У воєнний час Інклюзивно-ресурсні центри країни стикнулись з новими викликами. Велика кількість родин дітей з інклюзією збільшила навантаження на спеціалістів. Проте в первомайському центрі не вбачають в цьому проблем, навпаки, продовжують працювати та радо зустрічають кожну дитину. Журналістка Гард.City провела один день із Людмилою Сороковською — директоркою Первомайського інклюзивно-ресурсного центру й переконалась у цьому.
«А що ти хочеш показати? Бо у мене сьогодні нудний паперовий день, нічого не готувала цікавого», — запитує пані Людмила, щойно ми зустрічаємось о 8:00 ранку під стінами Центру культури і дозвілля. Маємо забігти до бухгалтерії управління освіти за документацією. На диво, впорались швидше, ніж я встигла зробити селфі для допису у фейсбук.
Дорогою до ІРЦ ділимось останніми новинами, бо бачились з пані Людмилою ще до повномасштабного вторгнення. «А я на старості років вирішила отримати третю освіту — пішла на психолога», — сміється.
Вже перед самим центром заходимо за кавою. «Нудно у нас зараз, карантин. Добре, що хоч дозволили залишити індивідуальні заняття. Неможливо їх проводити онлайн. Але багато дітей захворіло». До 23 лютого включно в місті оголошено карантин, всі школи перейшли на дистанційне навчання. Перетинаємо незвично тихе та пусте подвір’я ліцею «Лідер».
Кабінет
Фото: архів ІРЦ
У кабінеті пані Людмили багато паперів й навчальних матеріалів для занять з дітьми. Переді мною розкладені фотографії дітей під час занять. «Красиві, правда? — запитує пані Людмила. — Це ми плануємо оновити фото на стінах. Ще маю у батьків запитати дозволу. Вони завжди тільки за, але я всерівно перепитую». Протягом дня було погоджено майже всі.
На столі — блокнот із записами: «В мене все записано всюди — і в блокноті, і на пленері на стіні, і в гугл-календарі. Щоб точно нічого не забула», — сміючись, коментує директорка. Окрім блокнота та необхідної канцелярії, на робочому столі ноутбук, документи на підпис (це завдання на сьогодні), термокружка — подарунок від сина. Над столом до дошки прикріплені нагадайки, пам'ятні листівки та календар-пленер. Праворуч від вхідних дверей — шафа з документами, на нижніх полицях ще не розпакована допомога від Юнісеф.
Маємо трохи вільного часу — допити каву й вільно поспілкуватись. У центрі тихо, заняття ще не розпочались. В сусідньому кабінеті час від часу лунає дзвінок — батьки попереджають, що дитина захворіла й не зможе прийти на заняття.
— Який план на сьогодні?
— Необхідно скласти звіт, роздрукувати та перевірити висновки, скласти план семінару для директорів закладів дошкільної освіти. Я таке люблю робити ближче до події, бо все рівно ще разів десять перепишу його. А після обіду поїдемо до спецшколи, там перевірю висновки учнів 4 і 9 класів.
— Як добре у вас налагоджена комунікація з владою?
— Якщо чесно, то якихось нагальних матеріальних потреб ми не маємо (скажу, бо всі питають). Дуже адекватна комунікація у нас була нещодавно (19 лютого) з Міністерством освіти. Це був круглий стіл. Директорів поділили на групи й ми складали пропозиції. Це було просто класно. Тепер чекаю, чи будуть вони враховані. Я думаю, що частина точно буде, документальна як мінімум. Наприклад, до 1 січня 2022 в нашій документації застосовувалась медична термінологія. А от з першого січня ми почали говорити про рівень підтримки, тип порушень, тощо (це стосується педагогів). І це правильно, нащо педагогу оперувати медичною термінологію, лікувати він точно не буде.
За ініціативи дружини Президента запустили дуже класний ресурс для всіх, зокрема, для влади —Довідник безбар'єрності. Чим він може бути їм корисний? Коректна термінологія. «Інваліди», «діточки», «діти-інваліди», «спілка осіб з інвалідністю». Не інваліди, а особи з інвалідністю, вони — люди. Не візочок, а крісло колісне. От це важливо. Бо багатьох це чіпляє. Наші директори, педагоги вже в цьому питанні освічені і мене це тішить. Не аутист, не дцп-шник, не сонячне дитя. Ні, дитина з синдромом Дауна і не сонячна. Цього бракує у владній комунікації.
