Монолог мешканки окупованих Олешок

Олександр Гурський Журналіст

05 лютого 2023 16:04

Повідомлення від людей, що в окупації, — це певного роду зв’язок із рідними з потойбіччя, із мороку, який принесли на наші землі окупанти. До створення інтерв’ю, яке ви зараз читаєте, було залучено одразу декілька людей-посередників, аби до редакції відповіді на запитання надійшли у формі аудіоповідомлень і без наслідків для людини, яка їх надіслала. Ми дізналися від безпосереднього свідка, як під окупацією живе місто Олешки. З очевидних причин ми не називатимемо ім’я нашої героїні і дещо змінимо деталі, які могли б допомогти ворогу ідентифікувати особу.

Вже майже рік, як Олешки зайняли російські військові. На аудіозапису жінка час від часу зривається на плач, її голос тремтить. Представляємо вашій увазі фактично лист-монолог із окупації.

«Якщо на когось падала бодай тінь підозри, одразу ж заламували руки і кудись увозили»

Наше місто Олешки знаходиться в окупації з 24 лютого 2022 року. Нам було дуже важко змиритися з тим фактом, що ми під окупацією: вулицями ходять озброєні військові, ми не можемо пересуватися містом, рух транспорту також обмежений. Від самого початку в місті було встановлено багато блокпостів, на яких росіяни постійно перевіряли документи в чоловіків та жінок. Якщо на когось падала бодай тінь підозри, одразу ж заламували руки і кудись увозили.

Бойовики беруть під контроль ОлешкиФото: informator.ua

Потім по усьому місту почали з’являтися написи “росія здєсь навсегда”. Коли я бачила ці банери, не могла стримувати сліз. Вони багато чого перефарбували в триколор, зокрема, і нашу стелу Олешки. Вони увесь час наголошували на тому, що росія тут назавжди, а України більше не існуватиме як держави.

Фото: російське видання Панорама

«Росіяни не дозволили нам оформити українське свідоцтво про народження, зробили російське»

Племінниця разом із малою дитиною та чоловіком пробули в Олешках до вересня, потім змогли виїхати за кордон. Коли почалось вторгнення, моя племінниця була на третьому місяці вагітності. Вона дуже тяжко переживала період вагітності: постійні вибухи, та й до лікарні майже не пускали, оскільки росіяни регулярно звозили туди своїх поранених. Пологи почались фактично під звуки обстрілів, але, слава Богу, народилась здорова дитинка. Дістати для немовляти якесь дитяче харчування або підгузки було майже неможливим завданням. В місті не було можливості щось купити, все завозиться з Криму і коштує нереальних грошей. Тож з часом було прийняте рішення про виїзд родичів за кордон. Росіяни не дозволили нам оформити українське свідоцтво про народження, зробили російське, оскільки в іншому випадку їх би не пропустили на російських митницях.

Родичі розповідали, що це була важка дорога: росіяни їх постійно гнобили на блокпостах, вони годинами сиділи з немовлям буквально на валізах, без змоги погодувати чи перевдягти дитину. Вже на литовському кордоні все кардинально змінилось: надали увесь необхідний одяг, речі, їжу тощо. Ще й дали з собою в дорогу продуктів. Литва зустріла їх дуже тепло.

«Ми буквально граємо в російську рулетку. Ніколи не знаєш, який наступний снаряд прилетить до твоєї хати»

А ми з чоловіком до сьогодні так і лишаємось в місті. Олешки під обстрілами увесь час. Коли звільнили Херсон, нам тут стало ще «спекотніше». Обстріли посилились, ціни на продукти стали вищими. Чимало людей через постійні прильоти лишилися свого житла, багато хто все ж таки намагається виїхати, залишатись тут дедалі нереальніше. Дуже багато прилітає по мирному населенню. Як каже один мій знайомий: «Ми буквально граємо в російську рулетку. Ніколи не знаєш, який наступний снаряд прилетить до твоєї хати». Коли я спілкуюся зі своїми, з підконтрольної Україні території, то вже давно не кажу: «До завтра». Завтра для мене може просто не настати. Адже тут лік нашого життя йде на години, хвилини.

