Ольга Сотнікова – корінна жителька Маріуполя, вчителька української мови. Їй з родиною вдалося вирватись із пекла. Нині вони в Первомайську. Жінка знайшла в собі сили розповісти їхню справді шокуючу історію: про життя в блокадному місті, потрапляння під мінометні обстріли, розлуку з рідними і довгі очікування хоч якоїсь звістки, про роботу чоловіка-рятувальника в нелюдських умовах. Про те, як не мати дому, в який можна було б повернутись після всіх пережитих жахіть. Ми записали історію Ольги так, як вона її переповідає.
Ольга Сотнікова тепер мешканка Первомайська
Коли у школу влучило дві ракети, більше на роботу я не потрапила
Був звичайний робочий день. Як завжди, ми прокинулись вранці, почали збиратись на роботу. Я вчителька, класний керівник, у нас була батьківська група в меседжері і шкільна група. І ось одна вчителька близько 6.30 ранку написала: «Дівчата, у нас вистріли. Що робити? Мені дуже страшно». Вона жила на 23-му мікрорайоні, він знаходиться практично на межі міста, цей район почали бомбити першим. На роботу того дня ми не пішли. Я написала в батьківську групу, щоб діти залишались вдома, і батьки відповідали, що їхні роботодавці теж залишають їх вдома. Чесно кажучи, на той момент для нас це була просто дивна ситуація, адже ніхто не очікував, що в 21-му столітті, столітті високих технологій, почнеться війна. Війна з убивствами, з диким знищенням земель, із захопленням. Ми всі думали, що цього не може бути. Чесно кажучи, 24 лютого ми не знали, що нас очікує. З того часу я жодного дня не була на роботі. Наступного дня директорка сказала прийти за трудовими книжками. Але я жила в іншому районі Маріуполя, і мою трудову книжку забрала мама, вона поряд жила. Пізніше я дізналась, що в нашу школу було 2 прямих влучання.
Поки ще була електрика і гуділа сирена, ми вважали, що це найстрашніше. Як ми помилялись!
Перші дні ми були розгублені. Тоді ще було все: світло, газ, опалення. Ми один одному говорили, що ми це все переживемо, нам потрібно пересидіти тиждень — і все буде нормально. В перші дні дуже сильно бомбили селища під Маріуполем — Сартану бомбили дуже. Мій чоловік рятувальник. У нього там були друзі, і вони йому телефонували. Був шоковий стан, коли людина каже, що в неї більше немає дому. Багато сімей, які в Сартані і на Лівому березі, постраждали першими, переїхали в центр і жили в нашій школі, наша адміністрація влаштовувала там чергування. Я не знаю, що зараз з цими людьми, не знаю, яка в них доля. Тому що точної інформації немає. Є вже зараз фото — фото вигорілого третього поверху нашої школи. А там ховалися люди, сподівались сховатись від бомбардувань, але, на жаль, вони не оминули нашу школу, як і інші будівлі. Чи евакуювали цих людей, чи залишились вони живими, ми не знаємо. Нам залишається тільки сподіватись.
«Є вже зараз фото — фото вигорілого третього поверху нашої школи. А там ховалися люди»
Чесно кажучи, ще 1 березня ми все ще очікували швидкого і щасливого закінчення. Але 2 березня вимкнули все. В нас не стало опалення, світла, води. Тоді вже ми чули вибухи. До відімкнення світла ще була сирена. Мій чоловік постійно пропадав на роботі. Як рятувальник, він нас вчив «правилу двох стін», закликав нікуди не спускатись і не бігти, а сидіти за двома стінами. Ми ночували в коридорі. В мене троє дітей, і двоє з них шкільного віку. Старшу доньку з її хлопцем я відправила до своєї мами, бо гуртом психологічно легше. Поки ще була електрика і гуділа сирена, ми вважали, що це найстрашніше. Як ми помилялись тоді! Страшне було попереду.
