Героїні цієї публікації — переселенки, яким довелося покинути рідну домівку, роботу, залишити у своїх спогадах улюблені речі та фотоальбоми і по-новому вибудовувати життя. Та попри всі труднощі вони не опускають рук: працюють, творять, шукають можливості та відкривають власні справи. Знайомтеся: Валерія Осенева та її мама Наталія. Вони приїхали до Первомайська із окупованого Мелітополя.
Від авторки
Кожна така історія проходить через душу і закарбовується у серці, проймає до глибини своєю сміливістю, відвагою та болем. І кожна така історія стає частинкою тебе. Люди, з якими ти щойно познайомилася, стають тобі рідними та близькими. З Валерією та Наталією ми зустрілися, завдячуючи фахівцям із громадської організації «Десяте квітня». Це світлі, щирі та відкриті дівчата, які, переживши окупацію, не розгубили людяності та душевності, любові до людей та країни. Сьогодні вони у Первомайську винаймають житло, влаштували в садочок маленького Олексійка, Валерія працює онлайн, займається рукоділлям та мріє про відкриття власної справи, а мама Наталя допомагає доньці по господарству.
— Так вийшло, — усміхаючись, розповідає Валерія, — що садочок, в який ми віддали сина, має назву «Дзвіночок» і номер шість. Точно з такою назвою та номером і я колись відвідувала садок. Напевне, це доля, що так співпало, як і власне те, що опинилися в Первомайську.
«Залишилося подолати 120 кілометрів». Лист із Запоріжжя в окупований МелітопольФото: з родинного архіву
«Ми плакали від радості, що бачимо наш прапор»
Родина Осеневих провела сім місяців в окупованому Мелітополі. Тут же народився і маленький Олексійко, якого Валерії вдалося зареєструвати як українця. Здавалося б, в окупованому місті це зробити неможливо, але Валерія навіть і думки не допускала, що може бути по-іншому. Правдами-неправдами вона передала документи на підконтрольну Україні територію (мама Наталія в цей час уже була в Запоріжжі) і таки зуміла отримати свідоцтво про народження маленького українця. Більше того, коли виписувалася з полового будинку, одягнула немовля в жовто-блакитний одяг. Тепер про це згадує з усмішкою, але тоді це був справжній героїзм.
— Ми ледь пережили той час, поки були в окупації, — згадує Валерія. — Нам все там було осоружне. Ворог повністю прибрав усю нашу символіку, місто стало сірим і неприглядним. Ми наче повернулися в часи Радянського Союзу. Скрізь люди з автоматами, на вулицях розмовляли пошепки, щоб, не дай боже, хтось почув. Військові приходили з обшуками та допитами — і все під дулом автомату. Жити так було нестерпно, тож ми з родиною прийняли рішення виїздити. Почалися пошуки волонтерів. Скажу, що тоді це вже було непросто. І нам просто пощастило: ми знайшли чоловіка, який теж збирався виїздити. І от ми разом з ним через Василівку поїхали на Запоріжжя. Дуже переживали, бо розповідали, що на блокпостах сильно перевіряють: риються в речах, забирають телефони, а у мене в телефоні все життя моє. Окрім усього, в речах я перевозила свій військовий квиток (Валерія військовослужбовиця — авт.). Власне, я була до всього готова. Ми їхали замінованим полем, поруч вибухали снаряди, а я просто міцно притискала сина до грудей і думала: буде, що буде. Коли перевіряли, то питали, чому ми виїздимо, чому у дитини реєстрація українська. То казала, що важко самій з дитиною, їду, аби мама допомагала. Не могла ж я їм сказати, що ненавиджу вас та ваш режим.
— Коли приїхали в Запоріжжя, то ми плакали, — продовжує Валерія. — Це таке було величезне відчуття щастя! Ми плакали від радості, що бачимо наш прапор і не могли надихатися українським повітрям. Ми дякували військовим і Богові, що ми нарешті дома.
«Намагаються жити по-українськи і тихенько чекають на Україну»
— Ми трималися до останнього, — вступає в розмову Наталія, — ходили на роботу, підтримували рідних, друзів, брали участь у мітингах протесту, скандували: «Україна понад усе!» Пригадую, як одного разу під час мітингу, коли ми ходили вулицями Мелітополя, в одній із багатоповерхівок зазвучав гімн України, і як всі люди підхопили пісню. Це було до сліз, до мурах по тілу. Я і досі це згадую з трепетом. Та, коли ворог став стріляти по натовпу, довелося свою активність згорнути. І ми з молодшою донькою виїхали в Запоріжжя. Валерія залишалася ще в Мелітополі, в надії на те, що все ще зміниться.
