Вивчаючи історію Первомайська, весь час згадую слова давньогрецького філософа Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю». У наш час серед городян можна почути: «Йду купатися до «Третьої мельниці». Звісно, логічним є запитання: а чому до «третьої»? І де перша та друга? Розберемося.
Запитала краєзнавців: Олександра Войтова, Тетяну Хмару, Сергія Шевченка, Володимира Войтенка, Віктора Поліщука, Миколу Горюнова, Мирослава Боровського, Олексія Мурзака. Дякую всім. Почитала літературу про млини і млинарство. І запитань виникло більше, ніж відповідей. Разом із музейниками-колегами Оленою Красіною, Іриною Єфімовою, Юрієм Островершенком, бібліотекаркою Людмилою Волох розпочали пошукову роботу. Окремо вдячна активістам із «Правого сектору» Григорію Волошину, Віктору Томачинському за підтримку. А журналістці Галині Давидовій — за оте запитання: що ви знаєте про млини? І млини ті за останні півроку стали мені майже рідними.
Відразу зазначу, що ця публікація є лише спробою зробити реконструкцію історії млинів, що діяли на теренах сучасного Первомайська. Адже інформації катастрофічно бракує і тема потребує тривалого і ґрунтовного вивчення. Отож, якщо читачі знайдуть неточності, або ж матимуть додаткові відомості, буду вельми вдячна за допомогу і співпрацю.
Млин Адольфа Августовича Гана // Мукомольное дело в России. – Одесса: Издательство «Индустрия», 1909. – Т. 1. – С. 232. (Світлину надав краєзнавець Олександр Войтов)
Трохи про загальне
Безперечно, млини є цікавими об’єктами дослідження, адже їх феномен в тому, що вони тісно переплетені з економічним, культурним і суспільним життям людей.
Млини викликають інтерес як одиниці господарювання і, відповідно, структурні частини економічного розвитку села, міста чи регіону. У даному випадку звертають увагу на конструкцію млина, його устаткування, особливості виробничого процесу, типологію, що пов’язано із використанням дії води, вітру чи сили тварини або людини. Млини як господарсько-виробничі споруди виникли в умовах натурального господарства і були нерозривно пов’язані з землеробством. Так велося, що люди господарювали переважно для задоволення своїх потреб. Водночас, багато селянських сімей, не пориваючи із землеробством, виготовляли борошномельну продукцію не лише для особистого споживання, але й збуту. Досить швидко млини стають джерелом прибутку і добробуту. Адже був одвічний звичай, за яким мірошникові за розмелювання збіжжя платили не грішми, а зерном за третю міру. Це означало, що із загальної кількості привезеного для розмолу зерна мельник діставав третю частину. З розвитком населених пунктів, а також зовнішнього і внутрішнього ринку зростав попит на хліб, відповідно, збільшувалась і кількість млинів, які ставали більш досконалими. Капіталістичні відносини, промисловий переворот «породили» борошномельне виробництво і в другій половині ХІХ — на початку ХХ століття млини перетворилися на потужні автоматизовані підприємства, або ж цілі комплекси з новим устаткуванням, великою кількістю робітників, на яких виробляться продукція, орієнтована на продаж. Млини ставали прибутковими підприємствами, а їхні власники — заможними людьми, що сприяло економічному розвитку цілих регіонів.
Окрім того, млини цікаві з точки зору важливих осередків комунікації. Вони були місцями спілкування, центрами, де передавалася інформація у минулі часи. Адже молоти збіжжя приїздили люди із різних населених пунктів — як близько розташованих, так і віддалених. На майдані біля млина відбувалися знайомства, повідомлялися новини, велись розповіді про соціально-побутове життя багатьох родин. Теревенили про те, хто одружився, народився, чи то пішов у вічність. Говорили про різноманітні суспільно-політичні справи. Часто при млинах знаходились кімнати для відпочинку, де розкладали багаття або запалювали піч, якщо на вулиці була негода, і люди переповідали один одному різні небилиці, анекдоти, жартівливі або ж сумні життєві історії, іноді чаркували та співали пісень. Це були справжні осередки спілкування громади, а мірошники знали про всі події, що відбувалися в околиці.
Водночас млини є захопливими елементами народного фольклору. З ними пов’язано багато легенд, казок, переказів, повір’їв, оповідок, пісень. Люди вірили, що біля млинів збираються чарівники, а самого ж мельника, або ж його дружину чи доньку наділяли надприродними здібностями. Популярними були оповідки, що мірошник спілкується з чортами, які женуть воду на колеса млина. Багато народних переказів пов’язано і з вітряками. Наприклад, вважали, що найбільша магічна сила криється у вітряку, який стоїть на перехресті доріг. До вітряка ходили ворожити дівчата, чекаючи сватів; молодиці, чоловіки яких були у рекрутах. Знахарки примішували до ліків уламки крил, приписуючи їм чудодійні властивості. На вітряках зображували магічні фігури та символи, адже вірили, що вони оберігають від «дурного ока» і нещасть. Дівчата співали:
«Ой, піду я до млина,
До дірявого,
І зустріну там Грицька
Кучерявого».