Другого березня вже нічого не працювало: ні магазини, ні організації. Багато людей залишились без грошей, адже банки закрились, і люди не змогли зняти готівку. І ми серед них. Ніхто ж не очікував. Кожен будував якісь плани, ми працювали, наживали добро, замовили кухню… Другого березня ми пішли з чоловіком в магазин. Три години стояли за буханкою хліба. Видавали по хлібині в одні руки. От тоді я вперше побачила ракету. Снаряд летів так низько, над головою. Ти не розумієш, що це таке, ти мирна людина, і не знаєш, що робити. Снаряд пролетів над головою, а потім почувся вибух. Потім ми дізнались, що ця ракета впала за школою. Це був перший вибух. Потім їх стало дуже багато. Вони були кожен день.
Коли обстріляли пологовий, чоловік прийшов весь просякнутий кров’ю, аж до натільної білизни
Третього березня у мого молодшого сина був день народження, 10 років. Кожного року ми ходили в розважальний центр, це була як традиція. І тоді я йому ще казала, що ми ще відзначимо твій день народження, через тиждень чи місяць. А тоді ми поїхали з дому.
Чоловік за нас дуже переживав, адже він цілодобово був на роботі. Тоді почались бомбардування, і на день у них було більше 30 викликів, рятувальники просто не встигали заїхати в частину. Він за нас дуже переймався, не було зв’язку, і тому ми переїхали в інший район, в будинок до друзів. Ми були під наглядом. Але з того часу кожен день ставало все страшніше і страшніше. Коли чоловік йшов на роботу, це була дорога в один бік. Ми не знали, чи побачимо його ще. Пізніше вже він розказав, що декілька разів потрапляв під обстріли, падав на землю… А одного разу він не дійшов до роботи — він просто зрозумів, що в нього не вийде. Були сильні обстріли, а він ходив на роботу пішки, в інший кінець міста. На той момент ніякий транспорт, звісно, вже не працював. Було перебито все: газопровід, водопровід, високовольтні мережі, нічого не можливо було відремонтувати. Чоловік ходив пішки, і от в один день він повернувся і сказав, що не зміг дійти. Були дуже страшні обстріли — і він назад просто повз. Це якраз район «Азовсталі». Наступного разу він вже пішов у головне управління ДСНС в нашому місті, і там залишився працювати стільки, скільки це було б можливим. Ми його проводжали і не знали, коли він повернеться. Коли він не приходив більше доби — було жахливо. Ми боялись, що тата ми не побачимо взагалі.
Одного разу чоловік прийшов весь у крові. То була не його кров. В той день ми дізнались, що один із пологових будинків Маріуполя обстріляли. Він витягував породіль і вагітних, багато з них помирали на його очах. Він прийшов весь просякнутий кров’ю цих нещасних жінок, аж до натільної білизни. Потім в російській пропаганді розказували, що там ховались українські військові. Ніяких військових там не було.
Мій син потрапив під хвилю мінометного обстрілу, декілька ночей після цього він просто кричав
З того часу почались оці жахливі обстріли житлових кварталів. В наступну зміну чоловіка розбомбили головне управління ДСНС, розбили всі рятувальні автомобілі. Вони більше не змогли виїжджати на виклики — нічим було виїжджати і нічим було гасити. Так місто залишилось взагалі без нічого. Лікарні не працювали, пожежних частин не було.
Я не пам’ятаю жодного дня, щоб було тихо. Тоді ми готували їсти на мангалі. Ми були в інформаційному вакуумі. Тільки чоловіки виходили на вулицю, в когось питали, що відбувається. Я не знала, що з моєю мамою і донькою, з її хлопцем. Потім виявилось, що вони були в самому епіцентрі боїв. Пізніше ми дізнались, що в будинок моєї мами було декілька прильотів. Всі осколки кожного разу летіли в квартиру. Вони затуляли дірки якоюсь фанерою. В один із разів сусідка отримала осколкові поранення і померла на місці.
«Пізніше ми дізнались, що в будинок моєї мами було декілька прильотів»
Щодня ми бачили заграви, вибухи, дим пожеж. Поряд з нами була 9-поверхівка, і прямо на наших очах в неї були влучання. Ми все сподівались, що приватний сектор не чіпатимуть. Але дійшло і до нас.
