А ви зможете відрізнити чужоземну нечисть від нашої? 13 почвар чекають, щоб їх вивели на світло

Чугайстер — образ із української демонології. Виступає у фольклорних оповідях у невиразному окресленні: у вигляді високого «лісового чоловіка», зодягнутого в білий одяг. Змальовували його як звичайного чоловіка, шкіра якого покрита довгим волоссям. Своїм поводженням і виглядом він нагадує лісовика. Хоча, за побутуючими версіями, чугайстер — це заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено». Найбільш поширеним цей образ був на Гуцульщині. За повір'ями тих країв, чугайстер ловить лісових нявок і поїдає їх. Проте до людей чугайстер нібито ставиться доброзичливо, поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не завдавши шкоди. Образ чугайстера — це оригінальний персонаж демонології українців.

Блуд — за уявленнями українців, різновид нечистої сили. Згідно з легендою, блуд — це скинутий богом з неба злий дух (слуга Сатани), що не встиг приземлитися і завис у повітрі після того, як Бог промовив: «Амінь». Відтак блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може прибрати вигляду птаха, панії, чоловіка, кота, пса, світла тощо. Найчастіше «чигає» на подорожнього на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд водить її до повного знесилення на одному місці або заводить у болото, воду чи іншу прірву, а то й жорстоко збиткується над нею. Серед численних захисних засобів проти блуду рекомендувалося знати день уродин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку. Розсіювався блуд після того, як проспіває півень, що вказує на пряму спорідненість цього персонажу з демонологічними нечистими силами.

В ірландському фольклорі і у жителів гірської Шотландії це особливий різновид фей, які несуть смерть. Можуть виглядати по-різному: від страшної баби до блідої красуні. Зазвичай ходять крадькома серед дерев або літають. Видають пронизливі крики, в яких ніби зливаються крики диких гусей, ридання дитини і вовче виття. З'являються банші ввечері або вночі перед самим світанком. Поява їх може супроводжуватися звуком, схожим на ляскання крил, звідси міф про те, що плакальниці здатні приймати обличчя птахів. Побачити їх можна поблизу від будинку, де живе той, кому судилося померти. Іноді привиди заглядають у вікна житла за кілька годин або навіть днів до смерті, але частіше за все вони перуть білизну у водойми. Перуть вони не що інше, як саван для майбутнього мерця. Інші варіанти — забруднені в крові одяг і закривавлені нутрощі. Це заняття триває всю ніч. Наближатися до них небезпечно: побачите — не підходьте!

Міфічна богиня зла, хвороб і смерті. Ще уособлює тривожний і неспокійний сон. Мислилась людиноподібною істотою, що насідала на сонну людину, а коли людина прокидалася, миттю зникала. На Бойківщині цей персонаж виступав уособленням біди. На Поділлі демонологічний образ мари персоніфікувався у вигляді страшної істоти жіночої статі, що з'являється як нічний привид чи видіння і є злою, нечистою силою.

Демонічні істоти української міфології, яким приписувалась здатність відбирати у людини, надто в маленьких дітей сон. Подекуди нічниць плутали з упирями, «мамунами». Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що цю злу силу можна було внести до хати з водою, тому не рекомендувалося ввечері ходити по воду. У тих же випадках, коли воду все ж вносили після заходу сонця, радили очистити її вогнем (зануривши у воду запалену трісочку).

В українській міфології так називають дитину, яка померла нехрещеною, або власне її душу. Демонічна істота. За переказами душі потерчат сім років літають і просять: «Хреста!» Їхні голоси подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір'я, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна — як крижмо для хрещення — і промовити: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», — і дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів.

Таке маля крадуть русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає мавкою, «семиліткою». Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розгадуванні чи загадуванні загадок.

Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від страшних тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду «гоніння шуляка» жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися «мавками», «нявками», «гречухами» й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою.

В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі гадали, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: «По-хо-вав».

За переказами, живуть потерчата переважно по озерах або болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Таким чином потерчата заманюють людей у болото.

В міфології басків одноокий велетень, такий собі баскський варіант давньогрецького кіклопа.