До того ж, життєва мудрість, відображена в народних прислів’ях і приказках, також пов’язана з млинами. Якщо хотіли заспокоїти людину або ж переконати її в тому, що всі негаразди й біди пройдуть, то казали: «Все перемелеться».
Млини привертають увагу і як споруди відповідної архітектури — це виробничі будівлі. Вони мають як інженерно-конструктивні, так і будівельно-мистецькі особливості, в залежності від часу зведення і регіону. Прийнято вважати, що у Степовій Україні млини будували з глини, дерева та каменю, поширеним був каркасний тип конструкції. Дерев’яні млини функціонували короткий проміжок часу: часті повені та паводки руйнували їх повністю. Найпоширеніші — кам’яні млини, для будівництва яких використовували місцеві породи гранітів і гнейсів, що їх видобували на стрімких схилах долини Південного Бугу. Особливу увагу звертали на виготовлення розчину, який замішували з вапна, піску та яєчного білка (для надання міцності). Як правило, більшість будівель були одноповерховими, однак низка млинів складалася з 3-5-ти поверхів. Висота споруд сягала 10-15 метрів, стіни були завтовшки до 1,5 м, їх викладали з різнокольорових гранітів і гнейсів рваної форми. Віконні та дверні прорізи будували з червоної цегли у формі арок. Дахи вкривали дошками, черепицею або бляхою. Споруди вирізнялися стриманим архітектурним оздобленням. Окрім простих водяних коліс нижнього бою у млинах використовували також гідротурбіни систем Жонваля, Жерара, та Френсіса на вертикальному валові обертання. Поруч млинів будували склади, підвали, вимощували майданчики та дороги, отож виникали своєрідні архітектурні ансамблі, рукотворні ландшафти і краєвиди.
Викликає інтерес і історія еволюції технічних пристроїв і конструкцій, які перетворилися на борошномельні млини. В давні часи подрібнення зерна здійснювали в ступах за допомогою песту (короткого тяжкого стержню з заокругленими кінцем). Однак, щоб розмелювати невисушене зерно, його треба було розтирати, тобто насипати між двох поверхонь, які б рухались одна по одній. Виникають жорна. Перші борошномельні пристрої з’явилися у V-IV століттях до н.е. Найбільш відомі так звані римські жорна, що були знайдені у Помпеях. Для того щоб жорна рухались використовували силу людей та тварин, а згодом — силу води. Про такі млини згадував римський географ і мислитель Страбон (64 рік до н.е. — 24 рік н.е.). Поширення водяних млинів на теренах Європи датують початком V століття.
Світлина із електронного ресурсу «Форум города Первомайска».
Вітряні млини (вітряки) виникають на Сході, у Європі їх поширення припадає на середину ХІ століття. Так звані «голландські вітряні млини», в яких поверталася верхня частина шатра з крилами і валом, стали відомими у середині XVII століття.
До XVI століття на млинах займались розмелюванням зерна, сортування ж розмеленого продукту або ж зовсім не проводили, або ж це робили вже самі споживачі. Лише на початку XVIІ століття технічне оснащення млинів вдосконалилось і виготовлену продукцію почали поділяти на борошно різної якості.
Перший паровий борошномельний млин збудували в Англії, у 1760 році. Він був оснащений атмосферичною машиною Ньюкомена, яка накачувала воду в резервуар, звідти вода падала на верхньоналивне колесо, яке рухало механізм. Перший млин, із встановленою паровою машиною Ватта подвійної дії, почав працювати у 1786 році у Лондоні, під назвою Albion Mills, однак його зруйнував натовп людей-невігласів.
Водяні млини на теренах України існували ще в Х — ХІІ століттях. Починаючи з XIV століття, про них часто згадують в історичних документах, адже тоді млини стали одним із обов’язкових атрибутів церковних і боярських володінь. Для компактного поселення людей потрібна була природня чи рукотворна водойма, млин і церква.
Писемні згадки про вітряки на території України знаходимо в документах XVIII століття. Зазвичай між населеними пунктами був вільний простір — пасовиська та поля. У такому просторі на найвищому місці споруджували вітряк. Вітряк у Степу ставав втіленням блискучої конструктивно-технічної ідеї й часто відзначався високими художніми якостями.
Відомо, що млини, які діяли завдяки енергії води, на річках Побужжя використовувалися з Х — ХІІ століть. Різновидами млинів були крупорушки, де зерно мололи на крупу. Такі млини використовували для переробки зерна до кінця ХХ століття — початку ХХІ століття. Останній діючий млин у річищі Південного Бугу в с. Соломія Кіровоградської області працював до 2006 року.