На початку березня вдарили сильні морози — до мінус 10. Опалення немає, води немає. Холод нереальний. Ми просто не роздягались. Тут вже ніхто не думав про гігієну, санітарію — не замерзнути було головним завданням. Спали в декількох светрах, куртках. Вночі до —15 градусів. Я дуже боялась, щоб діти не перемерзли. Надягали на них все, що можна. В один день обстріли дійшли до приватного сектору. Ми постійно чули і бачили все це. Ми вже знали і розрізняли звуки. Гради б’ють швидко і часто, міномет б’є один раз, із сильним свистячим звуком і потужним ударом. Але ти можеш хоча б зорієнтуватись, куди воно летить. Але найстрашніше — це літак. Це смертельний монстр. Коли ми чули літак, все всередині завмирало. Літак — це смерть. Літак ніколи не летів просто так. Він завжди ніс смерть, він завжди скидав бомби. Коли ти чуєш над своєю головою гул літака — невідомо, пощастить тобі чи ні. Авіабомба пробиває все.
Ми потрапили під мінометний обстріл. Мій середній син вийшов на двір, а потім був вибух. Його відкинуло хвилею. Але завдяки тому, що він був у трьох капюшонах, бо було дуже холодно, його не контузило. Чоловіка відкинуло також, його контузило. І коли ми приїхали в Первомайськ, ми лікували йому вуха й наслідки. Це був перший раз. Син мій дуже злякався, і декілька ночей після цього він просто кричав. Цього дуже важко позбутися, це психологічний стрес. Ми зараз чуємо літак — і розуміємо, що він український, але все всередині завмирає, а син падає на землю. Треба дуже багато часу, щоб прийти в себе.
Після чергового сильного обстрілу чоловік сказав: давайте вибиратись
Ми, мабуть, там би ще сиділи і сподівались на краще. Але 13 березня почався дуже-дуже сильний обстріл. Спочатку поцілили в будинок поряд з нашим, через дорогу. Дах будинку просто склався. Хтось прибіг з сусідньої вулиці, бо знали, що чоловік рятувальник. Люди отримали осколкові поранення, дитині привалило ноги. Чоловік, як міг, допоміг. А потім прилетіло в наш город. Знесло повністю кухню і вуличний туалет. Знову-таки, мій чоловік був біля мангалу. Відкинуло його дуже сильно. Ми всі ховались в будинку. Були постійні вибухи. Чоловік сказав: давайте вибиратись. У нас був один автомобіль і 12 осіб в будинку. В авто теж вибуховою хвилею вивернуло двері. В будинку всі вікна вибило. В оселі були ще діти, крім наших, і люди, які прибігли, рятуючись. Одна із жінок знала про покинутий будинок. І ми поїхали туди через все місто.
Я не впізнала своє місто. Це страшна картина, як у фільмі жахів: дроти валяються, величезні воронки від снарядів, будинки розбиті, спалені, від них залишився лише чорний фундамент. Ми приїхали в той покинутий будинок взагалі без нічого, хотіли просто якийсь час пересидіти. І ось там ми дізнались, що таке голод. На 12 людей була тільки одна пачка макаронів. Все. Якісь люди, які жили поряд, принесли півлітрову банку лечо. Ми варили суп. Можна уявити, що то був за суп. Але у нас не було нічого. Ми там були декілька діб. Поїхали туди тільки через те, що там є міцний підвал. В підвалі нічого не було, просто бетонна підлога. Ми ходили, шукали деревину, щоб хоча б щось підстелити. Хай пробачить нам колишній господар цього будинку, ми знайшли якісь ковдри, матраци, постелили. Пробули ми там кілька днів. Бої підступали все ближче і ближче. Не було жодної хвилини, щоб не бомбили. Я взагалі не спала. Діти хоч якось спали. Навіть в погребі було чути вибухи. На вулицю ми виходили дуже рідко. Снаряди вже розривались зовсім поряд. В один із днів ми дізнались, що є таке поняття, як гуманітарний коридор. Чоловік нам сказав, що в нас є 3 хвилини на збори, якщо ми сьогодні не поїдемо, то нас тут покладуть. А приблизно за кілометр від нас була квартира моєї мами, де була і моя донька. І ми не змогли туди доїхати. Не змогли. Там були такі страшні вуличні бої, дуже страшні. Ми потім дізнались, що саме в тому районі чомусь був епіцентр боїв, перестрілок. Ми не встигли туди заїхати. А потім ми дізнались, що в ту ніч, коли ми поїхали, в будинок, де ми жили, потрапила авіабомба. Повністю знесла будинок і засипала все в підвалі. Це, мабуть, якась інтуїція, що чоловік нас всіх вивіз саме в той день. Я думаю, що нас би вже не було серед живих.
