Наприкінці травня в Києві відбувся освітній кампус для журналістів-медіаторів, які працюють у медійному проєкті «Медіатори громад». На захід з’їхалися журналісти з різних регіонів України: від Донеччини до Одещини. Серед учасників і журналісти Гард City. Медійники мали можливість не лише озброїтися новими знаннями, а й познайомитися одне з одним та почути історії від колег. Одну з таких історій записала первомайська журналістка.
Журналісти-медіатори громад з усієї України зібралися на навчання
Зустрічі наживо сьогодні стали неабиякою розкішшю. Тож можна лишень уявити, яких зусиль варто було докласти колективу агенції АБО, аби зібрати журналістів з різних громад України. Але, як правило, сама організація заходів та клопоти, пов’язані з цим, залишаються поза лаштунками. Ми як учасники бачимо та відчуваємо на собі уже результати. Хоча відверто кажучи, і журналістам відірватися від свого шаленого ритму життя було непросто. Втім, зірки зійшлися на 24 травня, день, коли столиця святкувала своє народження. А ми, журналісти-медіатори громад Донеччини, Харківщини, Миколаївщини, Одещини та Дніпропетровщини, цього дня зібралися на навчання.
Я та мої колеги з Южноукраїнська, потрапили на кампус, як то кажуть, з корабля на бал: відразу у вир подій. Ми занурилися у теми брендування, креативності, історій людей у війні, публічних виступів, журналістики впливу тощо. Дискутували, обговорювали та обмінювалися думками.
Серед усього мою увагу привернули колеги-журналісти з Покровська та Нікополя, з міст, де неподалік проходить лінія фронту. Ми якраз переглядали документальний фільм «Міста та їхні герої», який презентував ініціатор проєкту Денис Блощинський. Це фільм про сьогодення, про людей, які знайшли в собі сили в критичних моментах залишатися людьми й робити важливі речі для того, щоб протистояти навалі ворога. І Наталія Бірюкова, журналістка з Покровська, сказала, що їй доводиться практично щодня зіштовхуватися з такими історіями. Це не могло не відгукнутися. Вилучивши момент, розпитала детальніше, заодно й про життя під обстрілами.
«Мені дали можливість вийти на інший рівень»: журналістка з обстрілюваного Покровська
Наталія Бірюкова
Наталія Бірюкова сама з Мирнограда, що поруч з Покровськом. Більше двадцяти років працює в телекомпанії «Орбіта», що в самому Покровську, а від початку повномасштабного вторгнення розпочала працювати ще й в редакції Свої.City.
— Як змінилося життя від початку повномасштабного вторгнення? — запитую у колежанки.
— Життя змінилося у кожного українця, — відповідає Наталія. — Що стосується Донеччини, то це щоденні обстріли, це побоювання, що буде далі з областю та життям кожного з нас.
— Чи розуміли, що буде війна?
— Ми 23 лютого з колегами поверталися з Курахівки і зупинилися на заправці, розговорилися, і я сказала, що буде війна. Хтось відповів, що вона уже триває вісім років. Так, погодилася я, але ж це буде інше — килимове бомбардування та авіація. Так воно сьогодні і є.
— Як почули про початок великої війни?
— В ніч з 23 на 24 лютого колега в чаті кидав інформацію про початок війни і все це так нагнітало. Я тоді написала: «Все, Сергію, вистачить, бо і так страшно». А о п’ятій ранку я встала, щоб вигуляти собаку, і уже прочитала, що у Харкові, Маріуполі, Києві вибухи і що почалася війна. У нас на той момент було тихо. Перший обстріл Покровська стався 3 березня 2022 року, а наприкінці лютого до нас уже почали привозити людей з Волновахи. Ми записували інтерв’ю про те, як ворог захоплює території, як люди тікають, як їх вбивають. І це були страшні історії, які говорили про те, що все це очікує і на нас.
Одна жінка розповідала, як її чоловік побіг собак відв’язати собак, і як його було вбито. Вона з дітьми змогла втекти і встигла виїхати. Щотижня ми писали по кілька таких історій, бо ми їздили по району, а там скрізь обстріли. І це розривало душу.