«Україна понад усе!» 8 березня 2022 рокуФото: з родинного архіву
— Там і досі наші батьки залишаються, — продовжує Наталія. — Непросто їм. Намагаються жити по-українськи і тихенько чекають на Україну. У нас там і досі ворота синього кольору, а біля них жовті півники. Символічно і не прискіпишся — природа ж! Та і загалом багато хто чекає на повернення, але говорити вголос про це не можуть і бояться. Ворог перевіряє телефони. Просто можуть зупинити, побити. У Лєриної хрещеної мами чоловіка ще в травні 22-го забрали в катівню, то і досі невідомо, де він. Хтось передавав, що в полоні, живий, але дуже худий. Звісно, що окремі перефарбувалися і казали, що «росія тут назавжди», але так хочеться після Перемоги повернутися і сказати їм: «Нам не все одно при якій владі жити та з ворожої руки не їсти». Ми мріємо про це усією українською родиною. А ось з рідними колись людьми, що проживають в росії, ми припинили спілкуватися і викреслили їх із свого життя.
«Я хочу виховувати свого сина на своїй рідній землі»
— Ми намагалися, — розповідає Валерія, — протягом двох місяців переконати їх (родичів із росії — авт.) в тому, що росія — країна-агресорка, але коли зрозуміли, що це даремна справа, просто перестали спілкуватися. Тепер чату «роднулі», який був до війни, більше не існує. Ми українці, і щоб нам не говорили і не пропонували, ми ніколи не відмовимося від Батьківщини. Це для нас важливо та принципово. Я хочу виховувати свого сина на своїй рідній землі, тому ми тут, в Первомайську.
«Наші булочки та пасочки миттєво розходилися»
До того як переїхати у Первомайськ, Наталя з молодшою донькою прожили кілька місяців у Запоріжжі. Семеро тулилися в одній квартирі, але не скаржилися, головне, що вільні. Щоб прожити, разом із подругою організували десертну випічку.
— У подруги був досвід, — розповідає Наталія, — тож залишалося докласти зусиль і розпочати справу. Придбали невеличку пічечку — і закипіла робота. Наші булочки та пасочки (це було напередодні пасхальних свят) миттєво розходилися. Ми навіть уже і свою клієнтуру мали, але ситуація в Запоріжжі стала загострюватися, тому довелося знову шукати прихисток. Подруга з родиною поїхала до Києва, а я до Лєри — у Первомайськ.
Тут, у Первомайську родині довелося змінити кілька квартир, що теж стало певним випробуванням на міцність. Тепер нарешті обрали собі тихе місце, де комфортно усім: і маленькому Олексійкові, і тваринкам, яких не покинули. Найбільше радіють відкритому балкончику, де можна зранку кавою посмакувати та просто насолодитися краєвидом.
Тепер Валерія робить іграшки на замовлення
Сидіти, склавши руки, — це не про родину Осеневих. Вони весь час в рухові. Валерія працює онлайн та зайнялася рукоділлям. В’яже гачком чудові іграшки. Уже має невеличку клієнтуру і навіть мріє в недалекому майбутньому зайнятися цим всерйоз. Про рукоділля раніше й не замислювалася, хоча мама Наталка ще та затята в’язальниця та вишивальниця. Коли приїхала у Первомайськ, тут же вишила собі омріяну сорочку, а там, у Мелітополі, залишилися вишивані картини та в’язані речі. Тож творчість в їхній родині не новина. Тепер Валерія із задоволенням робить іграшки на замовлення. До кожної — індивідуальний підхід. А ще мріє відкрити у Первомайську магазин пряжі: і собі прибуток, і людям користь.
— Я раніше взагалі не розуміла, як то воно — в'язати, — щиро зізнається Валерія, — тим паче, гачком. Для мене порахувати петлі було вищою наукою. Але спробувала — і мені сподобалося. Почала дивитися відео, відвідувала майстер-класи. Тепер із усмішкою згадую про свої страхи і навіть уже мрію про власну справу.
«Ідей багато: не завжди вистачає часу»
А ще Валерія мріє написати книгу для свого сина, розповісти про все, як було: як народжувала, як виїздила з окупації, що пережила, як люто ненавидить ворога і як сильно хоче повернутися в рідний Мелітополь.
— Ідей багато, — говорить моя співрозмовниця, — але не завжди вистачає часу та рук.
«У нас просто немає права опускати руки»
Планів багато, думки різні та одне чітко знає Валерія, що ніколи не зрадить Україну і ніколи не дозволить собі навіть думати про те, що росія прийшла назавжди у її рідне місто.
Ми говорили про все: про пережите і про сьогодення, про страхи і радості, про плани і майбутнє. Я слухала дівчат і дивувалася: скільки у них мужності, сили волі, патріотизму та любові до України. І вкотре себе запитую: хіба з таким народом ми не переможемо? У нас просто немає права опускати руки, і як би важко не було — маємо пережити, витримати заради майбутнього, заради дітей. Під кінець розмови Наталія повела Олексійчика в садочок. Для мене цей факт став символічним: життя продовжується. А це означає – Україна є, була і буде. А у мене на пам'ять про дівчат буде іграшка, яку з любов’ю вив’язала Валерія та подарувала на згадку. Іграшка — символ незламності й мужності справжніх українок.
Якщо ви хочете підтримати родину, замовте іграшку! Телефон: +38 (063) 258-89-88.