З моєю мамою і донькою все було дуже складно. Я не знала, чи живі мої рідні, чи побачу їх ще. Зустрілись ми з ними тільки через 3 тижні. Ніякого зв’язку не було. Дякуючи волонтерам — яким, я навіть не знаю — вони виїхали з Маріуполя, і потім немислимими шляхами добирались до Кривого Рогу. Ми виїхали 16 березня — наша сім’я, пів сім’ї. Їхали через 20 блокпостів. 20 блокпостів страху. Тому що ти не знаєш, що це за люди. Вони скрізь шукали «Азов» і ЗСУ. Блокпост кожні 300 метрів. Перевіряли дуже сильно. Ми вивезли український прапор. У нас навіть не було думки, що його не потрібно брати — він був завжди в автомобілі чоловіка. Ну, а як інакше? Якби його знайшли, нас би розстріляли всіх. Ми дуже боялись. І чоловікове посвідчення ДСНС було з ним. Ми ховали це все.
Для росіян немає різниці: ти українець, отже, маєш померти чи стати рабською силою
Ми виїхали без нічого. Вдома залишилось все. У нас з чоловіком були гарні заробітки. Я працювала в школі на півтори ставки, в мене 20 років стажу. Чоловік рятувальник. Ми облаштовували домівку. Працювали на майбутнє дітей. Була квартира, в квартирі все, техніка. Звичайна нормальна сім’я, яка прагне до кращого і думає про майбутнє. А виїхали, в чому були. Добу ми виїжджали з цих блокпостів, які шманали — літературне слово не підбереш. З сумок викидали все: білизну, прокладки. Люди абсолютно безпардонні і відморожені. Роздягали чоловіків, шукали татуювання, сліди на ключицях від автоматного ременя — і так по всьому шляху. Чесно кажучи, в мене трапилась істерика, коли ми потрапили у Василівці на українську територію. Ми не знали, чия це територія. І коли побачили солдата з синьою стрічкою на руці — і це був спусковий гачок. А коли моя мама з нашою донькою їхали — вони їхали на евакуаційних автобусах з Бердянська — їх на дві доби взяли в заручники під Василівкою. Для росіян немає різниці: жінка, дитина чи старенька, їм все одно: ти українець, отже, маєш померти чи зникнути, чи стати рабською силою.
Те, що ми пройшли в блокадному Маріуполі, буде з нами до кінця життя
Є люди, які говорять: ви ж в 2014 році хотіли, щоб прийшла росія — тепер отримуйте. Я завжди відповідаю так: хто хотів, той тоді виїхав з Маріуполя. Ми ніколи не хотіли, щоб там була росія. Чоловік міг би залишитись в Маріуполі — зараз там створюється якась МНС ДНР — але в нас навіть думки не виникало там залишитись. Так, ми втратили все, абсолютно все. Із майна у мене залишився лише мій телефон. Більше нічого немає. Дому немає. Вся наша техніка, яку ми придбали, — комп’ютери, ноутбуки, принтери, робоча техніка — все там залишилось. Але у нас навіть на секунду не виникло думки, що ми маємо там залишитись і жити при новій владі. Буквально днями я побачила фото школи, а точніше того, що залишилось від школи, в якій я працювала. Над школою висять два російські прапори. Це жахливо. Бачити це — біль. Це школа, де я викладала українську мову, де на уроках літератури я розповідала про славетні сторінки нашого народу, з гордістю розповідала своїм дітям.
