Українська культура зіткана із доробку митців, що представляють самобутні історико-етнографічні регіони. Степова Україна — колоритний край. Саме тут у невеликому провінційному містечку Первомайськ, в його історичній частині Богопіль у 1943 році народився той, кому судилося стати народним художником України — Андрій Антонюк. Сьогодні я познайомлю вас із уривком із об'ємного матеріалу, підготованого мною у спілці із колегою Юрієм Островершенком.
За спогадами рідного брата митця Семена Антонюка, материнський рід «пішов» з села Швірньова (нині Мар’ївка Доманівського району), що над рікою Південний Буг. Бабуся Меланія народилася в сім’ї кріпака Івана Тарана, який був візником у пана. Прадід мав велику родину, бабуся була передостанньою дитиною. Меланія Таран одружилася з Антоном Ковпаком, який жив у цьому ж селі. У сім’ї народилася єдина донька Наталія — мати братів Антонюків. Сім’я Ковпаків володіла земельним наділом, на якому господарювали. Також тримали велику рогату худобу, коней, мали весь господарський реманент, одним словом «були заможними і працьовитими господарями». У період колективізації їхнє господарство розкуркулили і все майно відібрали. Діда ж Антона Ковпака місцева влада хотіла відправити на Соловки, та йому вдалося утекти із села до міста Первомайська. Згодом забрали і хату. І серед зими, без будь-якого теплого одягу і побутових речей, бабуся із матір’ю подалися до Первомайська, рятуючись від розправи більшовиків. У Первомайську знайшли діда Антона і за приховане срібло купили у євреїв на Богополі півхати. У місті пережили голод, ходили працювати у колгосп «Фрай Лебен», щоб заробити пайку харчів, що і врятувало від голодної смерті.
З приватної колекції Семена Антонюка
Весною 1933 року Антон Ковпак вирішив піти до села Швірньова, щоб подивитися, в якому стані їхній двір. Його як хлібороба тягнуло до власної землі, своєї хати. Дружина намагалася відмовити, переконувала, що все відібране і вже не їхнє. Неподалік села діда Антона наздогнали вершники, один із яких був рідним племінником, а інший незнайомий. Племінник назвав діда «бандитська морда» і звинуватив, що він іде в село повертати колишню владу. Вершники дуже жорстоко побили Антона Ковпака, племінник хотів пристрелити, та чужак відмовив. Добравшись додому, дід Антон помер. Бабуся Меланія залишилася вдовою, а мати Наталія — сиротою.
У 1937 році Наталія Ковпак познайомилася із Данилом Антонюком, який був родом із Вінниччини (село Літин Калітинського району), у ранньому віці залишився без батьків, виріс біля брата Семена. У цьому ж році молоді люди одружилися, у сім’ї народилася дівчинка, яка згодом померла, потім народився старший син Іван.
Данило Антонюк працював у І-й частині міста Первомайська (на Ольвіополі) у дорожньому відділі. Під час Другої світової війни пішов на фронт, відступав у лавах радянської армії до м. Полтави і потрапив у полон. Перебув у німецькому таборі для військовополонених, де зумів прилаштуватися на роботу у табірній кухні, рубав дрова. Вибравши вдалий момент, Данило Антонюк утік із полону і повернувся до окупованого Первомайська. Відбудував зруйновану під час бомбардування хату. У 1943 році народився Андрій. Після звільнення міста від німецьких військ Данило Антонюк був мобілізований до лав Червоної армії, дійшов до Праги, повернувся додому живим і неушкодженим.
З приватної колекції Семена Антонюка
У 1950 році народився наймолодший із братів — Семен Антонюк. Батько працював трактористом у селі Мигії, усі тяжко працювали, у родині кожен мав свої обов’язки. Сім’я була дуже релігійною, ходили до церкви, діти виховувалися на християнських моральних засадах. У родині прищеплювалися чесність, порядність, повага до старших. Часто у господі були гості, які приїздили із сіл до Покровської церкви чи то на базар. Антонюки пускали до себе переночувати. Люди розповідали про події із життя в навколишніх селах, родина мала багато знайомих. Взимку була традиція слухати передачу «Театр біля мікрофону», захоплювалася виставами «Назар Стодоля», «Запорожець за Дунаєм» та іншими.
Семен Антонюк згадує, що Андрій малював із дитинства, весь час ходив з блокнотом і олівцем. Хлопці ганяли у футбол, а він постійно щось перемальовував. До школи Андрій Антонюк пішов рано. Сергій Іванович Кущ — директор богопольської школи (нині Первомайська загальноосвітня школа №17 імені М.С.Вінграновського) відразу його брати на навчання не хотів. Андрій був невисокий на зріст, худий, зовсім малий, як то кажуть, «не мав статури», але вже знав математику, читав і впросився до учнівського колективу. У шкільні роки формувався під впливом вчителя української мови та літератури Василя Петровича Вацюка. Також ходив у Будинок піонерів, де займався малюванням в учителя Льва Михайловича Островського. Згодом Лев Михайлович повіз свого учня до Одеси, в художнє училище імені Грекова. Там майбутній художник спочатку відвідував заняття як вільний слухач, а через рік став студентом.
