Чимало родин із Херсонщини, які пережили окупацію, змушені покидати рідні домівки. Причина тому — небезпека від постійних обстрілів. Історія родини Славінських, як і сотні інших, сповнена драматизму. Переживши окупацію, деокупацію і маючи надію на полегшення, родина приймає рішення покинути домівку. Днями матір із сином прибули до Первомайська, де планують перечекати важкі часи.
Історія знайомства
Познайомила мене з Оксаною та Ярославом моя подруга, яка допомагала їм знайти житло. Тож відразу на другий день, як поселилися, херсонці погодилися розповісти свою історію життя в окупації та поділилися тим, як зустрічали звільнення Херсонщини.
Сама родина із Антонівки, яка уже 24 лютого була під ворожими обстрілами. Відтоді їхнє життя змінилося назавжди, а все, що було в минулому, в мирному житті, тепер є далеким і недосяжним.
Оксана Славінська: «Життя було нестерпним. Знаєте, це було якесь замкнене коло. Сіли і сиділи»
— Як вдалося подолати страхи та пережити окупацію?
— 24 лютого, коли все це почалося, завідувачка садочка, де я працюю, зателефонувала і сказала, що на роботу ніхто не йде. Перші півдня, поки вони до нас доходили, було ще терпимо. Вірити в це не хотілося, а в другій половині дня уже було набагато страшніше. Були вибухи, вони були вже через міст перейшли, ближче до Антонівки. Ми хоч і живемо в приватному секторі, але підвалу у нас немає. Тому я сина відправила до друга, у якого є підвал, а сама пішла до сусідів у підвал, де провела три дні. А батько залишився в будинку. Все кликав мене, щоб я йшла додому ночувати. Він такий безстрашний. Але я дуже боялася, бо вибухи були дуже голосними і все ближче до нас. І сиділа у сусідів у підвалі.
Потім почалася евакуація з Антонівки. Дякуючи моїй невістці, брата дружині, вона домовилася, щоб ми переїхали у місто Херсон. Тому цілий місяць ми жили там. Там було безпечніше, але ситуація в місті ускладнювалася. Аптеки почали закриватися, медпрепаратів не можна було дістати. А я ще в підвалі захворіла, сильно стала кашляти. Ніколи в житті у мене не боліли вуха, а тут був жах, ліків не було. Добре, що сусіди допомогли. Це було весь березень. Продукти теж почали зникали, почалися величезні черги. Скупитися можна було лише на ринках, і то — стихійних. АТБ закрилося, магазини інші теж. Потім мене викликали на роботу. Треба було закрити документи, я працюю бухгалтером в садочку. Вийти з дому було дуже страшно перші дні, то мене супроводжували. Курсували лише тролейбуси, автобуси вже не виходили на маршрут. То ми швидко на роботу і так же швидко додому. Це був березень. Потім в Антонівці стало спокійніше і ми повернулися додому.
Життя було нестерпним. Знаєте, це було замкнуте коло. Сіли і сиділи. Дуже було страшно. Вони були скрізь: в магазинах, на блокпостах. Блокпостів було два — до мосту і після мосту. Син залишився у місті. Тому що у мене були документи, а сина документи ми здали 17 лютого для обміну і він залишився без документів. А особлива перевірка була молодих людей. Коли його перевезла знову в Антонівку, то звідти він практично нікуди не виходив. Бо ж оголошували про мобілізацію, то ще щось придумували. Всі сиділи по будинках. Перевіряли усе — і сараї, і гаражі.
— До вас часто заходили?
— Так, рази три заходили. Перший раз я дуже злякалася, в істериці ховала сина в підвалі. Ми його разом з сусідським хлопцем сховали у підвалі. Потім нам казали, що ми даремно це робили, бо якби вони знайшли хлопців, то була б біда. Але, дякувати богові, все обійшлося.
— А що було на роботі. Який режим був?