Аналіз карт і статистичних даних ХІХ — ХХ століть показує, що до середини ХХ століття верхня та середня течії Південного Бугу з протоками були повністю забудовані млинами. Однак після масової електрифікації та створення каскаду водосховищ млини використовувати припинили. Основна частина млинів була зосереджена у середній течії річки, де геологічним фундаментом є Український кристалічний щит. Їх будували на ділянках перекатів Південного Бугу з порогами, де швидкість течії прискорена. Це дозволяло легко спрямувати воду на турбіну або колесо за допомогою дамби або ж водовідвідного каналу. Власне будівлі млинів із мукомельними механізмами розташовували в заплаві, а приміщення з колесами або турбінами містилися у річищі або каналі. Іноді будували цілі млинарські комплекси.
Науковець Андрій Домаранський у статті «Водяні млини центральної частини Середнього Побужжя: локалізація, інвентаризація, сучасний стан» розмістив таблицю «Характеристики водяних млинів центральної частини Середнього Побужжя» (на відтинку течії Південного Бугу між Гайвороном та Южноукраїнськом). У таблиці зазначено, що на території Первомайська знайдено залишки 4-х млинів, із яких 3 розташовані на лівому березі Південного Бугу і 1 — на правому.
Конкретні статистичні дані щодо кількості млинів у локації сучасний «Первомайськ» знаходимо у «Списку населених місць по відомостям 1859 року. Херсонська губернія», де вказано, що у м. Ольвіополі було 54 млина. Варто враховувати, що ця цифра включає млини усіх типів. У ХІХ столітті були поширеними млини: селянські, фермерські, вітряки, водяні. Вони здебільшого відрізнялися природою використаної сили, конструкцією, розмірами й виробничою потужністю. А також те, що в межах Ольвіополя було багато хуторів, зокрема і Орлянські хутори. Відповідно мали поширення невеликі млини з кінними приводом.
Аналізуючи воєнно-топографічну карту 1869 року, на якій позначено млини, робимо висновки про те, що на річці Південний Буг було три потужних ареали водяних млинів: поблизу Синевецького (Санавецького) острова — 2; у районі гідростанції (вище за течією) — 2; близько с. Поронівки (Парановка, Поромовка) — 5. Отже у кінці 60-х років ХІХ століття функціонувало 9 водяних млинів.
Поширеними є відомості, що в 70-х роки ХІХ століття в м. Ольвіополі діяло кілька невеликих підприємств, які переробляли сільськогосподарську сировину, серед них гуральня (12 робітників), олійниця (9 робітників), шкіряний завод (60 робітників), 4 водяні млини — працювало 18 робітників.
Млини родини Ганів: Ольвіополь-Голта
Саме з початком 70-х років ХІХ століття дослідники пов’язують будівництво першого млина Августа Гана. Олександр Войтов у книзі, яка присвячена історії Богополя, Ольвіополя, Голти за період із 1800 по 1917 рік, зазначає: «К 1872 році підприємець Август Іванович Ган (1837-1906 рр.) на ольвіопольському березі Південного Бугу, напроти Синевецького острова, на місті старого невеликого млина, який він викупив у Миколи Мельниченка, побудував новий водяний вальцьовий борошномельний млин». Промисловий корпус підприємства був зведений із бутового каміння і складався з двох поверхів. Із каменю, але на цементі побудували греблю. Згодом недалеко від млина, поряд із залізничною лінією, розмістили склади. Ще у 1865 році була побудована залізниця Одеса-Балта, в 1867 році Балта — Ольвіополь і до Єлисаветграду. Зерно на млин і виготовлену муку на залізничну станцію возили на підводах і фурах. У 1873 році на підприємстві працювало 10 робітників, однак потужностей млина для задоволення потреб всіх охочих не вистачало.
Млин Гана, Голта
У 1886 році на голтянському березі Південного Бугу Август Ган купив так званий Синевецький (Санавецький) млин. І на поверхні насипного острова з каміння збудував п’ятиповерховий вальцьовий млин. У правобережній заплаві звели двоповерховий склад, який з’єднали з млином металевим транспортером. Також збудували пором і з’єднали береги річки. Таким чином утворився ольвіопольсько-голтянський борошномельний комплекс.
В 1893 році млин у с. Голті було автоматизовано, встановили дві водяні турбіни. Розмельне і оббивальне відділення обладнали новим устаткуванням, яке доставила із Дрездена німецька фірма Братів Зекк. Освітлювалося приміщення гасовими ліхтарями. На млині працювало 10 робітників і за добу на підприємстві перемелювали 1000-1500 пудів пшениці. Виробляли 7-й сорт борошна. Зерно привозили із Херсонської, Подільської та Київської губернії, а борошно збували у Варшаві, Ризі, Петербурзі, Лібаві, Брест-Литовську.
Карл Попович, працівник на млині у Гана
У 1906 році родина Ганів модернізувала і автоматизувала млин у м. Ольвіополі, встановили три водяні турбіни, замінили машини у розмельному і оббивальному відділені, обладнання, як і на млин в с. Голті, привезли із Дрездена. Освітлення будівлі було електричне. На підприємстві працювало 16 робітників, за добу перемелювали 4000-4500 пудів пшениці. Виробляли 10-й сорт муки. Привозили зерно із Херсонської губернії, зокрема із Ананьївського, Єлисаветградського і Балтського повітів. Ринки збуту борошна знаходились у Варшаві, Ризі, Петербурзі, Лібаві, Брест-Литовську, Одесі та на Кавказі.
