У 19 столітті Свято-Варварівська церква мала статус Соборної, вважалася головною в місті та окрузі. Розповім, коли будувався храм Святої Варвари, коли його було зруйновано та відроджено.
Історія Свято-Варварівської церкви овіяна легендами. Найвідоміша із них розповідає, що в давні часи, коли наші землі належали трьом державам, дерев'яна православна церква стояла на голтянскому березі, де був кордон Османської імперії. Відчайдушні козаки вирішили викрасти її у турків. Вони викопали під річкою (Південний Буг) таємний хід, за одну ніч розібрали церкву, перенесли її і поставили на своєму березі, в слободі Орел. Гарна легенда, що має дух героїчного авантюризму козацьких часів.
Серед чималого корпусу наукових видань та краєзнавчих розвідок, присвячених історії релігійного й церковного життя Південної України, матеріали про Свято-Варварівську церкву майже відсутні. Водночас, Свято-Варварівська церква в слободі Орел була однією із перших церков, що функціонували на теренах Степової України і стала останнім пристанищем похідної запорізького війська Свято-Покровської церкви, перенесеної з Гарду (центру Бугогардівської паланки) після ліквідації Запорізької Січі.
Реконструювати історію Божого храму складно і перше дискусійне питання стосується часу зведення церкви.
На пам’ятному хресті, що встановлений неподалік місця, де знаходилася церква (нині приміщення Первомайської районної державної адміністрації) є напис: «Встановлено в знак пам’яті про Свято-Варварівську козацьку церкву, яка була розташована на цьому місці з 1776-1967 рік». Однак зазначені дати є сумнівними і потребують уточнення.
У джерелах та літературі вказуються абсолютно різні роки будівництва церкви. Разом із тим, зберігся «Оціночний акт. Справа Варварівська церква 1952 р.» в якому вказано, що Варварівська церква збудована в 1746 р. Частково матеріали оціночного акту публікувалися Катериною Муцет у газеті «ТВ Всесвіт» у 2011 р. Отже, 1746 рік можна вважати першою і найбільш ранньою датою, з якої починається історія храму.
Історик Анатолій Васильович Пивовар у статті «До питання про церковне будівництво на території краю в другій половині XVIII – першій третині ХІХ століть» пише: «При утворені на території краю першої Новоросійської губернії за відомостями духовних правлінь 1764 року тут діяло вже 66 церков, з них у Новомиргородській протопопії – 22, Криловській – 15, Єлисаветградській 19, в Камянській намісній – 10. Крім вищеперелічених, у 1756 – 1757 роках були закладені церкви в слободах Тишківці і Добрянці, у 1758 – в слободі Орел». Таким чином, 1758 рік є другою датою, яку дослідники вказують як час заснування Свято-Варварівської церкви.
В «Історико-хронологічному описі церков єпархії Херсонської і Таврійської», який склав архієпископ Гавриїл, зазначено, що церква Великомучениці Варвари функціонувала в посаді Ольвіополь з 1760 року. Перша дерев’яна церква була спалена татарами під час набігу (1768-1769 рр.) на ці місця. Замість неї жителі посаду в 1774 р. побудували каплицю. В 1775 р. сюди перенесли іконостас і антимінс із похідної запорізького війська церкви. Каплицю підняли, розширили і перетворили на церкву, на що 2 грудня 1781 р. дав пасторське благословення архієпископ Слов’янський Никифор.
Отже, маємо справу з тим, що в слободі Орел перша Свято-Варварівська церква діяла з 1746 по 1768 рік і була зруйнована татарами. У 1774 р. вже в Катерининському шанці (м. Катеринин з 1773 р.) жителі збудували каплицю, до якої у 1775 р. перенесли предмети церковного культу – антимінс, іконостас, ікони, ризи, священні книги похідної козацької Свято-Покровської церкви з Гарду. З 1781 р. почала функціонувати друга Свято-Варварівська церква, у цьому ж році Катерининшанець (м. Катеринин) був перейменований в м. Ольвіополь.
