Олена Валеріївна Баранюк — медична сестра, яка працює в амбулаторії загальної практики «Фрегат 1», була першою, хто погодився тестувати хворих на ковід. До Дня медичного працівника журналістка Гард.City зустрілась із нею, щоб розпитати про шляхи подолання стресу, перший робочий день та любов до міста.
Олена Валеріївна виховує двох доньок
Олена Валеріївна Баранюк, 32 роки. Народилась у Первомайську, закінчила медичний коледж за спеціальністю «Помічник санітарного лікаря та лікаря-епідеміолога». Свій шлях почала з дитячого відділення, де пропрацювала рік. У сімейну медицину перейшла якраз тоді, коли та народжувалась.
Жодного разу не пошкодувала про вибір професії. Так, буває складно, але це все людський фактор. Працюю вже 7 років. Робочий день триває вісім годин. Увесь цей час ми проводимо з людьми.
Мені подобається допомагати людям. Хоч ми й спілкуємось зазвичай з хворими, які потребують більшої підтримки та уваги, ніж звичайна людина, яка прийшла на медогляд.
У мій перший день на роботі ми з напарницею брали кров з вени у дитини, яку щойно виписали з пологового. Це незабутні враження: дитина кричить. Не забуду обличчя мами: «Ви жорстокі люди, знущаєтесь із дітей». Я сприймаю це інакше, як допомогу дитині: якщо я цього не зроблю, як лікар вірно поставить діагноз та призначить лікування?
Коли приходиш додому, хочеться просто помовчати. Зазвичай прошу пів годинки мене не чіпати, приходжу в себе й тоді вже можу слухати.
Говорили про професію
Я сімейна медсестра і у нас дуже багато обов'язків: починаючи з новонароджених, до яких ми ходимо на патронажі, навчаємо мам, як годувати, вводити прикорм тощо, розповідаємо про щеплення (треба не просто розповісти, а розповісти так, щоб мама зрозуміла, що воно дійсно потрібне). Закінчуючи пенсіонерами, яких ми ведемо. Ми маємо знати комп'ютер, ми робимо кардіограми, робимо щеплення, ставимо крапельниці, робимо уколи.
Найважче у моїй професії — складно сказати, ніколи не думала про це. Я не сприймаю свою роботу, як важку. Ставлюсь до неї, як до того, що потрібно зробити. На негатив, який трапляється, намагаюсь не звертати уваги. Так, було всяке — пройшло.
Стараюсь адекватно реагувати на ситуацію. Моя лікарка, Ніна Федорівна Давиденко, навчила мене спокою, як спілкуватись з агресивно налаштованими людьми, як реагувати. Коли людина кричить, а ти спокійно їй відповідаєш, реакція зовсім інша. Все з досвідом приходить.
Найбільше подобається працювати з дітьми, я їх просто обожнюю. Коли мама приходить з дитиною, звісно, ти більше працюєш з мамою. А коли приходять підлітки, то з ними легше спілкуватись — вони відверті, відкриті.
Я обожнюю наше місто, тому ніколи не думала про те, щоб виїхати за кордон. Бувала й у великих містах, і в селі, але наше місто для мене все. Воно і не велике, і не маленьке, просто прекрасне. Я тут народилась, живу, тут мої діти.
Говорили про пандемію
Спершу ніхто не вірив в існування хвороби: це десь за кордоном, а нас не торкнеться. Коли ж почали хворіти знайомі, друзі, близькі люди — задумались, почали вдягати маски.
Я перехворіла у дуже легкій формі, навіть не зрозуміла, що хворіла, бо це нагадувало алергічний риніт. Потім здала тест, виявили антитіла й зрозуміла, що перехворіла.
Першою в місті підозру на коронавірус подала наша лікарка, треба було зробити тести. Усі боялись, відмовляли мене: «Нащо воно тобі треба, в тебе двоє дітей, ти усіх перезаражаєш». Я просто розуміла, що ніхто, крім нас. Якщо всі відмовляться, хто ж працюватиме.
Вперше стало дійсно страшно працювати, коли я на власні очі побачила хворого на ковід. Він лікувався вдома й потрібно було у його жінки взяти мазки. Я приїхала, сидить блідий чоловік, задихається, було дуже страшно. Говорити не може, задихається: «Щодня до мене телефонують рідні й прощаються зі мною». Стало дійсно дуже страшно. Я приїхала й своїм розповіла — ця хвороба не вигадки, вона дійсно є.
Дехто з тих, кого приїздили тестувати, дуже переймався і не пускав до хати, лише в коридор: «Ви ж їздили до пацієнтів». Я пояснювала, що перед кожним новим пацієнтом ми повністю перевдягаємо захисний костюм (хочу подякувати Тетяні Григорівні Оболенській та В'ячеславу Миколайовичу Письменюку за те, що ми були повністю забезпечені усім необхідним, захищені). Спершу в костюмах було незвично, особливо в респіраторі (в ньому складно дихати), але потім звикли. Людина до всього звикає.
Говорили про щеплення
Тестуємо багато, й дійсно зараз хворих менше, що дуже нас тішить. По-перше, багато хто вже перехворів, по-друге, вакцинація дуже важлива. Постійно працюємо з людьми, розповідаємо. Кажуть: «І що, я не захворію? А ви даєте гарантію?» — та ні, ви можете захворіти, але не потрапите в реанімацію й перехворієте в легкій формі. Головне, що хвороба пройде без лікарні.
Якщо говорити про вакцину від коронавірусу — люди змінюють свою думку. Ті, хто їде за кордон, самі просять. На перших етапах ми щеплювали медпрацівників, людей, яким за 80.
Говорили про відпочинок та смішне
Сімейний відпочинок — найкраще допомагає перезавантажитись
Перезавантажитись мені допомагає родина. Сімейний відпочинок допомагає абстрагуватись від всього. Моя старша донька грає на гітарі, і я дуже люблю, коли вона бере її з собою на природу: тато ловить рибу, мама зайнята столом, доня грає, а з молодшою граємо в бадмінтон. Дуже полюбляємо Мигію, Куріпчине.
Зі смішного: телефонував чоловік, який хотів записатись на прийом. Моя напарниця була у відпустці, я сама записувала. Відкриваю день, дивлюсь вільний час й кажу, що можна записатись на 11-ть, до цього все зайнято. Добре. Буквально через годину людина відмінила запис. Я ж пам'ятаю, що чоловік хотів швидше, перетелефонувала й записала на раніше. Приходить він на прийом й каже лікарці: «Я говорив з двома медсестрами: одна була хороша, а друга погана». Кажу: «Я звісно вибачаюсь, але обидва рази це була я».
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