7 травня 1906 року пішов у вічність Август Ган, його поховали на цвинтарі по вулиці Вознесенській. На пам’ятній дошці рідні написали: «Август Іванович Ган. Народився 1 лютого 1834 року, помер 7 травня 1906 року, і слова з Євангелія від Матвія «Добрий і вірний раб! В малому ти був вірний. Над многим тебе поставлю». Краєзнавець Володимир Войтенко у статті «Млини Августа та Адольфа Гана на берегах Бугу» зазначає: «В 1906 році помер Август Ган, відспівували його в Різдвяно-Богородицькому соборі…». Водночас, краєзнавець Мирослав Боровський, який працює із метричними книгами цієї церкви, не знаходить підтвердження даної події. У будь-якому разі достеменно відомо, що у 1906 році закінчилося життя людини, яка більше 30-ти років сприяла розвитку млинарства у краї.
Могильна дошка з поховання Августа Гана / Володимир Войтенко // На три держави півень тут співав… Місто Первомайськ та Первомайський район Миколаївської області. – Первомайськ, 2007. – С. 8.
Млини перейшли у спадок його сину — Адольфу Гану, який управляв підприємствами до 1918 року.
На початку ХХ століття відомий мандрівник та географ Петро Семенов-Тянь-Шанський писав «…в Ольвіополі, разом із селами Богополем і Голтою, які утворюють із ним одне ціле, із фабрично-заводських підприємств варто згадати шкіряний завод «Товариства Ольвіопольського шкіряного заводу», заснований в кінці 1860-х рр., де виготовляють шкір підошвових і поясів на суму більше 165 тис. рублів, а також мукомельний завод Гана, на якому розмелюють муки на 150 тис. рублів у рік…»
Разом з тим, у «Списку фабрик і заводів Російської імперії», складеному по офіційним відомостям відділу промисловості Міністерства торгівлі і промисловості, подається інформація про стан млинів Адольфа Гана на 1909 рік. Зокрема зазначається, що борошномельний водяний вальцьовий млин Адольфа Августовича Гана розташований в Ананьївському повіті Кам’яно-Мостовської волості у с. Голта. На підприємстві виробляють пшеничне борошно. Річне виробництво має обсяг 137,204 рублі. На млині встановлено водяний двигун (потужність 30 кінських сил) і працює 15 робітників.
Також вказується, що водяний вальцьовий борошномельний млин Адольфа Августовича Гана розташований в Єлисаветградському повіті, у м. Ольвіополь на вулиці Набережна ІІ, з телефонним зв’язком Голта-Гану. На підприємстві виробляють пшеничне борошно. Річне виробництво має обсяг 1,483,622 рублі. На млині встановлено водяний двигун (потужність 40 кінських сил) і працює 32 робітника.
До слова скажу, що ще на першому з’їзді млинарів Російської імперії у 1903 році одним із пріоритетних завдань визначили: «Необхідність статистичного обстеження млинів». Цю роботу взялась виконувати видавнича фірма «Індустрія». Спеціально-уповноважені представники фірми побували на всіх млинах «товарного типу», що функціонували на той час в імперії. По результатам об’їздів видали довідник «Борошномельна справа у Росії». З усіх млинів, що діяли у локації «сучасний Первомайськ» і навіть «Первомайщина» до книги потрапила інформація про 3 підприємства: млин Гана в Ольвіополі, млин Гана в Голті та млин Анастасії Йосифівни і Йосипа Петровича Скаржинських у с. Мигія.
У цілому ж «Товарні млини», ще їх називали — крупні, поділялися на V розрядів. Розряд млина залежав від річного розмелення зерна, який теоретично вираховувався по нормам, які закріплювались у «Положенні про державний промисловий податок». Так, на млині І розряду перемелювали більше 5000 тис. пудів, ІІ — від 2500 до 5000 тис. пудів, ІІІ — від 16000 — 25000 тис. пудів, IV — від 500 до 1600 тис пудів, V — від 250 до 500 тис. пудів. До того ж у Російській імперії був введений поділ на райони «товарного млинарства». Район залежав від географічного положення, інфраструктури, інтересів млинарів. Зокрема, Подільська губернія відносилася до V — Київського району, а Херсонська — VI Чорноморського району. Райони об’єднувалися в територіальні класи, Подільська і Херсонська губернії належали до ІІІ класу. Розряд підприємства та клас місцевості впливали на державний податок, який мали сплачувати власники млинів.
Млин Адольфа Гана на Ольвіополі відносився до IV розряду, власник сплачував 150 рублів державного промислового податку, а млин в Голті належав до V розряду і податок становив 50 рублів.
