадах, які отримали під час навчання.
- Гордість університету SIMO — найсучасніший симуляційний центр в Європі.
- Щомісяця виходить академічний журнал Magazin M.
- Створена база експертів університету для ЗМІ.
- Є музей відомому генетику Менделя.
- Підписані 1400 договорів з 700 університетами світу.
- Щороку виходить понад 400 академічних книг.
- Тут щороку проводиться Ніч науковців.
- Навчання чеською — безкоштовне.
Засніжена Прага
Кажуть, у Празі сніг — справжнє диво. Нам пощастило побачити її засніженою, в блискучому зимовому вбранні, у яскравих вогнях та різдвяному настрої. Словом, атмосферною і душевно теплою.
Є в центрі Праги кафе «У мами». Туди ми потрапили випадково, в пошуках теплої місцини. Воно сховалося в одному із празьких дворів. Зайшли — і відразу зрозуміли, що ми саме там, де нам буде затишно і зможемо зігрітися після вуличної прогулянки. Стали обирати меню.
Коли почали спілкуватися з продавчинею, з'ясували, що вона українка із Івано-Франківська. Звати Оксана. Звісно, що українок видно відразу. Вони щирі і привітні. Розговорилися. Потрапила вона сюди багато років тому. Приїхала до чоловіка, так і залишилася. Тепер разом тут працюють. Коли розпочалася повномасштабна, разом із друзями кинулися збирати гуманітарку в Україну. Каже, що тоді розгорнувся потужний волонтерський рух: просто в центрі Праги вантажилися автомобілі, збиралися речі, закуповувалися дрони, тепловізори. Зараз передають в Україну енергетичні батончики та сухі борщі.
Як добре, подумала я, що ми, українці, ось такі. Де б не були, а відчуття дому, Батьківщини завжди з нами. Дякую за нашу людяність. Дякую Оксанці за смаколики, які вона зібрала нам у дорогу. Все це ще довго грітиме душу. А ми уже біжимо до потяга. Але потяг — то окрема історія.
Радіо «Свобода»
Останній день нашої навчальної подорожі в Чехії. Йдемо до штаб-квартири Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода в Празі. Напевне, це мрія будь-якого журналіста — відчути дух свободи світового медіа. Нашій делегації неймовірно пощастило.
Це потужний і глобальний мовник, який охоплює 24 країни та говорить 27 мовами. До речі, радіопродукту тут залишилося лише сім відсотків. Цифрова трансформація змінила саму концепцію мовника та й підхід до роботи. Нас, звісно, цікавить українська редакція. Головна редакторка тут Мар’яна Драч. Редакція нараховує більше ста осіб і сьогодні має власні бюро в Києві та Львові. До речі, від початку великої війни у Львові виходить проєкт «Свобода ранок». Всього ж колектив мовника Радіо Свобода нараховує 2000 працівників та кількасот фрілансерів.
Безпека тут понад усе. Саме тому свого часу після холодної війни офіс переїхав з Мюнхена до Праги. А уже в Празі з публічного парламентського місця — в більш безпечний район. Про безпеку тут свідчить і подвійна перевірка відвідувачів, заборона робити фото та інші обмеження. До речі, всю ґрунтовність перевірки ми відчули на собі.
Мовник себе позиціонує як незалежне ЗМІ, в роботу якого ніхто не втручається. Натомість фінансування надає американський народ. Тут дуже жорсткий підхід до стандартів і перевірки матеріалу. Останній стандарт навіть може посунути й оперативність.
Із того, що захоплює дух, — це ньюзруми та символічні скляні східці, які поєднують між собою національні редакції. Скло символізує зв'язки і прозорість.
Принцип, яким тут керуються, — це донесення правдивої інформації до споживача.
Ложка дьогтю у бочці меду
В поїздці, як то кажуть, не без ложки дьогтю. Серед яскравих вражень є й маса моментів, які, м'яко кажучи, напружують.
Я зараз про чеську залізницю Regiojet та їхній сервіс, бо назвати його європейським після наших історій язик не повертається.
Вони можуть собі дозволити за кілька годин до відправлення потяга просто відмінити вагон, у якому у тебе місця. Це історія про мене та мою колежанку Марію Бутиріну. Стресонули ми ніврочку, бо мали залишитися в Празі. Дякую колежанці — пані Валентині, яка готова була прихистити нас.
Або у них проблеми з опаленням. То нам довелося рятувати колег від холоду і їхати великим гуртом в одному купе. То у них обмежений сніданковий та вечірній сервіси.
Та найбільший треш — це незаплановані zpozdeni (затримки), які, на нашу підозру, через незапланований сніг.
Словом, зима в Чехію прийшла зненацька. Тож сніг, якому ми так раділи кілька годин тому, став для нас ще тим випробувальним квестом.
Ми по черзі зазирали на табло, де мала б з'явитися інформація, та всією групою напружували слух, щоб почути диспетчера.
Врешті-решт оголосили четверту колію — і ми стрімголов помчали. Нарешті ми в потязі. Звісно, що запізнюємося. А у більшості квитки на потяги у Львові. А попереду ще кордон у Перемишлі. Уявіть собі: мокрий сніг із дощем і кількакілометрова черга до митного посту... Не знаю причини, чому нас тримали митники години півтори під проливним дощем, але відчуття було принизливе.
Словом, з горем навпіл ми сіли на Інтерсіті і уже направляємося до Львова. Тепер у мене нова задачка — встигнути на запорізький потяг.
Мораль історії: будь готовим до будь-яких випробувань. А ще: досвід — то найцінніше! Наступного разу скористаюся ним.
Нарешті в Україні!
Відчуття дому відразу. Наш провідник, рідні митники і наша українська людяність! Укрзалізниця допомагає вирішити питання з пересадкою тим пасажирам, які запізнюються на свої потяги. Оце так сервіс!
Мій, запорізький, на нас чекатиме 20 хвилин! Безмежно вдячні, бо ж дорога дуже непроста видалася.
Виморені, але щасливі. Бо вдома!
За кілька хвилин Львів!
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