— Ми працювали в березні, в квітні ходили на чергування раз на тиждень. Потім в травні вже надійшли документи російською мовою, щоб ми перезаключали з ними договори. Завідувачка на той момент була ще в Херсоні, але потім виїхала. Це вже коли був наказ, що буде російська влада. Вона покинула Херсон, а нам сказала на роботу не ходити. Тож з червня ми уже нікуди не ходили.
— Ви ховалися?
— Ми були дома.
— Чи примушували вони вас виходити на роботу?
— Слава богу, що ні. Ми позабирали апаратуру, яку змогли вивезти. Це ноутбуки, комп'ютери дитячі сховали до підвалу і ближче до навчального року уже вони призначили свого директора. Це з іншого садочку завідувачка. Вона почала завідувати садочками, які були на районі. Приходили до нас в садочок, поміняли замки, повиносили обладнання, телевізори. Поруч у 26-му садочку все винесли.
Ми цю жінку знали, вона у нас раніше працювала вихователькою. Потім зголосилася на них працювати. Спочатку багато дітей записувалися в садочок, але в кінці серпня кількість вибухів побільшала, тож перестали ходити. Потім, казали, канікули оголосили. Це все за чутками. Ми на роботу не ходили, були весь час дома.
— Який настрій був у людей?
— Пригнічений. Дуже було страшно. Особливо, коли вони заходили у двір з автоматом і хоч говорили, що вони з миром, втім страх був величезний. Потім у вересні почався референдум. Ми голосувати не ходили, але сусіди декотрі голосували.
— До речі, як у вас стосунки з тими, хто ходив на референдум, хто співпрацював з рашистами?
— Більшість, які були прихильниками руського міра, так і залишилися, а декотрі швидко перевзулися. Як тільки дізналися, що наші зайшли, швидко перелаштувалися — і вже вони українці. Противно. В місто ми їздили зрідка, лише по необхідності. Наші всі продукти зникли, тож вони завозили їх з Криму. Звичайно, сильна різниця у якості продуктів. І позавчора, коли ми приїхали сюди, тут наше АТБ, наші магазини і ми побачили наші продукти — це було неймовірно. Ми дуже раді! Це був ковток свіжого повітря, повітря свободи. Ми не можемо надихатися.
— Я так розумію, що під час окупації ви не могли виїхати звідти?
— Ми намагалися, думали, дізнавалися шляхи виїзду, але через відсутність документів у сина ми не стали ризикувати. Тому що у нього було лише свідоцтво про народження і приписка до військкомату. Ми могли з такими документами пройти лише наші блок-пости, а їхні навряд чи нас пропустили б без документів. Та і дорога сама мене лякала, коли читала в групах, де писали про обстріли, то не наважувалася.
Антонівський містФото: Мілітарний
— Ви зважилися зараз приїхати?
— Так. Знаєте, ми пережили окупацію, деокупацію. Думали, що нарешті буде все добре, але, на жаль, не все так, як хочеться. Все по-іншому. Зараз почалися сильні обстріли в Антонівці. Думали переїхати в місто, думали, що там безпечніше, але, коли поїхали туди за передачею, яку нам передала волонтери (дякувати їм за підтримку), побачили, що в місті теж небезпечно. Там теж скрізь були вибухи, то ми так зрозуміли, що в місті теж небезпечно. Наступного дня з'ясували, як можна було виїхати, і зібралися в дорогу. Ми їхали рейсовим автобусом від автовокзалу.
— Хтось залишився у вашому будинку?
— Батько. Він не захотів. Сказав, що не залишить будинок. Він у нас колишній військовий, тому він безстрашний. Він не боїться.
— Яке у нього ставлення до нинішньої ситуації?
— Таке щось. Розумієте, у нас рідня в Криму, мій двоюрідний брат. То, коли тільки окупанти прийшли, він навіть це вітав. То нам довелося ще з цим боротися. Але все владналося. Він ще у нас при такій важкій ситуації умудрився загубити всі документи: паспорт, карточку. Словом, він додавав мені ще проблеми.
— Що для вас є Україна?
— Це моя Батьківщина. Я її люблю і я не збираюся звідси виїздити.