Окрім того, власники «товарних млинів» повинні були придбати промислові свідоцтва і безплатні промислові квитки, які видавалися управляючими казенними палатами, міськими управами, магістратами, волосними правліннями та ін. Під час видачі промислового свідоцтва одночасно із податком, що йшов до державної скарбниці, млинарі сплачували земські, міські та інші збори. Отож родина Ганів наповнювала місцеву скарбницю, сплачувала земські збори, на які будували школи, лікарні, мости. Вже з початку ХХ століття на млинах Адольфа Гана видавали виплати робітникам, які втратили працездатність чи то отримали тілесні ушкодження.
У 1912 році Адольф Ган завершив останню модернізацію підприємств. Був утворений потужний борошномельний комплекс із двох млинів, складів, де зберігали зерно та борошно; службових приміщень для робітників, заїжджих дворів, хлібопекарні, канцелярії. Підприємства вирізнялися передовими технологіями і раціональністю, а «Ганівське борошно» користувалося популярністю як на Півдні України, так і за кордоном.
Млини – осередки комунікації. Спроба реконструкції Ганівського соціального середовища
На Ганівські млини везли зерно із Херсонської і Подільської губерній, тут зустрічалися купці із Одеси, Херсона, Миколаєва, Єлисаветграда. Приїздили представники від торгових компаній Санкт-Петербурга, Варшави, Риги.
Гани та їхня родина і працівники млина
Родина Ганів мала безліч соціальних зав’язків (абсолютно різного рівня) з підприємцями, службовцями, торговцями, ремісниками, робітниками, інтелігенцією, духовенством. У млинарських канцеляріях вирішувалася низка питань не лише економічного, а й соціального характеру.
Неодноразово Август Ган зустрічався із камергером двору Його Імператорської Величності бароном Густавом Унгерн-Штернбергом і графом Євальдом Унгерн-Штернбергом. Вони заснували Товариство Ольвіопольського шкіряного заводу, яке було Головним представником Бельгійського анонімного Товариства La Velocita Russe. Директор-розпорядник заводу Оттомар Гассельблат навідувався до Адольфа Івановича з безкінечними розмовами про асортимент заводу: тверді шкіряні товари для підошов, частини шкіряного взуття, лимарно-сідельні вироби, шкіряну галантерею.
Відвідували родину Ганів і таємний радник, камергер, барон Констянтин Унгерн-Штернберг із сином бароном Рудольфом. Костянтин Унгерн-Штернберг курував будівництво Балто-Ольвіополь-Єлисаветградської залізниці. Згодом вони були очільниками Голтянського Товариства пивоваріння та інших з’єднаних із ним виробництв, яке утримувало пивоварний завод. Директори правління Бернард Каяндер, Карл Фідлер, Олександр Папе приносили хмільне голтянське пиво, яке пінилося у пузатих кухлях. Пили пиво царське, віденське і мартовське столове. А управляючий заводу, поляк за походженням Франтішек Мікулейський переконував, що кращого пива не знайдеш в усій імперії. Захмелілий і з хорошим почуттям гумору Іосі Кіперман (власник винокурного заводу в Ольвіополі) тут же доводив, що кращими за пиво, зварене на заводі пивоваріння в Голті, є лише спиртово-горілчані вироби Ольвіопольського заводу. Сміх і азарт супроводжував людей, які першими у вольних і розлогих південноукраїнських степах «робили» чималі гроші.
Бував Адольф Ган у заводчиків Фрідріха Гейне та Генріха Фаатца, які збудували чавунно-ливарні і механічні заводи. Навідувався до них і Альберт Кнауфф — власник механічної майстерні, який претендував на технічне обслуговування Ганівських млинів. Всі вони, етнічні німці, легко знаходили спільну мову, годинами говорили про бізнес, політику і, звісно, жінок. Грали в карти, курили люльки, були молодими і заповзятими…
Новою темою для обговорення мешканців побережжя Побужжя-Посинюшшя стала російсько-турецька війна 1877-1878 років. В середині літа 1877 року в с. Голті розмістився похідний шпиталь Оренбургського відділу Товариства Червоного Хреста, який у лютому 1878 року відвідав видатний хірург, основоположник воєнно-польової хірургії Микола Пирогов. На майдані біля млина пліткували про поранених солдат, а ще більше — про старшу медсестру шпиталю Марію фон Гершау. Вона була баронесою, вільно спілкувалася німецькою, французькою, зналася на літературі і друкувала власні драматичні твори під псевдонімом М. Васильєва. Її присутність у Голті дивувала як чоловіків, так і жінок.
