Взагалі-то я збиралася пошукати первоцвітів, щоб зазнімкувати цю швидкоплинну весняну красу. А що з того вийшло та до чого тут сир, читайте! Це історія про пошуки і знахідки, про відкриття, які чекають зовсім поряд; приємні сюрпризи від Всесвіту і те, що все відбувається саме так, як має бути.
Передісторія моєї мандрівки
Постійні читачі Гард.City вже знають, що я цікавлюся млинами Первомайщини на Бузі та Синюсі. Минулого року знайшла на форумі нашого міста старовинну мапу із позначеними на ній млинами, яких у середині позаминулого сторіччя лише на Бузі було понад три сотні. І загорілася ідеєю знайти всі млини, що збереглися до наших часів. Деякі з них знаходяться поруч і відомі усім — як, наприклад, млини Гана біля 3-ї та 6-ї шкіл, млин Добровольського біля Іванівського мосту та Скаржинського в Мигії (Мигійська ГЕС). А є й маловідомі — ті, про які майже ніхто не знає. От їх найцікавіше відшукати.
На тому ж форумі Первомайська один із дописувачів згадав про млин грушівського поміщика Василя Корбе, якому належало село у ХІХ столітті (саме він збудував кам'яні сходи до «панського саду», що збереглися донині). Отже, в нього був ще й млин! Грушівка не припиняє дивувати. Читаємо на форумі: «У дев'яностих була зроблена спроба відновити цей млин. Трохи вище є сучасні руїни. Підприємця спіткала невдача, він не зумів знайти необхідне обладнання і розорився». Сумна історія, втім, млин дуже цікаво побачити. Але де саме шукати? Чимало разів ми блукали берегом в тих краях, досліджували кам'яні ландшафти, просто їхали уздовж річки на роверах та навіть перебиралися на острівці. Не сказати, щоб незвідані краї. Проте чогось схожого на млин не бачили.
Сир визначає маршрут
Цього ж разу моєю метою було пофотографувати перші весняні квіти та покататися. Але домашні справи — вони такі. Зібралася пекти тістечка з сиром та безе (дуже смачні, до речі!), аж вчора сир увесь пішов на запіканку. Що ж, поїду через ринок, вирішила я. Поїхала на ринок, купила сир та ще печиво, щоб було що похрумкати в дорозі. Гадаю — чи не завезти покупки додому? Та ні, краще одразу їхати далі. Бо як почнеш кататися сюди-туди, то й вечір настане. А яка дорога до Грушівки від ринку найзручніша? Вірно, через вулицю Олени Пчілки, повз третю школу. Туди я й поїхала, а не через котеджі, як зазвичай вирушаю з дому. Отак сир визначив мій маршрут.
Квіти проти невігласів: хто переможе?
Попереду — ще небачене. Тому тільки вперед!
А біля 3-ї школи так гарно! Там, де взимку ми ходили пішки через лід, — тепер синій річковий простір. Качки плавають. Місточок маячить. А що, гадаю, як поїхати далі берегом? Цікавіше ж, ніж вулицею! Тим більше, що до Грушівки берегом дорога цілком проїзна. Ну, хіба що доведеться подолати пару струмків, що біжать в Буг з берегів. Деякі — пішки, по кладочці з шин чи дощок. А деякі — верхи! Шляхом можна побачити мальовничі човни при березі, гусей чи навіть лебедів. А краєвиди які — дух захоплює! Цей синій-синій Буг під синім-синім небом, ці річкові й трав'яні пахощі... Отут, за містом, дійсно відчуваєш, що вже весна.
Зазвичай виїздили з берега нагору, на дорогу, неподалік Грушівської школи. Та нині вирішила — що, як проїхати далі? Стежка начебто є. Ось із того «а що, як?...» і починається найцікавіше.
Спочатку стежка привела до мальовничого нагромадження скель. Одна скеля була наче розколота надвоє; інша здавалася складеною із каменів майже правильної форми, третя розділилася на пласти, наче шари в торті. І все це створене природою! Стежка, що привела мене до цієї краси, мабуть, вирішила, що зробила свою справу, та згубилася серед каменів. Далі довелося то пхати велосипед поперед себе, то, навпаки, спочатку вилазити на камінь, а тоді тягти ровера за собою. Пробиратися через кущі — обережно, щоб не затоптати першу зелень, що вже виткнулася з-під торішнього листя. Пару разів подумала: «І куди ж мене занесло?!» Але довкола була така дивовижна краса, що всі незручності здавалися несуттєвими. До того ж, коли запхаєшся в такі нетрі, розумієш, що повертатися вже далеко... і нецікаво. Бо позаду ж все уже бачене. А попереду — ще небачене. Тому — тільки вперед!
Кілька разів мені здавалося, що бачу рештки того млина, проте при детальному розгляді брили виявлялися природними нашаруваннями. А камені, де вирувала вода, — не залишками греблі, а порогами. Про всяк випадок сфотографувала «підозрілі» артефакти, щоб згодом роздивитися в більшому масштабі, й рушила далі.
Ось іще одна скеля, поросла оксамитним мохом. Просто на дорозі. Як-не-як ми з ровером випхалися на неї та зупинилися перепочити. Нарешті проминули нагромадження скель та попереду маячить вільний шлях. А унизу... Що це? Одразу впізнала кам'яну кладку: вже чимало їх бачила, щоб зрозуміти, що то таке. Це ж млиновий мур! А трохи нижче й ліворуч, до води, — муровані стіни і кам'яні арки. Таке ні з чим не сплутаєш! Ось він, млин Василя Корбе. Таки знайшла. Несподівано, коли забула й думати про це. Втім, так завжди й буває. Чи, може, то він мене знайшов? Адже коли досить довго та щиро чимсь цікавишся, воно саме йде тобі назустріч.
Кілька кроків униз — і ми з ровером опинилися на другому поверсі млина, що скоріш нагадує площадку із фрагментами стін по кутах. Нібито вони чи то майже повністю зруйнувалися, чи то їх намагалися відбудувати. Другий варіант більш прийнятний, бо, якщо перший поверх складений із гранітних каменів різної форми, як зазвичай старі млини та мури, а на другому — рівні цеглини. І все збігається із інформацією з форуму. Тут добре видно сліди спроб реконструкції: цегляна кладка де-не-де пофарбована у блакитний. Дуже жаль, що спроба не вдалася, адже здорово було б мати в Грушівці млин, що діє. А нині рештки старого млина майже заросли деревами, влітку тут, мабуть, не пролізеш. Та й помітити стіни буде складніше, ніж ранньою весною, коли віти ще голі й зарості прозорі та добре проглядаються.
Як обійти млин знизу, біля води, добре видно гарні арки, складені з кольорового каменю. Тут можна посидіти на поваленій вербі та побовтати ногами в повітрі. Кора дерева тепла від сонця, зовсім поруч невпинно шумить ріка, а камені, вкриті пухнастим мохом, слухають цю нескінченну розповідь про колишнє й теперішнє.
Якщо піднятися від млина вгору схилом та озирнутися, його досить легко помітити. А не знайшла раніше тому, що завжди гуляла трохи осторонь цих країв, ближче до острову. Ось і ще одним зеленим кружальцем позначилась моя мапа млинів Первомайщини. Час помахати Грушівському млину на прощання та вирушати далі, на пошуки наступних відкриттів.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