— Дякую. Все має бути Україна.
Ярослав Славінський: «Хотілося тікати, тікати, тікати»
— Що бачив, що відчував і чи прагнув повернення в Україну?
— Бачив майже нічого, бо переважно сидів дома. Вийти на вулицю я не міг. Дуже було боляче, важко на душі, на серці. Я не міг повірити, що це таке відбувається, що було одне життя до 24 лютого, а після — інше, в яке я би не хотів більше повертатися. Я місяць, у березні, був у місті, прожив там зі своїм другом, потім я повернувся в Антонівку. На вулицю я не виходив до травня, там вимкнули нам світло. Заходив до мене друг, ми зрідка могли вийти до зупинки, з тієї, з якої одинадцять років їздили до школи разом. Разом ми вступили до універу, на один курс, тому зараз разом навчаємося. Потім, в квітні, виїхав один мій друг до Вінниці, потім ще два в серпні, то після цього вже життя уявити в Херсоні я не міг. Хотілося тікати, тікати, тікати. Я мамі про це говорив щодня. Не було дня, щоб я їй про це не нагадував. І ось цього місяця, в жовтні, коли нарешті Херсон деокупували, а про це ми дізналися 12 числа. З цього дня я став ще активнішим у своїх благаннях. Треба виїздити, бо з лівого берега почнуть обстрілювати, що, власне, і сталося. Тому ми до 24 жовтня дотерпіли і 25-го вдалося виїхати.
— Ти чув про рух на Херсонщині «Жовта стрічка»?
— Я чув, бачив. Я у вересні їздив на день народження до своєї подруги і у неї біля будинку були стрічки, графіті, тобто місто було проукраїнське.
— Наскільки було важливо бачити і відчувати український дух?
— Це було неймовірно, особливо, коли поруч плакат «Херсон з росією назавжди». Це був жах. На це неможливо було дивитися без болю. Але, коли поруч була жовто-блакитна стрічка, то ставало легше на душі.
— Доводилося зустрічатися з рашистами?
— Було таке, біля Антонівського мосту. Там є блокпост. Я кілька разів там бував, виїздив за місто. Вони заходили в маршрутку, перевіряли документи, тому так. Один-два рази я їх бачив.
— Як вони себе з вами вели?
— Ніяк, просто передивилися документи і все. Нічого не зрозуміли і сказали їхати далі.
— Що для вас є Україна?
— Батьківщина, мати, Херсон та Крим, звісно!
— Я так розумію, що ви плануєте повернутися додому?
— Так, напевне, уже після Нового року, коли наші дійдуть до Генічеська, а там і на Крим.
— А що говорять у вас в селі про звільнення?
— Всі дуже раді. Це можна бачити по новинам. Всі цього чекали. Всі проросійські вже виїхали на лівий берег.
— А ви, коли почули про звільнення, які були емоції?
— До нас приїхала бабуся, тобто 11 числа ми ще нічого не знали. Не було зв'язку, світла. 9 числа вони все підірвали. До нас приїхала бабуся і сказала, що ми всю Перемогу тут проспимо. Ми пішли отримати гуманітарну допомогу в цей день і повернулися додому нереально щасливими.
— Якось відзначали, з кимось зв’язувалися з друзів?
— Ми з другом здзвонилися. Я виїхав до міста, там в центрі був зв'язок і ми з ним сорок хвилин проговорили.
— Про що ви говорили?
— Ми говорили про ЗСУ, про їхню силу. Ми з ними навіть бачилися. Було дуже приємно їх побачити, потиснути руку. Ми говорили про них, про наш міст. Було важко… бачити, як він повалений.
— Як ви думаєте, коли буде Перемога?
— Зеленський сказав, що він влітку поїде до Криму, тому я вважаю, що десь у цей час.
— Дякую. Слава Україні!
— Героям слава!
Вони обов'язково повернуться у свою рідну домівку. Відбудують, відновлять — і будуть жити у вільній та українській Херсонщині. А поки тут, разом з нами, наближатимуть День Перемоги!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