Не оминав товариство Гана і власник гранітної каменоломні — Хаїм Гінзбург. Він був неабияким підприємцем, в його жилах текла іудейська кров і вміння продавати було його сутністю. Він привозив Августу Івановичу високої якості червоний та сірий граніт. І, зустрівши Гана на Базарній площі, вміло переконував, що будівництво приміщень млинів, складів та погребів для зберігання продукції можливе лише з будівельного матеріалу, доставленого ним — Хаїмом Гінзбургом. Не відставав від нього і Борух Абрамович — власник миловарного заводу в Ольвіополі. Переступивши поріг канцелярії, він співучим голосом хвалив пахуче мило і запевняв, що все Ганівське жіноцтво буде пахтіти свіжістю фіалок, якщо пан Ган дасть добро на покупки косметичної продукції. Тут же говорили про торгівлю, борошно та мило, податкову політику уряду. Не забував Борух Абрамович згадати і помічника рабина, найбагатшого єврея Голти Бенціона Ободовського, а заодно домовитись про куль борошна для себе та й близьких і далеких родичів. Одним словом млинарські канцелярії були справжніми осередками ольвіопольсько-голтянських зустрічей. Біля млинів збиралися попліткувати місцеві жителі: Дроздовські, Шварци, Ейсмонти, Криві, Вольські, Ластовецькі, Маковецькі, Сербуленки, Грекові, Ченчики, Непомнящі….
Справжнім потрясінням для краю стала епідемія холери, що розгорілася у 1892 році. Хворих знайшли в Ольвіополі, Мигії, Грушівці. Населення із низькою санітарно-медичною культурою не могло збагнути всієї небезпеки. До Ольвіополя приїхав санітарний лікар Єлисаветградського повіту Микола Тезяков, але ті профілактичні заходи, яких він вимагав, ніхто не виконував. Робітники та прислуга мали тривожний настрій і нашіптували Ганам, що лікарі травлять хворих, щоб люди помирали. Всі лікувалися теплим червоним вином і надіялися на Божу поміч. Навідувався до Августа Івановича і пристав Олександр Радчевський — начальник міського поліцейського управління. Говорили про охорону громадського порядку, дисципліну робітників на млинах, контроль на заїжджих дворах.
Заїздили до млина і урядовці з Богополя: волосний старшина Богопольської волості — Андрій Климентєв, волосний писар Даміан Сухостовський, становий пристав 6-го стану, повітового поліцейського управління, титулярний радник Михайло Хруцький, судовий слідчим 5-го участку — колезький секретар Антон Дімогло, голова Богопольської почтової-телеграфної контори — чиновник Олександр Петрашевич. Всі мали безліч справ до Гана, пліткували про іменитого власника Богополя — князя, генерал-ад'ютанта Миколу Святополк-Мирського і про молоду та привабливу дружину — Клеопатру Михайлівну.
Вже в зрілому віці, коли більшістю справ займався Адольф Ган, Август Іванович проводив час із інтелігенцією. На околиці своєї садиби, за кам’яним столом, споглядаючи на невпинний плин води у Південному Бузі, пив чорний міцний чай із поетом Олександром Мейснером, який не прижився серед Петербурзького бомонду і шукав спокою у малолюдних південних степах. Обідав із земський начальник 6-го участку Миколою Сомовим, що служив у Голті, та його дружиною Олександрою (уродженою Мейендорф). Говорили про освіту, розвиток науки і про катастрофічно низький культурний рівень місцевого населення. Підтримав їх ініціативу щодо відкриття народної бібліотеки в Голті і подарував чимало книг із власної книгозбірні.
Адольф Августович Ган продовжив родину справу, ставши підприємцем у другому поколінні. Молодий, заповзятий, ініціативний, із чималим родинним досвідом у сфері борошномельної справи, великим капіталом і напрацьованими десятиліттями багатовекторними зв’язками, він вдало розвивав сімейну справу. Світлини із фондів Первомайського краєзнавчого музею зберегли обличчя «працівників млина Гана». Так, принаймні, підписані фотографії. Час не зберіг ані імен цих людей, ані того, ким вони працювали на млинах. Зафіксовано лише ім’я Карла Поповича — молодого, інтелігентно одягненого чоловіка, образ якого зустрічається на двох фотографіях. Буду вдячна читачам, які поділяться інформацією або ж своїми міркуваннями про людей на світлинах.
Адольф Августович Ган був не менш комунікабельним за батька. Він зустрічався із головою Ольвіополя Онуфрієм Костенко, міським старостою Власом Горбенко, начальником поліції — губернським секретарем Єфимом Степановим, керівником Ольвіопольською почтово-телеграфної контори надвірним радником Єфремом Гаудіч. Млинарську канцелярію в Голті відвідували земський начальник 6-го участку Полошкін, колезький асесор земський ветеринарний лікар Микита Бахтаров, начальник поштової контори в Голті Іосиф Швадчишин. Про Ганів та Ганівські млини говорили всі: ремісники, торговці, чиновники, прикажчики, робітники, залізничники, гімназисти, жандарми, інтелігенти,
Більшовицький переворот 1917 року змінив життя суспільства в цілому і кожної людини зокрема. Гасло «Землю — селянам, фабрики — робітникам» унеможливило діяльність підприємців. У 1918 році Адольфу Гану разом із сім’єю довелося виїхати до Німеччини, млини ж стали власністю Радянської держави. З’явилася назва «млини Паризької Комуни», однак то вже інша історія.
