Вона медсестра в селі Антонівка, що на Херсонщині. Від початку повномасштабного вторгнення і до тепер — на своєму сестринському посту. Вона рятує людей, надає їм першу допомогу і стала розмовляти лише українською. Вона свято вірить, що зовсім скоро Антонівка не чутиме вибухів, а її мешканці не ховатимуться по підвалах. «Ми вільні люди і ніхто ніколи не зможе нас зробити рабами!» — Світлана Павловських готова свідчити про злочини росіян.
Світлана Павловських, Антонівка
Як і для всіх, повномасштабне вторгнення для Світлани прийшло 24 лютого — підло, цинічно, підступно. Про початок повномасштабного вторгнення Світлані повідомив син. Вона, росіянка за походженням, не могла повірити в те, що сталося. «Такого просто не може бути, — говорила вона собі. Як то, щоб брат пішов на брата?» Вона і досі не може зрозуміти: чому? Лише за те, що ми краще живемо, чи тому, що ми українці? З тих пір вона розмовляє лише українською і для неї більше немає «братів». Пані Світлана трудиться на благо рідної країни і своїм трудом наближає бажані хвилини Перемоги. Вона нікуди не виїжджала з рідної Антонівки і чекає на повернення усіх, кого війна змусила покинути рідні домівки та рідний край.
Розповідає Світлана Павловських, медична сестра загальної практики
— Ви тут і ви нікуди не виїздили? Як ви жили, як вдавалося надавати медичну допомогу людям?
— З першого дня війни ми працюємо, тобто, ми 24-го були на роботі і 1 березня вийшли на працю. Жодного дня медичний пункт не зачинявся, крім вихідних. Зі мною ще працює Любов Петрівна Гусь, ще одна медична сестра. Оце нас двоє на все село. Людей у нас зараз залишилося десь близько тисячі, з них близько сорока дітей. Це від народження і до 18 років. Волонтери нам привозять ліки, дай їм бог здоров’я і наснаги за їхні добрі діла. Ми роздаємо ліки хронічним хворим, це, в основному, люди, які страждають від високого тиску, сердечники, хворі на цукровий діабет, а також гострі респіраторні захворювання, гастрити, власне, всі, кому ми можемо допомогти. Складні випадки відправляємо у місто. Там залишилося три лікарі, а було 10.
— Розкажіть детальніше про роботу в окупації.
— Ми працювали, як завжди, але у нас були закриті вікна й двері. І ми так заходили, щоб нас ніхто не бачив, і виходили, щоб ніхто не бачив. Ми дуже боялися, що прийдуть і заберуть все, що у нас є. У нас була хороша апаратура, на якій ми робили фізіопроцедури, і ми боялися, що у нас все це відберуть. Комп’ютери, принтери ми поховали, по хатах порозвозили, коли росіяни йшли. До нас вони не заходили, це одне, що тішило. Повз проходили, стояли біля нас, але не заходили. Не чіпали.
— Чи приходили до вас додому?
— Додому ні, а у двір приходили, перевіряли документи. Я якраз була на роботі, а чоловік був дома, то документи свої показав, а щодо мене сказав: «Як хочете жінку побачити, то йдіть до неї на роботу і там перевіряйте».
Сказати, що нас чіпали, то ні, вони нас не чіпали, але знаєте, коли ти живеш у вільній країні і ти знаєш, що ти вільний, і тут ти їдеш в маршрутці, а заходить істота (по-іншому сказати не можу), яка наставляє на тебе автомат і палець на спусковому гачку тримає, то це не дуже приємно. Шманають твій телефон, дивляться твої документи. Яке вони мають право? Це мої документи, моя країна їх мені дала, і нащо я маю їх давати якійсь істоті в руки? Приходилося. Нічого, витримали. Ми були впевнені, що Україна нас не залишить, що Україна нас забере назад, звільнить, і це нам допомагало вижити. Кожного дня зранку встаєш і думаєш: «Ну, ще трішечки, ще трішечки, і дочекалися».
— Ви особисто пам’ятаєте, як розпочалася війна?
— Я зранку прокинулася, мені зателефонував син о сьомій ранку, і каже: «Мамо, війна!» Я кажу: «Синку, яка війна? Ти що, з розуму зійшов?» До мене не могло дійти, що таке може бути з нами. Такого не може бути ніяк, бо я народилася в росії, там кіпа родичів. Я не могла зрозуміти, як це брат пішов на брата, і за що? Тому що ми краще живемо? Чи чому? До мене і досі не доходить. Я не можу собі вкласти в голову, за що на нас напали? Що ми їм зробили? Тому якось так. Нічого, витримали. І тримаємося, і будемо триматися, і впевнені, що все це скоро закінчиться. Чекаємо на наших людей. Хочемо, щоб вони всі повернулися, хоча розуміємо, що не всі далеко повернуться. Дуже багато розрухи у нас. Але нічого. Дивлюся, тільки прилетіло, десь година пройшла, а наші люди вже все прибирають, вікна забивають, дахи ладнають, тобто, люди живуть і будуть жити, бо ми, українці, — живучий народ, нас ніхто не зможе зробити рабами, ніколи!
Амбулаторія, в якій працює пані Світлана
— Чи не бачили випадків мародерства?
— Ні, не бачила, але чула про це, багато чула. Такого було дуже багато в селищі Садове. Там дуже сильно людей образили: там і скотину забирали, і курей, і золото, і машини забирали. Це таке було. У нас в Антонівці ні. У нас такого не було, нам трішки більше пощастило, що так нас проминуло. Можливо через те, що тут стояло їхнє начальство, то вони боялися, не знаю. Але якось так.
Наталія Клименко та Світлана Павловських
— А на блокпостах як з вами спілкувалися?
— «Доброе утро. Как вам проснуться в россии?» І так далі. Ви ж розумієте: відвернешся у віконце, паспорт виставив і думаєш: «Я зараз гляну тобі в очі і просто плюну. Тому що мені твоє «доброе утро» не потрібне і ніколи не було потрібне. У мене тільки є добрий ранок. Щоб ви розуміли, я до війни розмовляла лише російською. Я практично не розмовляла українською. Так що оце у нас такі справи. Я вважаю, що всі, хто залишився в Антонівці, це справжні герої, а руські нас називали «ждуни». Ми не «ждуни», ми щирі українці і ми живемо в своїй вільній країні і на своїй землі. І ми будемо її боронити стільки, скільки у нас буде сил!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