У художньому училищі Андрій Антонюк познайомився із майбутньою дружиною Оленою Червоненко, родом із сім’ї художників із Волгограда. Спочатку родина Червоненків поставилася неприязно до стосунків молодих людей, однак це не вплинуло на створення міцної, дружньої і творчої сім’ї.
Пройшли роки. У вічність пішли батьки, дружина і сам великий митець. А родинні цінності, Богопіль, річки Синюха і Буг, південний неосяжний степ, Покровська церква лишилися незмінним тлом картин Андрія Антонюка.
«Різдво на Богополі»
Микола Маричевський, концептуалізуючи живописну манеру художника, деталізував, що той створив потужний міф прадавнього Надчорномор’я, у таїні образності мислення якого — українська філософічність, віщунство, волхвівство, етнопоетизм, золотоміфічність думок українців. Картина «Різдво на Богополі», безперечно, є втіленням золотоміфічної ментальності степового населення. Різдво — народження сина Божого у просторі Божого поля (Богопілля) відбулось у лоні південної землі із буянням золото-синього різнотрав’я.
Світле дитя у Степової Мадонни на руках, оточене фантастичними птахами, силуетами жінок, які простягають руки до Богородиці й проливають цілющу воду з горнятка. Круторога корова – символ достатку, заможності, плодючості, а в ширшому розумінні символ космічних сил, що творили світ, умиротворено потопає у химерних різнокольорових рослинах.
Мистецький витвір вражає яскравістю кольору. Сині, червоні, жовто—гарячі, бірюзові, білі, зелені, гірчичні барви захоплюють мерехтінням, витонченим світловим ефектом.
«Святий вечір на Богополі»
Мистецтвознавці вважають, що у Андрія Антонюка християнські мотиви переплетені з елементами української фольклористики, яскраво виражені у картині «Святий вечір на Богополі». Це полотно зіткане із фарб і силуетів. У фантастичній церкві у колі вогнів і світлому сяйві Божа матір із немовлям, у поклоні схилені голови трьох царів. Навколо силуету церкви три жіночі постаті різного віку простягають руки до немовляти. Окремою фігурою є ангел із волоссям кольору стиглої пшениці, з віночком на голівці і коричневими розлогими крилами, який тримає у піднятій руці корону.
«Святий вечір на Богополі» є втіленням християнського сюжету у форматі споконвічних українських вірувань, де важливе місце належить символу очищення – вогню. Кольорова гама від темно—синього до блідо—блакитного є переважаючою і візуально розширює полотно.
«Покрова на Богополі»
У передмові до каталогу виставки «Андрій Антонюк. Свіча роду» зазначено: «Це наше Сонце має форму прадавнього Ярила — як оберіг над Україною. Величезне, благосне, любляче. Віщає і формує схід і захід. А душа чуттєвої, поетичної особистості не може не вбирати усієї утаємниченої сили й покровительства. Антонюк навіть прийшов у Цей Дивовижний Світ Батьківщини перед самим Днем Покрови, 13 жовтня 1943 року». Образ Покрови зустрічається у багатьох картинах художника. Одна із найкращих — «Покрова на Богополі» — багатосюжетна картина, де поєднались філософічність, релігійність, міфологізм. Над богопольським світом возвеличується Покрова, яка зіткана із ликів святих та людей. У центрі Покрови — яскраве сонце, на голові — житній вінець, виразні очі оглядають землю.
Покрова захищає богопольський світ, що населений жінками з пшеничними коронами на головах, чоловіками із вінками на сивому волоссі, які є автопортретами художника, хатинами, що тонуть у темно—зеленій землі, фантастичними кіньми, які виринають із небуття. «Покрова на Богополі» — Покрова Антонюка.
«Ранок на Богополі (Тиха молитва)»
Ще однією картиною про Боже поле є «Ранок на Богополі (Тиха молитва)». Полотно, на якому невеликі богопільські будинки та купол Покровської церкви потопають у блідо-молочних відтінках безкрайого неба, прозоро—лазуровій річковій воді і лавандовому повітрі. Молода панянка на загальному фоні споглядає землю та благословляє її виразним жестом рук. Силует церкви і образ жінки навіюють спокій та благодать.
«Богопільські дзвони»
Богопольські сюжети представлені і в картинах «Богопільські дзвони». Відомо декілька картин із такою назвою. Спільним у картинах є зображення арки із дзвонами, які виграють золотим литвом у чистому ефірі. Створюється враження, що повітря тремтить від гучного подзвіння. На одній із картин — марево хатин, огорнутих садами, даленіє за брунатним обрієм. Під дзвонами — юне дівча, що поглядає в небо, та стара, зігнута до землі бабця з лампадкою в руках. Молодість і старість, сподівання і розпач, мрії й досвід сплелися в «Богопільських дзвонах».
