22 дітей та троє дорослих Первомайського центру соціально-психологічної реабілітації в перші дні повномасштабної війни змушені були евакуюватися у безпечне місце. Шлях, який долали, був непростим, тривожним і затяжним. Чисельні блокпости, перевірки та дитячі потреби. Як вдалося дістатися до місця призначення, хто допомагав — в інтерв’ю з очільницею центру Інною Гербіченко.
Інна Вікторівна Гербіченко
Передісторія
Телефонний дзвінок. Тихий і спокійний голос директорки центру Інни Вікторівни впізнала відразу. Телефонувала вона у справах: «Приїздіть, розкажу вам про нас та про допомогу, яку нам надав благодійний фонд «Древляни»». Домовилися. За годину я уже була у центрі.
Зазвичай гамірний дитячий заклад зустрів мене тишею і пустотою. Стало незручно. У коридорі на стінах дитячі малюнки, паперові вироби, в кімнатах акуратно застелені ліжечка… Думалося, ось зараз хтось визирне, як це завжди бувало, і зазвучить дзвінкий дитячий галас. Але мене зустріла лише директорка. Така ж спокійна та виважена, як і колись, лише очі сумні й насторожені. Вона нещодавно повернулася у рідне місто. А там, за тисячу кілометрів, залишилися її діти, яких вона разом із колежанками на початку війни завезла у безпечне місце. Розговорилися, як то війна розірвала наше життя на до і після, як примусила ухвалювати неординарні рішення і як навчила швидко орієнтуватися у всьому.
Інна Гербіченко: «Ми готували дітей психологічно, аби вони з найменшими травмами покидали стіни рідного закладу»
«Війна торкнулася усіх. Це розпач, це страх, це біль. Але найбільше — незахищених верств населення — дітей. І в нашому закладі було ухвалене певне рішення з метою збереження життя вихованців, а їх на момент війни було 22, тих, які залишилися в стінах закладу. Я розуміла, що держава несе відповідальність за їхнє життя і здоров’я, тому відбулася евакуація. Насамперед ми готували дітей психологічно покинути те помешкання, до якого вони звикли, місцевість, де зростають. Я готувала їх, тому що розуміла — це їхня безпека. Тому діти, коли почалася евакуація, були спокійні та більш-менш готові до переїзду.
Евакуація відбулася, завдячуючи усім небайдужим людям. Я їхала майже через всю Україну і нам допомагали всі, чим могли. Я побачила, наскільки українці щирі, відверті, згуртовані, наскільки вони чуйно ставляться до чужих дітей. Діти були від трьох до вісімнадцяти років — і маленькі, і великі, але разом з тим незахищені, тому що вони без батьків і довірялися людям, які опікувалися ними.
Так склалося, що 25 днів я провела з дітьми та була разом зі своїми двома колегами, які відповідально поставилися до своїх не тільки обов’язків, а були і мамою, і татом, і просто другом, і порадниками.
Хочу подякувати благодійному фонду «Древляни», який відгукнувся на наші потреби. Я познайомилася з очільником БФ, це Валерій Іванович Чорний, який оперативно надав нам допомогу і я отримала медикаменти, миючі засоби, іграшки, спортивне взуття, одяг — це те, що насамперед необхідно дітям. Тому хочу подякувати за небайдужість, за те, що Первомайський центр не залишився поза увагою».
Довідка. БФ «Древляни» (очільник Валерій Чорний) протягом двох десятків років опікується дітьми-сиротами, знедоленими, з інвалідністю та народженими в зоні аварії на ЧАЕС. Коли розпочалася активна фаза війни з рф, благодійники звернулися до багатьох виконкомів для виявлення потреб у допомозі. Первомайськ теж не залишився в стороні.
«Вони так їли, що здавалося — наїдалися про запас»
— Чи йдеться сьогодні про повернення дітей до Первомайська?