— Сьогодні у Покровську багато переселенців? — запитую знову.
— Багато, — продовжує Наталія, — хоч у нас і не тихо. Фронт рухається. Мирноград, де я живу, від самого початку обстрілювався щоночі. Дуже багато руйнувань різних об’єктів і будинків. Але життя триває, працюють всі сервіси, є робота, функціонують магазини та банки. Це спочатку нічого не працювало й бізнес релокувався, потім стали повертатися. Зараз кількість та інтенсивність обстрілів збільшується, але місто продовжує жити з водою, газом, світлом, звісно, що з перебоями, але все це є. Та і дороги є. Переселенців у нас від 10 000 до 14 000. Навіть декотрі бізнес відкривають.
— Чи не було думки покинути місто?
— Знаєте, для мене це свого роду соціальна відповідальність. Мої діти зараз живуть у Дніпрі. Я їх туди вивезла на початку повномасштабного вторгнення. Не можу сказати, що то безпечне місце, але я дуже сподіваюся, що я не роблю помилки в своєму житті в цей час.
— Що для вас є журналістика?
— Це все моє життя. Я дуже люблю журналістику, я люблю те, чим займаюся. Тут є кілька аспектів: мені подобається спілкуватися з людьми і слухати їх. Це для мене можливість дізнатися думку розумних людей, людей різних спеціальностей. Побачити, хто як живе, потім проаналізувати. Це для мене й емоції, які я отримую під час комунікації. Мені подобається писати, слухати, ставити питання. Наразі я працюю в службі новин.
— Складніше стало працювати, коли додався проєкт «Медіатори громад»?
— Стало більше роботи і це дає мені можливість «менше думати». У мене немає вільного часу. У нас колись був колектив на телеканалі із 60-ти осіб, то сьогодні лише двадцять, і то, це з бухгалтерами. А регіон у нас великий, тож роботи багато. У нас дві знімальні групи, п’ять журналістів та два оператори. Навантаження суттєве, працювати доводиться багато, але мені це подобається, бо тоді я не думаю про погане. Я дуже хочу зрости як журналістка. Бо ж по факту ми щороку пишемо про одне й теж, і як би прикро не звучало, війна — це теж про одне і те саме. Це розбомблені будинки, це вбиті люди, це провалені дахи, це одинокі бабусі, діти яких виїхали, покинуті собаки. І мені так би хотілося знайти інструменти, які б не давали таким стандартам приживатися, хочеться, щоб було більше креативу. Тому, коли я побачила оголошення про проєкт «Медіатори», написала організаторці особисто. До речі, познайомилися ми з Гаяне Авакян наживо лише зараз. Так і почалася співпраця. Моя перша стаття на проєкті про маріупольського лікаря мала великий успіх і була передрукована усіма українськими виданнями. У мене не вщухав телефон від дзвінків, щоб я поділилася контактом лікаря, запрошували на етери. Це для мене нова сходинка в журналістиці. Це люди, які в мене повірили і дали мені можливість вийти на інший рівень, бо новинна журналістика інша, а тут я розповідаю історію людини. Це свого роду переформатування.
— Що б ви побажали усім українцям?
— Я процитую одного із наших начальників військової адміністрації, до якого ставлюся з великою повагою. Він якось на мітингу з дітьми загиблих воїнів сказав: «Зараз важко, але ви все витримаєте, бо ви не одні. І буде час, коли все буде в країні відбудовуватися і ви будете брати в тому активну участь. Бажаю, щоб вам було цікаво і щоб тоді ви змогли багато зробити для нового життя».
Це коротке інтерв’ю, яке вдалося записати під час наших невеличких перерв, але в ньому маса емоційності й людяності. Дякую Наталці, що поділилася, а колективу агенції Або — за можливість бути і чути. Я впевнена, що у кожної учасниці та учасника нашого кампуса є про що розповісти. І ці історії журналісти обов’язково розкажуть.