Інша картина має такий самий сюжет, однак, відрізняється втіленням задуманого. Ключовим є образ зрілої жінки, яка під аркою запалила лампадку, і юної русокосої дівчини, яка споглядає горіння вогню. На другому плані видніється курган – невід’ємна складова вічного українського степу, у піднебессі — білий голуб. Дзвони є символічним знаком. Кожну людину у житті супроводжує дзвін її долі та подзвіння прожитих днів. Полотна багатокольорові, насичені барвами синього, блакитного, бірюзового, лазурового, коричневого, зеленого, жовтого і поєднані із такими ж відтінками. Завдяки такому поєднанню поряд «уживаються» чіткість і силуетність зображення.
«Богопільська мадонна»
Про враження від картин Антонюка писав наш славетний земляк Олекса Різниченко: «…я вперше стояв після своїх таборів у 1977 році у майстерні Андрія і споглядав його картини. Та де там стояв! Я завмер, я втратив голос, я поглинав очима ту неземну красу, той бурхливий, неповторний космос, ту підсвідомість мого народу, у яку Богом протоптаною-покресленою стежиною проник, ангелами Господніми перенісся Андрій… Він там звив собі гніздо, він там освоївся ґрунтовно і навіки! Він там змалював усе, що бачив, що Бог йому дозволив бачити, до чого допустив — і передав нам, простим смертним, щоб якось і нас прилучити до тієї божественної праукраїнської-протоукраїнської старовини. Боже! Який космос! Яка містична глибина… чи скоріше незглибність.
Про таку незглибність думається, коли дивишся на картину «Богопільська мадонна», що належить до серії картин, за які Художник Андрій Антонюк був удостоєний Шевченківської премії.
Таємнича влада матері, що несе дитину людям, хвилювала століттями, бентежила серця мільйонів. Не дивно, що Мадонну постійно зображували всі митці. У Андрія Антонюка «Богопільська Мадонна» образ узагальнений — це його мати, дружина, сестра, сусідка, вчителька чи дівчинка з дитинства…
Антонюкова Мадонна — молода українська жінка-мати заквітчана вінком у вишиванці, ніжно підіймає з колиски маля, опустивши очі дивиться лише на нього. Дійство відбувається під небесами у блакитному просторі, під аркою з чарівними дзвонами, що сповіщають Божому світу про народження нового життя.
По сторонах, де за канонічним сюжетом стоять папа Сікст ІІ і свята Варвара з двома янголятами, що дивилися на сходження Бога, у художника з Божого поля, біля його Мадонни, стоять склавши руки бабусі, як символ глибокої материнської ніжності з окремими нотами тривоги за долю немовляти.
Саме такою бачив Богопільську Мадонну майстер.
«Боже поле»
Мислитель і філософ Євген Сверстюк зазначав «…Андрій Антонюк — великий поет степового краю, степової Миколаївщини». Народ для мистця починається з рідної хати із того сяйва, що вперше запалало в дитячій душі. Картини Антонюка промовисті, як притчі».
Картина «Боже поле» Андрія Антонюка за формою нагадує арку-вхід в портал, де зображено обраних Богом земляків автора, один з них поет Микола Вінграновський, який з кимось веде розмову. Співбесідники знаходяться в чаші у вигляді лампади під покровом Всевишнього, що розпростер руки неначе себе всього віддає… І, водночас, запрошує під далеке всесильне сонце, зображене в найвищій точці картини, над усіма. Це центральні фігури, вони начебто над рікою Бог, серед святих небес. Повз них у вирій відлітають гуси, а на березі стоять земляки – дідусь теж з розпростертими в запрошенні руками з дівчинкою, що схилилась в поклоні над водою, на одному боці, а на іншому – коні в галопі скачуть берегом ріки.
В правому нижньому куті картини чоловік (чи не поет Дмитро Кремінь в гуцульському одязі?) з гостинцем на тарелі, що в правій руці… Йде і вдивляється, що відбувається на воді там, де Вінграновський розмовляє з невідомим в присутності автора. Біля них поруч інкрустована шабля, намисто, ріг, як символ достатку тримає рука за Миколою Вінграновським. На березі ж біля дідуся і дівчинки лежать глеки, горщики, кухлі, вони присутні в багатьох роботах майстра, напевне означають гостинність його героїв — предків.
В цілому робота «Боже поле» утаємничена уява чи віра, а чи мрія Антонюка… і підкріплює думку глядача про містичність та казковість всієї творчої спадщини видатного митця з Божого Поля.
Андрій Данилович Антонюк — це велич української культури, він народжений Степом — Божим полем залишив на полотнах образи і сюжети, що притаманні лише нашій місцевості, людям, степовому духу.