— У нас дуже багато говорять про безбар'єрність і розуміють під цим відкриття якогось пандуса (хоча вони мають бути всюди за замовчанням). Конкретно наша місія — безбар'єрність в освіті. Ніхто не може вказувати батькам, де має навчатись їх дитина. Я не проти спеціальних шкіл, ні, в багатьох випадках вони — найкращий варіант. Там реально дають освіту і вміють вчити. Але будь-яка дитина має повне право вчитися в найближчому закладі.
От ми говоримо інклюзія — це включення. Тобто не дитина має пристосуватись, а заклад освіти в межах своєї діяльності має пристосувати умови до потреб та можливостей дитини. Це не є великою проблемою, достатньо зробити це один раз (наприклад, архітектурну безбар'єрність). Але робити треба одразу так, як треба.
Робота з документами
Людмила Сороковська
— Раніше ми ставили документальну роботу в першій половині дня, до занять. А тепер, оскільки в нас маленькі дітки, то ми ставимо заняття, коли зручно батькам, а вже з документами можна попрацювати й між заняттями.
Близько 11-ї години пані Людмила починає розробляти план семінару для директорів закладів дошкільної освіти. «Я собі тут матеріалів назберігала багато. Все в папках з назвою «Може знадобитись (в телефоні теж такі є)», — сміється.
Телефонує директорка школи, яка виступатиме на семінарі, узгоджують, хто які теми озвучуватиме.
— Вони вже не кажуть, що це нове. Ну, бо яке воно нове — з 2018 року мінімум, а у нас в місті ще з 2009 — це вперше в Первомайську до школи пішла дитина з аутизмом, а потім в нас пішла Вероніка (Вероніка Вердиш), це ще до 2018 року. А зараз 64 в школах і…
Пам'ятаєте, ви колись писали про Вероніку? Вона в нас вже лідерка-тінейджерка (школа політичної участі для дівчат з інвалідністю «Лідерка-тінейджерка», яку організувала правозахисна організація «Fight For Right»). Це дворічний проєкт. Паралельно з дітьми є проєкт для батьків, і мені здається, що Алла (мама Вероніки) може багатьом батькам допомогти. Ця родина в нас з тієї категорії, коли вже є результат.
Прийняття
Пані Людмила багато розповідає про дітей, пишається їхніми успіхами — це особливо відчувається, коли вона відкладає папери, щоб показати мені гарний почерк чи картини учнів.
— За ці роки я спостерігаю, що зрушення до прийняття у нас є. Наприклад, керівники шкіл зарані цікавляться, чи будуть у них такі діти, щоб встигнути підготуватись, як належить. Знайомляться з дітьми та їхніми родинами.
З мого особистого досвіду — діти звикають швидше, ніж адаптуються дорослі. Діти собі знають, що в їхньому класі є така дитина, яка може поводитись ось таким чином (це все вчитель, асистент вчителя, психолог пояснюють і з цим чудово працюють). А от коли потрапляє людина зовні, доросла (педагог, наприклад)... У нас же все заточене на успіх, але успіх буває різним — коли вибираєшся на гору, або коли ти вибираєшся з ями — це теж успіх. Від наших педагогів я вже не чую — дитина заважатиме, такого вже немає. А от від неосвітян чую, і часто.
Ще один вид паперової роботи, запланований на сьогодні — друк та перевірка висновків.
— Діти пройшли комплексну оцінку й ми маємо їм надати документ, який потім передають в школу для організації інклюзивного навчання, наприклад.
Абсолютно вся документація зберігається на порталі Україна. Інклюзія, який запрацював 1 січня 2022 року. Це дуже зручно. Ми маємо змогу обмінюватися інформацією з директорами центрів по всій країні. Наприклад, виїхала родина без документів, а тут все є. Навіть, якщо батьки розповідають, що вони ніколи ніде не були, то тут ми можемо подивитись (звісно то не так просто, є певна процедура) усі попередні висновки колег.
