Журналістка Гард.City так скучила за Мигією, що не стала чекати літа, а відвідала Радонове озеро, Протичанську скелю та поріг Інтеграл гарної зимової днини. Ловіть фото та враження!
Вид на Протичанську скелю знизу від порогів
Зелені береги, бурхливі пороги, відчайдушні рафтери на Бузі та помірковані туристи в альтанках — така Мигія влітку. Хто сплавляється на рафтах по іскристій воді, хто спокійнісінько смажить шашлик на березі. Життя та ріка вирують, грає риба, кумкають жабки, в траві ховаються прудкі ящірки. А яка Мигія взимку? Цікаво? От би поглянути! То в чому ж справа — чарівний телепорт, тобто мигіївська маршрутка, стартує з Первомайська щогодини. 30 хвилин — і ви на місці. Від центра треба пройти пішки, і ось вони, знайомі краї!
Ось поворот з траси до Протичанської скелі та Радонового озера. Дорога заметена снігом, проте колії від автівок є. Обриси величної Протичанської скелі підкреслені снігом, небо синє-синє — така прозора сонячна синь буває тільки взимку, в ясні морозні дні. Горда «Гардаріка» пливе по снігах, а тиха заводь при березі, де бузька течія сповільнюється після порогів, вкрилася кригою. Повністю тут Буг не замерзає: посередині ріки між льодів іскрить стрімка вода. Далі на бистрині гойдаються качки.
Йдемо далі. Ось спуск до Радонового озера. Воно таки замерзло. Але перевіряти міцніть криги не будемо: все ж таки глибина 40 метрів. Краще подамося на берег, де відпочивали в теплу пору!
А на березі чекає сюрприз. Все довкола заметене снігом — снігові шапки на дерев'яних альтанках, на кущах, на скелях. Але на південних боках гранітних скель сніг вже розтав, і камені... теплі! Влітку на них, нагрітих сонцем, гріються ящірки — і навіть нині, коли все ще чекає весни, покладеш руку на камінь — і відчуваєш тепло. І віриш у казкову легенду про те, що насправді камені Бузького Гарду — живі праісторичні істоти, які лише прикидаються каменями, щоб не побачили цікаві туристи. Якщо пильно придивитися, розрізняєш обриси тварин: кам'яні черепахи, що висунули панцири з води; ягуари, що дрімають на березі; слони — є ж скеля Слон! — археоптерикси, птеродактилі та навіть гребінчасті дракони, пращури сучасних червонокнижних ящірок. Зараз їхні обриси приховані снігом — тож не будемо їм заважати, хай відпочивають до весни! А ми рушаємо далі.
Туристична зона пустинна, нікого не видно, а проте хтось тут є! Товариський пес та боязкий котик біля фургончику охоронця. Пригостила тваринок — в рюкзаку завжди є пакетик котячого корму, на випадок, якщо стріну котика. Собачого корму з собою не було, тож песику дісталося кілька сухариків. Тут живуть дуже симпатичні тварини, охоронці їх підгодовують, проте ті ніколи не проти поласувати пригощенням. Ще б пак, в холодну пору добрий обід необхідний усім. Тож, якщо вирушите в Мигію — прихопіть із собою трошки їжі для котиків та песиків!
Повертаюсь до Протичанської скелі. Дивлюся вгору. А чом би й ні? Видертися нагору цілком можливо, проте будьте дуже обережні, бо подекуди між каміння — слизький лід та сніг. Зате нагорі будете винагороджені таким краєвидом, що захоплює дух! Вид на славетний поріг Інтеграл згори, та ще й взимку — то варто бачити. Скелястий гребінь припорошений снігом та обведений тонким кантиком криги, а між скель вирує вода — як влітку, як завжди, як тисячі років тому. Знизу долинає шум невпинної ріки.
Йой! Щось торкнуло мене ззаду за ногу! Хто це ще може бути тут, в такий час і в такому місці? Може, гілку зачепила? Обертаюсь — то не гілка, а собачий хвіст! Невгамовний песик видерся на скелю за мною слідом! Це так мене вразило, що віддала «альпіністу» свій перекусок, яким гадала підкріпитися у мандрах. Хай їсть, я ж собі можу купити щось в крамниці, а він не може. Вдячний супутник разом зі мною лазив довкруж і провів до середини дороги назад в Мигію, а тоді стояв і довго дивися услід.
На цих засніжених вершинах цілком реально уявити себе в справжніх високих горах. Мальовничі нагромадження скель на тлі синього неба, сніг та кольорові лишайники, дивовижні скрижанілі водоспади. На південному боці скелі, під теплим промінням, вдень вже весна: яскраво зеленіє пухнастий мох, а сніг тане, стає крихким та прозорим. Внизу ж, у затінку, ще холодно, мілка вода між берегом та острівцем замерзла. Тому видалася рідкісна нагода пішки перейти туди та побачити пороги з іншого ракурсу.
Тут царство каменів, і вони незвичайні: гладенькі й хвилясті, наче їх багато років полірувала вода. Мабуть, так воно й було, але зараз рівень води набагато нижчий, і камені опинилися на суші. Один, при березі, найнезвичайніший: нижня частина цієї величенької скелі відполірована, має плавні обриси та гладеньку поверхню, а верхня — шерехата, із ламаними обрисами. Дуже цікаво виглядає.
Звідси бачити Червону скелю — тільки з іншого боку, зазвичай фотографую її з грушівського берега. Скеля притрушена сніжком, мовби цукровою пудрою. А камені в ріці нині мають розкішні крижані брилі. І зовсім близько — бурхливі хвилі із пінними гребенями, як на морі.
Після такої мандрівки повертаєшся, переповнений враженнями та енергією — попри те, що ходити та пробиратися між скель довелося чимало, втоми не відчувається. Навпаки, з'являються наснага й натхнення. Бузький Гард — то справжнє місце сили, яке щедро ділиться нею з тими, хто в нього закоханий.
Вітаємо, ви переглянули матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