«Буквально днями я побачила фото школи, а точніше того, що залишилось від школи, в якій я працювала. Над школою висять два російські прапори»
Я знайшла деяких батьків дітей, у яких була класним керівником. Не всі вийшли на зв’язок. На жаль, про 8 людей жодних звісток. До сьогоднішнього дня я публікувала на пошукових спільнотах фото цих батьків, шукала їх. Про декого дізналась, що вони ще в Маріуполі, що вони живі. Так само дізналась про долю деяких колег, бо вони також не всі вийшли на зв’язок. Дехто ще там, дехто виїхав. Є діти, про яких я досі нічого не знаю. Я не хочу думати про найгірше. Я дуже сподіваюсь, що вони живі, і просто не можуть вийти на зв’язок.
Наша родина, дякувати богу, зараз в Первомайську. Але ці три тижні були страшними. Те, що люди пройшли в блокадному Маріуполі, буде з нами до кінця життя. Це не загоїти жодними ліками. Моя дитина досі реагує на звуки, присідає, коли чує навіть гучний звук мотору автомобіля. Про літаки я взагалі мовчу. Для нас це асоціація смерті.
Дуже важко маріупольцям усвідомлювати те, що в них немає точки повернення. Читаю новини. Ми всі чекаємо будь-якої інформації про те, що почнеться наступ українських військових в тому напрямку. Щоб наше місто звільнили. Багато хто повертається в Київську область зараз. Я дуже рада за цих людей. Але в нас точки повернення немає. Тому що жодна будівля в Маріуполі не залишилась цілою. Це місто планомірно знищували. Разом з населенням. Чому саме Маріуполь став епіцентром цієї жорстокої агресії? Я не можу знайти відповідь на це питання.
Те, що ми бачили, коли їхали, — це справжній кошмар. Трупи, які лежать на вулиці, — це звичайні люди, які вийшли за водою і потрапили під обстріл. Нікому збирати ці тіла, жодна служба не працює. Вони лежать по кілька діб. Ці дроти на землі — скільки потрібно часу, щоб це все відновити? Але, знаєте, ми з чоловіком розмовляли про це, і ми готові повернутися туди. На нашу, українську землю. Ми готові їхати туди, де немає води, світла, газу, і робити все, що в наших силах, щоб відновити місто. Якщо ця земля буде українською. Тільки за цієї умови.
Вчителі Маріуполя залишились без можливості працювати
Зараз нам їхати нікуди. Немає роботи, немає окремого житла. Зараз ми живемо 12 осіб в одному домі. І для господарів, і для нас це дуже непросто. Важко морально. Ми зіштовхнулись з проблемою відсутності зйомного житла в Первомайську: місто невелике, і воно не розраховане на таку кількість приїжджих. Первомайці нас зустріли щиро, допомагають з речами, їжею, дуже підтримують. Але це все дуже непросто. Роботи тут для мене немає. Вакансій в місті немає. Все життя я працювала в одній школі. В ній я сама вчилась, в неї ж прийшла працювати. Двадцять років я там пропрацювала, і все моє життя пов’язане з Маріуполем і вчительською діяльністю. Нещодавно ми дізнались, що маріупольський департамент освіти евакуювався в Дніпро. Але вони розводять руками — вони не можуть вирішити цю кадрову проблему. Дітей можна влаштувати в школу в місті, куди приїхали. А вчителі Маріуполя залишились без можливості працювати. Наскільки я знаю, жоден із 47 вчителів з нашої школи, які розкидані зараз по всій Україні, жоден не знайшов роботу. Нам виплатили зарплату за березень, а що далі — ми не знаємо. Про надання роботи поки не йде мова.
Мені іноді говорять: радійте тому, що живі. Так, але ж далі якось жити потрібно. Після усіх цих жахіть не хочеться відчувати себе на узбіччі життя. Намагаємось оптимістично дивитися у майбутнє і дуже сподіваємось на звільнення рідного міста.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