За «основною професією» він пастух, а у вільний від основної роботи час промишляє викраденням сільської молоді собі на обід. Тому в легендах тартала не просто не поважають за це, а відчувають панічний страх при згадці імені цього високого одноокого юнака.

Персонаж, звичайно, не є оригінальним — був такий не тільки у басків.

Потвора, що заражала людей коростою, віспою, обкидала чиряками і струпами тощо. Одна з тринадцяти доньок Мари та Змія.

Зображувалась коростявою, конопатою бабою, вкритою струпами та гнилими виразками.

Мала 12 сестер-хвороб, яких їх мати Мара пустила по світу: Вогневицю, Глуханю, Лякливицю, Лінь, Ломоту, Лідницю, Кікімору, Жовтяницю, Гризачку, Очницю, Трясовицю, Черевуху.

У давньогрецькій міфології дракон жіночої статі, часто з людськими рисами. До дракайн відносилися Ашанінка, Кето, Дельфіна, Єхидна, Скілла, Ламія, Пена та Піфон (коли описувався як істота жіночої статі).

У більшості дракайн були жіночі частини тіла. Ламія, Кампа, Єхидна, а також у багатьох уявленнях Кето, Скілла та Дельфіна мали жіночі голови та тулуби.

Зазвичай в міфах дракайн убивали боги або напівбоги. Зевс вбив Дельфіну та Кампу, Аполлон — Піфона, а Аргос — Єхидну.

Кето та Єхидна породили багато чудовиськ, включаючи драконоподібних істот. Згідно Гесіоду, Кето породила Єхидну, Скіллу, дракона Ладона, а Єхидна — Химеру, Кербера, Ортра, Немейського лева, Сфінкса та Гідру. Інші античні автори (наприклад Гігін) приписують Єхидні народження Феї Кромміонської, колхідонського дракона (убитого Ясоном), Скілли, Харібди, та орла, що клював печінку Прометея.

Персонажі української міфології. За легендами народжуються з двома душами: людською і демонічною, володіють особливою силою, яка дає їм змогу відгонити град, зливи й вести хмари в потрібному напрямку. Демонічна душа покидає тіло сплячого й літає у вигляді нічного метелика, душить людей і висисає їхню кров, причому після смерті вона нікуди не відлітає і, залишаючись у тілі мерця, піднімає його з могили. Як і відьми, чаклуни поділяються на природжених і навчених. Природженими чаклунами-двоєдушниками могли бути позашлюбні в четвертому поколінні діти (народжена поза шлюбом дівка родить дівку, ця друга приносить третю, народжений від третьої позашлюбний хлопчик стає чаклуном, а дівчинка — відьмою).

У міфології давніх слов'ян бог хатнього добробуту, родинного вогнища. Зображувався у вигляді змії чи вужа. Інколи у вигляді курки чи ящірки.

А ще українці називали цмоком райдугу, що начебто смокче воду з рік та морів, котра потім випадає у вигляді дощу.

Гарпія, що народила від Зефіра коней Ксанта й Баліоса. Гарпії у грецькій міфології — богині вихору. Сестри богині веселки Іріди

В «Іліаді» згадується гарпія Подарга, в перекладі «прудконога». В «Одіссеї» гарпіям приписується викрадення людей, які нібито пропадали безвісти.

У Гесіода вони виступають як крилаті кучеряві богині Аелла й Окіпета. Пізніше кількість гарпій збільшилася. Зображували їх крилатими потворами, птахами з дівочими обличчями. У міфі про аргонавтів гарпії мучать голодом сліпого тракійського царя Фінея, викрадаючи або забруднюючи його їжу. Аргонавти Зет і Калаїд, крилаті сини Борея, переслідують гарпій до Строфадів, де згодом їх застає Еней.

Переносно гарпія — зла жінка.

Це русалки або водяники в німецькому фольклорі. Вони намагаються заманити людей у воду, і цим чимось схожі на кельтську Мелюзіну і грецьких сирен. Чоловіки-нікси могли бути різних форм: крім водяних, вони були рибами, зміями і навіть людьми. Жінки — красуні з риб'ячими хвостами. Коли вони знаходяться в людських формах, їх можна розпізнати по мокрому одягу.