Не лише млини
У розвитку Ольвіополя і Голти Гани залишили позитивний слід. Родина сприяла розвитку інфраструктури у поселеннях. Зокрема, на Ольвіополі за кошти Ганів була вимощена брущаткою дорога, яка з’єднувала залізничну станцію з підприємством. Добротна дорога вже більше ніж півтора століття «служить» жителям міста, колись її називали Ганівською.
Збудований родинний будинок (зберігся до наших днів) став окрасою Ольвіополя: двоповерховий, з великими вікнами прямокутної форми, що симетрично розташовані відносно парадного входу. Другий поверх складається із центральної частини з фронтоном із 3-ма вікнами, та 2-х симетричних крил. Основними архітектурними компонентами будинку є симетрично-осьова композиція та пропорційно-чітке і зручне планування кімнат. Фасад розчленований однаковими за розміром площинами і має стримане архітектурне оформлення. Вікна першого поверху оздоблені портиками, пілястрами. Такі, що розчиняються, за своєю конструкцією, з скляними вставками двері мають дверне полотно, декороване прямокутниками, колом та рослинними барельєфами. У подвір’ї є доріжка, яка до порогу викладена брунатним камінням. Її прикрашає зображення 2-х чотирипроменевих та 1-ї восьмипроменевої «рози вітрів» з камінців червоного, білого і синього відтінків. Ганівська садиба з квітником і садом розміщувалася на узвишші, з подвір’я було видно р. Південний Буг, острів, дамби і млини. В одній із частин садиби збудували спеціальний майдан, схожий на фортечний бастіон. Там і сьогодні розміщується кам’яний стіл. Ганівський будинок розташовувався неподалік млина і був гармонійною частиною рукотворних ландшафтів.
Народна пам'ять: Ольвіопольсько-Первомайський фольклор
Сучасні жителі говорять, що Ган (народна пам'ять не фіксує, чи то Август, чи Адольф), полюбляв сидіти за кам’яним столом і споглядати на свої млини. Звісно, розповідають, що по будинку (у нічний час, або ж коли дощить), гуляє привід Гана, який блукає кімнатами, де пройшло життя великої родини.
Скрип дерев’яних східців, відлуння різких німецьких слів, шелест довгих спідниць гонорових господинь і сміх дітей не покидають старого будинку. Дерев’яні перила безмовно бережуть пам'ять Ганівських рук. Домочадці запевняють, що іноді самі по собі відчиняються вхідні двері, мовби пускаючи старого господаря. Кімнати, у яких була бібліотека, їдальня, «дитячі», другий поверх для прислуг зберігають ауру попередніх мешканців.
Микола Відрук, що живе неподалік і має 82 роки від роду, переповідає, що чув від старих людей, що Гани на кожне велике свято всім працівникам видавали куль муки, а млини працювали і вдень, і вночі.
Пліткують люди, що у місячні ночі привид чоловіка у костюмі блукає біля напівзруйнованого млина, а із черева пустої напівзруйнованої будівлі лунає шерхіт сипучого зерна і пахне змеленим борошном. Працюють невтомні Гани із своїми робітниками.
Млин Дедескула — Цідулка. Чи млини Дедескула, млин Цідулка?
В «Південно-Руському альманахі Ю.Сандомирського» (1902 рік) вказано: «У м.Ольвіополі є 2 водяних млина Гана і Дедескула (крупчатки), 1 винокурний завод (на той час не діяв), 1 шкіряний завод Ольвіопольського товариства, 1 миловарний завод Абрамовича, 1 типографія Варшавського. Місто відрізнялося широкою торгівлею хлібом, який транспортувався у Миколаїв і Одесу».
Млин Цідулка на р. Синюха, сучасний вигляд
До слова, крупчаткою називали млин, на якому виготовляли борошно-крупчатку. Також крупчатка — це високоякісний сорт пшеничного борошна, який відрізнявся зернистістю. Зазвичай сортування відбувалося через шовкове сито. Таке борошно було характерним для терен лише Російської імперії. Його виробляли переважно із твердих сортів пшениці. Добре відсортована крупчатка була менш гігроскопічна, краще зберігалася, а випічка із такого борошна добре рум’янилася. Іноземні пекарні крупчатку не використовували, тому її продавали на внутрішньому ринку. Водночас виготовлення борошна-крупчатки вважалось дорожчим порівняно з іншими сортами.
Дослідник крайової історії Олександр Войтов пише: «Окрім млина Гана, у західній частині Ольвіополя на Синюхі функціонував невеликий вальцевий млин, який у кінці ХІХ століття належав пану Дедескулу».
Краєзнавці припускають, що згодом цей млин перейшов у власність до Цідулка. Однак є думка, що це абсолютно різні млини. Зокрема, що млин на Синюхі збудував саме Цідулко. У радянський час це підприємство входило у структуру Райхарчкомбінату (директор Попелишко).