Історію про перенесення Гардової похідної церкви до Катерининського шанцю описав єпископ Феодосій Макаревський в «Матеріалах для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії: церкви та приходи минулого XVIII століття». Він зафіксував: «Для виконання вищого веління Її Величності про небуття в імперії Її Величності Січі Запорізької і про знищення її (Січі), як шкідливого скопища для біглих і непокірних людей, під час нападу генерал-поручиком Петром Аврамовичем Текелієм на головну Січ, Молдавський гусарський полк, під командуванням свого полковника Василя Степановича Звєрєва, вчинив в червні 1775 року атаку на Бугогардівську паланку запорозького козацтва, в слободі Вербові, як на місце, що було віддане Молдавському полку як деташемент.
В цей час із Гарду була взята Молдавським полком, між іншим, похідна запорізького козацтва Свято-Покровська церква з усім начинням. На прохання Звєрєва, Текелій орденом дозволив поставити цю церкву в одному із шанців. Порадившись, поставили її в шанці Катерининському, по іншому в Орлі, де багато новонаселеного народу з купців і різних обивателів та церкви ще немає, а є лише священик Григорій Лабенський. Преосвященний Іов Переяславський дозволив священику Лабенському здійснювати Божу службу для жителів Катерининського шанцю. А також священнодіяти в цій похідній церкві з тим щоб обивателі Катерининського шанцю протягом шести років збудували для себе справжню, нерухому церкву. З доданого до справи опису цієї похідної церкви і інвентаря видно, що церква начинням була багата, мала кадила срібні, хрести кипарисні оковані золотом та сріблом, ліхтарі срібні і багато інших срібних речей».
Після ліквідації Запорізької Січі, вольності Війська Запорозького й Низового були поділені в адміністративному відношенні на дві губернії: Новоросійську й Азовську. Для керування справами церковними Указом імператриці Катерини ІІ від 7 вересня 1775 р. утворена Катеринославська єпархія, що одержала назву Слов’янської і Херсонської для жителів Новоросійського краю. В подальшому назва і простір новоствореної єпархії мінялися разом із назвою і теренами Новоросійської й Азовської губерній.
В крайову історію 1781 рік вписаний як рік відкриття нової Свято-Варварівської церкви, і як рік утворення м. Ольвіополя. Відповідно Катерининський повіт стає Ольвіопольським, а з січня 1784 р. Ольвіополь - повітове місто Катеринославського намісництва. Слов’янська і Херсонська єпархія одержала назву Катеринославської, а архієреї титулувалися Катеринославськими і Херсонес-Таврійськими.
У 1802 р. Новоросійська губернія була поділена на Катеринославську, Миколаївську і Таврійську. Ольвіопольський повіт ввійшов до складу Миколаївської губернії. У травні 1803 р. губернське управління переведено з Миколаєва до Херсона і губернія стає Херсонською.
З архіву Первомайського краєзнавчого музею
На початку ХІХ ст. деяких трансформацій зазнали духовні правління, які залишилися у межах Катеринославської, Херсонської й Таврійської єпархії. Так у 1804 р. Катеринославській духовній консисторії підпорядковувалося Ольвіопольське духовне правління. В його складі діяло 82 церковні парафії, Першоприсутнім правління став протоієрей Свято-Варварівської церкви Іоан Садоцький. Сама ж Свято-Варварівська церква отримала статус Соборної церкви. Соборна церква вважалася головною в місті та окрузі і на великі свята богослужіння здійснювалося собором духовенства.
З створенням у 1813 р. Кишинівської і Хотинської єпархії частина церков Ольвіопольського духовного правління ввійшла в її склад. У «Відомостях про метричні книги приходів у повітах Херсонської губернії 1807-1812 років Ольвіопольського повіту» зазначено, що за реформою 1813 р. Соборна Свято-Варварівська церква м. Ольвіополя числилася за Катеринославською єпархією, а Миколаївська церква м. Ольвіополя передмістя Голти була в віданні Кишинівської єпархії.