Я просто не знаходжу слів, аби описати, як тут важко. Щоранку, прокидаючись, я дякую Богу, що відкрила очі, доживши до обіду знову дякую Богу, ввечері також — читаємо молитву і лягаємо спати. До вторгнення чоловік працював і з зароблених, відкладених грошей я періодично робила такі закупи: мішок цукру, мішок борошна, якусь баклажку олії. Намагаємось якось триматись на нашому домашньому господарстві. На свій страх та ризик взяли качок та курей. З качок наробили тушонки, на ній зараз і живемо. Дякувати Богу, курочки зараз несуться, тож ми трохи продаємо яйця. Чоловік отримує пенсію 2000 гривень, оскільки він має певні проблеми зі здоров’ям, держава нараховує йому кошти на карту. Я отримала допомогу від ООН 6600 гривень. Я була безмежно рада цим грошам, тому що заробити грошей в місті можна, лише працюючи на росіян, або ж помирати з голоду. Ті кошти, що ми отримали в гривнях, через знайомих знімали і переводили в рублі.

В Олешках росіяни заборонили обіг гривні. Хліб коштує 50 рублів. Вони гривню приблизно зрівняли з рублем, тобто 50 гривень і 50 рублів — це одне й те саме. Цукор тут коштує 100 рублів, яйця 125, м’ясо — 400-500, 5-6-літрова пляшка масла коштує 600 рублів. З ліками також складно все. Аптеки не працюють, все купляємо просто на ринку. Якось в мене сильно боліла голова і я пішла шукати знеболювальне. Так от на ринку пластинка «Спазмалгону» коштує 180 рублів.

Садочки і школи з початку вторгнення тут не працюють. Росіяни якось намагалися запустити навчальний процес, але батьки не пустили туди своїх дітей. А тим, хто таки пускав діток, вони обіцяли по 4000 рублів щомісячно на кожну дитину, що відвідує школу або садок.

Стосовно лікарні нещодавно з’явилась інформація, що росіяни зібрались її повністю перевезти до Скадовська. Вона поки працює, але росіяни кажуть, що все і всіх звідти вивезуть з міста. Тож скоро, мабуть, ми залишимось зовсім без медзакладу та лікарів. Доведеться їздити аж до Скадовська, а маршрут до нього складає від 70 до 100 кілометрів.

Березень 2022 рокуФото: телеграм-канал Олешки Online

«Я тримаю в схованці наш прапор і мрію його вивісити»

Я ось зараз записую для вас це повідомлення і мені неймовірно сильно хочеться побачити, зустріти і обійняти наших хлопців. Я тримаю в схованці наш прапор і мрію його розвісити. Я хочу ходити вулицями, нашими, українськими вулицями і не бачити цих російських військових, їхніх облич, які розповідають нам, як це прекрасно — жити в росії. Хто такого не бачив, тому неймовірно складно уявити, як тяжко це чути і на це все дивитися. Ми з чоловіком майже не виходимо з будинку — це буквально смертельно небезпечно. Максимум, куди ми можемо вийти, — на ринок. Там, звісно, також завжди присутня загроза, оскільки по місту сильно гатять, уламки летять дуже далеко і в різні сторони. Ось люди стояли в черзі за мандаринами, мить, і вони всі лежать мертві. Отак ми тут живемо.

Я навіть не уявляю, що відчую і що зі мною станеться, коли я побачу наших хлопців і ми знову станемо вільним українським містом. Ми тримаємось, не впадаємо у відчай і чекаємо звільнення Олешок та Перемоги. Слава Україні!

Читайте також: «Сподіваємося, що скоро ми поїдемо додому»: історія багатодітної родини з Херсона