— Як налагодити комунікацію між дітьми з інклюзією та громадою?
— Зараз такий час, що ми самі навчимося, тому що у нас їх дуже багато і з'являється багато дітей й дорослих з різними ментальними порушеннями, зокрема. І хочеш не хочеш, якщо це твоя рідна людина — пристосуєшся. Це якщо говорити про одну родину. Так само в межах громади.
Звісно, ми проводили й продовжуємо проводити просвітницьку роботу. Зазвичай люди краще розуміють, якщо це зачіпає особисте. Коли ми говоримо, що у вас є старенький родич з якимись захворюваннями, ви ж його не викидаєте. Ми приймаємо, пристосовуємось, сприймаємо. То чому хтось може говорити, що ця дитина буде в цьому класі чи садочку, а ця ні?!
— З представниками бізнесу контактуєте?
— Зараз в мене є внутрішній бар'єр стосовно цього. Звісно, нам треба вже десь зробити ремонт, щось замінити. Але сьогодні є першочергове завдання для бізнесу: допомога ЗСУ.
Проєкт інклюзивного майданчика
З глобальних планів — я хочу інклюзивний майданчик. Два роки тому я подавала проєкт на інклюзивний майданчик у Центральному парку. Я думаю, що це було б добре, бо більшість дітей і батьків — там. Майданчик цей, до речі, не лише для дітей з інклюзією. Чому б, наприклад, мамі з візочком не погойдатись, чи іншим дітям не полежати в тому гамаку? Комфортніше ж буде всім з гумовим покриттям (немає болота і менш травматично). Але це таке, подивлюсь якісь гранти.
Інклюзія
— У нас багато переселенців з різних куточків України. І більшість із них були приємно вражені, по-перше, нашим рівнем (у нас все ж класні спеціалісти), по-друге, тим, що ніхто їх не ставить в чергу на декілька місяців (звісно, у великих містах інші кількості дітей). Чомусь вони думали, що у нас тут периферія. Мені це було приємно, хоча я ніколи не ставила собі за мету змагатись з кимось.
Ми багато говоримо про організацію навчання. Школи та дошкільні заклади Первомайська вже мають напрацьований досвід. Проте говорити, що все ідеально — зарано і це не завжди пов'язано з навчальним закладом.
— Є таке поняття, як відповідальність батьків. Наприклад, не робота асистента вчителя водити дитину до туалета (хоча часто вони допомагають). Це завдання асистента дитини, присутність якого мають забезпечити батьки. Я готова допомогти й підтримати, піти разом в соціальну службу, щоб таке у нас з'явилося, бо наразі немає. Але робити це замість батьків я не буду. Врешті, всі дорослі люди і мають свою сферу відповідальності.
— Чи працює ваш психолог з мамами?
— Постійно. Одна назва «Батьківська кав'ярня», друга назва «Тренінг Позитивне батьківство» — це різні заходи. Кав'ярня — наш захід, ми його проводимо приблизно один раз на місяць. Це більш загальний захід. І є мінігрупи, які формуються за запитом — щотижня (просто під час карантину ми не маємо права проводити жодних заходів). Є дві-три мами зі спільною проблемою, й ми їх об'єднуємо в мінігрупу. Провести зустріч можу я або хтось зі спеціалістів. Наприклад, якщо це стосується фізичного розвитку, Анатолій Володимирович показує їм якусь зарядку чи як робити массаж. Зараз, до речі, багато підлітків звертаються з психологічними травмами, отриманими внаслідок воєнних дій. Анонси зустрічей розміщуємо в наших групах у вайбері.
Обід
Зазвичай обід у пані Людмили з 12 до 12:30. Проте сьогодні в меню лише кава для мене. На 13-ту запланована зустріч у спецшколі. Близько 12:30 дізнаємось, що зустріч перенесли на 15-ту. Оскільки нагальна паперова робота вже завершена, можна просто поспілкуватись.
— А що маєте у спецшколі зробити?