Млин Садовського (Садовських-Козубських)
У літературі зустрічається інформація про млин Садовського, який діяв у с. Голта у кінці ХІХ століття. Віктор Гошкевич, археолог і публіцист, писав, що у річці Південний Буг, поблизу с. Голта, біля млина Садовського є на дні три потоплених човни. Один човен наповнений камінням, а два інших закуті залізом. У 1892 році селяни намагалися їх підняти, однак невдало.
Мирослав Боровський розповідає, що млин Садовського знаходився на березі Південного Бугу, неподалік колишньої переправи з Голти на Богополь. Локація — прибережжя сучасної вул. Терези Марголіс (Кірова). Протягом 1918-1919 років він був у власності Садовських-Козубських. Відомим із родини є Олександр Козубський — славний борець за створення Української Народної Республіки, під час визвольних змагань 1917-1921 року командир панцирного потягу. Також відомо, що у 1925 році на р. Південний Буг проти млина бувшого Садовського, що в ІІ частині міста (Голта), дозволялося купати і поїти коней, а також прати містянам білизну. Припускаємо, що млин зник після будівництва Первомайської гідроелектростанції, яку ввели в експлуатацію у 1929 році.
Млини Поронівки
Потужним ареалом млинів була місцевість біля Поронівки (Парановки, Поромовки), як вже згадувалося, у 60-х роках ХІХ століття. Тут на р. Південний Буг знаходилося 5 млинів. У статистичних відомостях Балтського повіту за 1895 рік вказано: «вальцьовий водяний млин біля села Поромовки належить князю Миколі Святополк-Мирському. Управляючим був купець Йосип Новотний, що жив у Богополі». На початку ХХ століття описував цю місцину і Петро Семенов-Тянь-Шанський: «В околицях Ольвіополя у балці біля Паранового млина залягають білі піски, які є придатними для скляного виробництва». Однак більш детальної інформації про млини Поронівки на сьогодні не маємо.
Млин Фітіна? Млин Геліна?
У районі Первомайська, який умовно називають «Цукровий завод», неподалік впадіння р. Кодими у Південий Буг збереглися залишки стіни старого млина. Краєзнавець Мирослав Боровський вказує, що то млин Фітіна. Старожил Микола Гуртовий (респонденту 94 роки) розповів, що його батько Гуртовий Микола Іванович працював мірошником на млині у 20-х роках минулого століття. Після побудови гідроелектростанції млин припинив роботу. Фітін виїхав із родинною до Німеччини.
Залишки млина Фітіна
Згадує Микола Гуртовий і млин Геліна, який розташовувався у районі сучасної «Дроздовки», приблизна локація — початок вул. Романа Слободянюка (Вадима Подбєльського).
У літературі згадуються млини Перельмутара (Голта) та Крайзельбурд (Голта), місце розташування яких поки що невідоме. Розповідають краєзнавці і про вітряк, який ймовірно знаходився у районі метеостанції. На даний момент інформації про згадані об’єкти фактично відсутня.
Варто сказати, що у наш час інтерес до історії млинів великий. Є Міжнародне млинологічне товариство, що об’єднує понад 500 дослідників із 30-ти країн світу. В Україні з 2011 року діє Українська Млинологічна Асоціація, яка видає спеціалізований науковий журнал. Фактично із середини ХХ століття йде процес формування та розвитку млинології — науки, яка вивчає млини та інші інженерні споруди, що використовують силу вітру, води, м’язову силу людини чи домашніх тварин для приведення у рух зернопереробного, лісопильного, ковальського, сукновального або іншого обладнання (відомо понад сто функцій). Млинологія об’єднує різних за фахом дослідників, як-то: краєзнавців, істориків, архітекторів, музейників, етнографів, фольклористів, мистецтвознавців — та в першу чергу просто людей, небайдужих до такої складової культурної спадщини, як млини і млинарство.
Отож у світі і в Україні зокрема намагаються зберегти млини: задокументувати їх як технічні об’єкти, вивчити історію та роль у суспільному житті, перетворити на музеї просто неба (Музей хліба у Переяслав-Хмельницькому, Київська область), інтерактивні комплекси («Зерноленд» на Чигиринщині, Черкаська область). Адже млини можуть бути неординарними і нетиповими історико-туристичними об’єктами, мистецькими платформами, зонами відпочинку.
Відповіді на запитання: чому «Третій млин»? — історія дорадянського млинарства не дає. Така назва виникає у радянський час, про що буде далі
У музеї триває подальша робота із вивчення історії млинів Південного Побужжя-Посинюшшя, як у дорадянський, так і радянський час, а також окремої темою дослідження є «Історія млинів Скаржинських, Собанських, Корбе, Товариства Богомаза К. і Хренікова В.» та інші.
Запрошую всіх жителів міста і навколишніх сіл до співпраці у сфері вивчення історії млинарства, буду вдячна за будь-яку інформацію. Контактний телефон: +38 (096) 125-48-09, завідувачка музею Оксана Дорошенко.
