Гард.City продовжує розповідати історії людей, життя яких кардинально змінило вторгнення росіян до України. Наш герой — Ігор, переселенець із Херсонщини. Він майстер із ремонту автомобілів, який, попри окупацію рідних Олешків, зумів вивезти звідти родину, робочий інструмент і продовжити свою справу тут, у Первомайську. Нині в майстерні Ігор працює разом із своїм зятем Максимом.
Максим та Ігор (праворуч)
«До приходу росіян все було чудово: роботи багато, клієнти свої»
— Як давно ви працюєте в сфері ремонту авто?
— Я займаюсь цим з 2008 року. Спочатку то був ремонт пластику, потім вже було перепакування фар та видалення вм'ятин без фарбування. Робимо все, що можна, по салону, підкапотний простір. Не робимо тільки двигуни і ходову.
— Із зятем ви давно працюєте?
— З Максимом ми працюємо, відколи сюди переїхали. Він, скажімо так, перепрофілювався трохи. В Олешках іншою роботою займався. А тут в автомайстерні в нього все виходить, все добре.
— А от саме в Олешках по ремонту ваші справи йшли добре?
— Так, до приходу росіян все було чудово: роботи багато, клієнти свої.
В автомайстерні у Максима все виходить
«Страшно було їздити по роботі через Антонівський міст»
— Як вам вдалось виїхати?
— Довго збирались. Два або навіть три рази намагались виїхати, але постійно щось не виходило. Вже аж на четвертий раз виїхали.
— Це давно було? Давно виїхали?
— Близько трьох з половиною місяців тому.
— Чим займались, коли в Олешках з майстернею все зупинилось?
— Ми возили помідори на Херсон, продавали. Мабуть, за це тільки й жили.
— Росіяни вас не чіпали, коли ви возили товар?
— Якось обійшлося. Єдине — те, що складно і страшно було їздити по роботі через Антонівський міст. Там було декілька блокпостів. Міст постійно був під загрозою ударів.
— То як зрештою вам вдалося виїхати?
— Взагалі люди писали, що це чимала проблема, але знаєте, нас якось оминули ці неприємності.
— Обладнання, що у вас тут, в боксі — це з дому?
— Так, вдалося вивезти інструмент сюди. Хоча переживав, що росіяни відберуть по дорозі. Але все рівно не все привіз, що треба. Частину приладдя докуповували вже в Первомайську.
«Клієнти є, справи йдуть»
— Як йдуть ваші справи в нашому місті?
— Нормально. Чудово. Клієнти є, справи йдуть. Ми близько місяця в місті сиділи без роботи взагалі. І не всі хотіли влаштовувати до себе переселенців. Люди переживають, що сьогодні-завтра ти знову кудись зірвешся і поїдеш.
Але все налагодилось. Роботи вистачає. Спочатку ми давали оголошення у фейсбук, але щось майже ніякої реакції не було.
Клієнтів стало значно більше, особливо в цей, останній тиждень. Я просто цікавився у людей, звідки дізнались. То вони відповідали, що саме на Гард.City прочитали про нас.
— Ну, тьху-тьху-тьху, нехай так і буде надалі (стукаю по дерев'яній лавці)…
— Так, так (посміхається — авт.).
— Бокс, в якому працюєте, давно орендували?
— Ми тут працюємо з 1-го вересня, місяць.
— Скільки вас виїхало з Олешок?
— Шестеро людей. Неповнолітній син з бабусею зараз у Польщі. А тут я, дружина, донька та зять.
— Ви говорили, що виїхали аж на четвертий раз. Чому так?
— Знаєте, якось не складалося. От звечора зібрались, а на ранок щось знову не так. Чи може щось тримало, чи передчуття якісь були.
Там, вдома, багато свого обладнання залишили. Чимало. Ми, до речі, десь 20 лютого мали купляти швейні машинки, щоб зайнятись ще й перетяжкою салонів. І вже знайшли необхідні для цього приміщення. Але жінка в останній момент запропонувала все ж таки трохи почекати. І не дарма. Дружина як відчувала, що не потрібно було цього робити саме тоді.
«Часто думаю про дім, згадую»
— Як ви жили в окупації?
— Нас взагалі було 11 людей в одному будинку. З нами жили й сусіди. Від початку вторгнення ми всі ховались в нашому підвалі. В кожного були свої обов'язки: хтось займає чергу до магазину, хтось везе товар на продаж, інші готують їсти і приглядають за будинком. Купити бодай щось поїсти можна було в нашому АТБ. З 4-ї ранку займали чергу і лише о 16-й могли туди зайти, аби щось собі знайти в магазині. Зазвичай там лишались одні солодощі, але інколи можна було і на десяток яєць натрапити.
— Тобто разом легше було зорганізувати ваш день?
— Саме так. Кожен впродовж дня займався своєю справою і це давало свій позитивний результат в плані побутових потреб. Зранку встали і увесь день крутимось в пошуках їжі та можливості заробити.
— Яким був для вас контраст між життям в окупованих Олешках і Первомайськом? Що відчували в перший час?
— Тихо. Є продукти. Смачні продукти. Головне — є можливість їх просто взяти і купити. Ціни адекватні. У нас там коли щось і завозили, то здебільшого з Криму. Але якість російських продуктів ніяка. Неможливо їсти.
— Сумуєте за домом?
— Так. Як би і де б не було добре, але сумуємо всі. Я часто думаю про дім, згадую.
— У вас, як автомайстра, є машина-мрія?
— Була колись, але якось вже давно про це не думаю.
— Але ж зрештою, що це за авто?
На цьому запитанні Ігор навіть якось ніяковіє, як дитина. Посміхається — авт.
— Це нездійсненна мрія.
— То що ж це таки за машина?
— Це автомобіль Morgan Aero. В ретростилі, купе. Але це була б автівка для душі, не їздити. Так, ходити навколо неї, милуватись, пилинки витирати. А зараз, як мабуть і всі, ми мріємо про одне — Перемога і повернення додому.
Нагадаємо: якщо ви у важкому фінансовому становищі через війну, повідомте про це редакцію — ми опублікуємо ваше оголошення про пошук житла, роботи чи інше безкоштовно.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