— Про повернення дітей в стіни закладу поки не ведеться мова. Є сподівання, є надія. Будемо готуватися до їхнього повернення. Діти сумують, вони дуже хочуть додому, але розуміють, що там, де вони знаходяться, — безпечно. Вони ходять до школи, мають гарне харчування, надається все необхідне. Організовується дозвілля, ми показували, яка природа, як можна проводити час, насичували їхній день усім необхідним. Робили події більш позитивними. Діти малювали, ліпили, фантазували, використовували всі ресурси, які тільки можливо для того, щоб був спокій. Дитинство має бути безтурботним. Діти не повинні думати про те, що завтра може статися. А вони думали, я це бачила і відчувала. Коли почалася війна, вони так їли, що мені здавалося, що це не діти їдять, як то кажуть, наїдалися про запас. Відчувалося хвилювання. Я їм говорила: «Діти, і завтра у вас буде їжа, не потрібно так хвилюватися, у нас все буде. І мир теж». Розумієте, і страх, і занепокоєння — все це відкладеться і потрібно буде з цим працювати. Тому мають бути в першу чергу спокійними дорослі. Коли дорослі врівноважені, то і діти спокійні. Ми маємо вірити в те, що Україна дуже сильна і однозначно Перемога за Україною!
Ми по дорозі бачили багато блокпостів і багато людей ділилися тим, що вони мають. І ми відчували їхню турботу. Коли заночували в дорозі, дуже хвилювалися, бо лише троє дорослих і 22 дітей. Ми боялися погубити дітей, боялися, що не зможемо надати допомогу, що не вистачить сил, не вистачить рук. Але були інші україніці, і я їм вдячна, що вони брали малих дітей і заспокоювали їх. «Зараз ми вас нагодуємо, ми вам допоможемо і все у вас буде гаразд», — говорили вони.
— Діти вам пишуть, телефонують? Що вони розповідають?
— Ми спілкуємося з дітьми, ми часто обмінюємося фото. Я бачу, чим вони займаються, як розважаються. Вони їздять на екскурсії, вони ходять до школи, вони малюють. І це ще я започаткувала, коли була поруч. Наприклад, ми започаткували «Скриньку творчості». Там знаходяться речі для творчості. Якщо у нас були солодощі, то ми робили екскурсію, або похід і їм було цікаво їсти ті ж солодощі у лісі. Ми відзначали дітей, які мали гарну поведінку, або щось знають, мають певні досягнення. Ми багато проводили часу разом, і навіть та ж ранкова зарядка може бути цікавою, головне — захотіти. І елементи, які у тебе є під рукою, завжди педагоги уміють обіграти, використати. Учили гімн, малювали квіти українські. Наші діти знають, що вони українці і уже патріоти. Тому ми обмінюємося інформацією, у мене є багато і фото, і відео, де вони передають привіти. Звичайно, коли я їхала, то давала їм настанови: «Я їду перепочити, у мене є ще справи, можливо, назад повернуся, якщо складеться така потреба та буде можливість. Все може бути.
Нині не важливо, яка в тебе посада, головне, що ти хочеш не бути байдужим, бути поруч, займатися тими справами, які ті знаєш. Бо це ж твоя Батьківщина, а по-іншому не може бути. Не можна розмежувати, що це якийсь робочий час, або в тебе є якийсь вік, статус, хто ти за національністю. Не важливо. У мене батько — українець, а мама — ні, а я щира українка. Я люблю свою землю. Ми коли їхали, я дивилася на поля, блакитне небо, а душа кров’ю обливається і хочеться плакати від того, що сьогодні війна, від того, що ти багато чого хочеш змінити, але не можеш. Втім, попри все, я це роблю.
Післямова
Назад я поверталася все тими ж пустими коридорами.
Все так же тихо і незвично. Та з’явилося відчуття, що дуже скоро зустріну тут дітей. А по-іншому бути і не може. Це ж їхній рідний дім, хоч і тимчасовий. Але є люди, які їх люблять, чекають і обов’язково дочекаються!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