— Передивитись висновки по 4 і 9 класам. Поспілкуватись з Надією Дмитрівною (директорка спецшколи) по деяким дітям. По 4 класу все зрозуміло, а от 9 клас закінчує навчання і в мене запитання — куди їм діватись? Раніше спецшкола передбачала отримання якоїсь спеціальності. Їх там навчали шити, обробляти дерево тощо. Після спецшколи діти могли йти до профтехучилища (раніше воно так називалося). Потім, коли зробили ліцей (а він передбачає надання середньої освіти) виникла правова колізія — спецшкола надає базову середню освіту — 9 класів. В цьому ж новому положенні йде мова про 10, 11, 12 клас. Я не знаю, чи читав хтось це положення, як вони це виписували. У нас немає спецшкіл з 10 (окрім Миколаївської, в якій є 10 клас, але це та сама базова середня освіта, просто документ видають на рік пізніше), 11 та 12 класами. А тепер в ліцеї цих дітей просто не беруть, бо вони не вивчають усі необхідні предмети у спецшколі. Не вивчають англійську, хімія у них в побуті, фізика в побуті. Це серйозна проблема, яку потрібно негайно вирішувати.
Як на мене, то це маніпуляція. Заявлено, що інклюзія надає нові можливості, але якщо у дитини є серйозне інтелектуальне порушення, то після інклюзії вона немає куди подітись. Вона просто не може опанувати ту саму англійську мову, фізику, геометрію. І виходить, що їм ставлять, що цей предмет є, просто є. Тобто після інклюзії діти отримують документ загального зразка, але направду їм потрібно дати професію. Не завжди дітям потрібна загальна освіта в повному обсязі.
Дуже класно після інклюзії в садочку йти на інклюзію до школи. Але я дуже потерпаю за дітей, які зараз у 7 класі, ще два роки, і їм потрібно кудись йти. Куди? Якщо ми говоримо про закордон — вони там навчаються до 21-23 років, це класно. Їм дається професія, ба більше — вона для них організовується. Вони щось заробляють, залучені до діяльності. Як буде зараз у нас — не знаю.
У робочому кабінеті директорки Первомайського інклюзивно-ресурсного центру
«А цей проект називається «Хитрі ми», — сміючись, показує новорічні фото директорка. — Ми запропонували прикрасити ялинку дитячими виробами. В мого чоловіка колись був магазин, і трохи товару, усіляких дрібничок залишилось. Дитина вішала прикрасу і брала собі подарунок. Всі були в захваті і ялинка у нас така красива була. Мамам це теж важливо, бо ж всі мами з дітьми роблять різні поробки, от і вони зробили».
Спецшкола
Час виходити в спецшколу. Погода гарна, тож ми вирішили пройтись пішки, шлях зайняв близько 20 хвилин. Дорогою знову поговорили на особисті теми.
Близько години пані Людмила з Надією Дмитрівною (директорка спецшколи) передивляються висновки учнів. Паралельно обговорюють ситуацію кожного, обидві добре знають учнів та їхні родини. Я не надто вслухаюсь — конфіденційна інформація стосується неповнолітніх. Поки маю час випити кави з цукерками, якими нас пригостила директорка. «Ви у нас ще не були? — звертається до мене пані Надія. «Не була» — зізнаюсь. — «Зараз ми швиденько закінчимо й все вам покажемо».
Дивно визнати, але заклад справді справляє враження затишного. Білі стіни, багато світла, у коридорі приклеєні приклади чи нагадайки правил з української мови. На стільцях сидять учні школи. Щойно бачать нас — вітаються. Зазираємо до класів. Усі оснащені сучасними меблями та навчальними матеріалами. Пані Людмила заводить розмову то з тим, то з іншим учнем. Хлопчик показує, що зробив на уроці праці.
З навчального корпусу йдемо до їдальні, ігрової та спалень (діти, які живуть далеко, залишаються тут ночувати). «Ночують з понеділка по середу, потім їдуть додому на ніч, і з четверга до п'ятниці знову тут, а на вихідні додому», — пояснює директорка спецшколи.
Все оглянули, час їхати назад. Робочий день пані Людмили на сьогодні закінчився. Тепло прощаємось з пані Надією, обіцяю якось відвідати їх знову. «У нас з Надією Дмитрівною дуже близькі стосунки. Інколи говоримо на підвищених тонах, правда, бо маємо різні погяди. Але, напевно, це й добре, довіряємо одна одній», — розповідає пані Людмила дорогою назад.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