У 1829 р. уряд перевів м. Ольвіополь у розряд військових поселень і включив до складу IV Бузького уланського полку. Статус військового поселення змінив соціальну структуру населення. Прихожанами Свято-Варварівської церкви були штаб-офіцери, обер-офіцери, унтер-офіцери, рядові, купці, міщани різних національностей і державні поселенці переважно українці та волохи. Настоятелем Свято-Варварівської церкви у той час був ієрей Петро-Павлівської церкви с. Мигія Федір Кошевський. Він - син священника, випускник Катеринославської духовної семінарії, (вчителював у Катеринославському духовному повітовому училищі) доклав чимало зусиль для розвитку Свято-Варварівської церкви. Майже століття храм залишався одним із домінуючих у краї.
У 1886 р. в м. Ольвіополі за підтримки місцевої влади і прихожан було збудовано нову, велику, кам’яну однопрестольну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, яка стала Соборною. Церква була осередком просвітництва та проукраїнських ідей. Під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. за підтримки священика відбулася таємна нарада отамана Кирила Бондарука (Лихо) з керівниками військових формувань повстанців Херсонської губернії та Північної Таврії, які готували спільне збройне повстання проти більшовиків.
В цілому, у період військового протистояння початку ХХ ст. між більшовиками, українськими національними формуваннями, добровольчою армією церкви міста не постраждали.
У 1919 р. Ольвіополь Богополь і Голта були об’єднані в одне місто Первомайськ. З часом українські національні сили державотворчі змагання програли, до влади прийшли більшовики, політичний курс більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. За цих обставин традиційна для України громадська інституція — православна церква — не вписувалася в рамки офіційної ідеології.
У 1928 р. був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, котрий поміж інших містив розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду УСРР про свободу совісті втратив чинність. На зламі 20-30-х рр. ХХ ст. в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й церкви стало зовсім нестерпним. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми.
На Первомайщині розпочала діяльність Спілка Безвірників, її активні члени заявляли: «Наша робота войовнича, бо ми ведемо наступ на релігію, на ту гальму, що перешкоджає поступові людства, його культурному життю, його соціалістичному майбутньому…».
У 1929 р. у Первомайську планувався з’їзд служителів культу із всієї Первомайської округи. Однак в пресі розпочалось агресивна антирелігійна пропаганда: «…вчительство Первомайщини міста й округи (студенти ВЗІНО) в кількості 342 чоловік, зібравшись вислухати інформацію про майбутній попівський з’їзд, висловлюють своє обурення проти попівського нахабства й наміру перешкоджати нашому соціалістичному будівництву й переможному поширенню культурної революції, що чим далі захоплює до своїх лав широкі маси працюючих і заявляють свій протест проти з’їзду».
Таким чином, не витримуючи тиску і гоніння, багато священників публічно зрікалися сану, шпальти місцевої газети наповненні «покаяннями»: «Останній час я служив попом в релігійній громаді м. Першомайського. Тепер, коли Радвлада напружує всі свої сили, щоб через індустріалізацію та соціалізацію країни вивести трудящий народ із злиднів і темряви, зруйнувати старий побут і утворити нові кращі форми життя, ми, служники культу, не тільки не можемо допомагати в цьому державі, а стоїмо на перешкоді. Тому я 1-го січня 1930 року зрікаюсь попівського сану і рішуче відмовляюсь назавжди служити в будь-якій релігійній громаді, про що і прошу редакцію повідомити через газету громадянство. Бувший піп Іван Буряківський, м. Першомайське».
На початку 30-х рр. ХХ ст. влада перетворює церковні споруди Первомайщини на зали для перегляду радянських кінофільмів, клуби, божевільні, склади для зберігання сільськогосподарської продукції та інше. Розпочинається руйнація храмів, зокрема, у 1934 р. знищили церкву Різдва Пресвятої Богородиці.
Свято-Варварівська церква пережила і перебула всі лихоліття першої половини ХХ ст. Старожили м. Первомайська розповідають, що церква була збудована у формі хреста і мала чотири входи. Стіни - тесані, фарбовані з двох боків, знадвору світло-блакитного кольору, підлога також дерев’яна і фарбована. Дах і двері - металеві, на вікнах – ковані, фігурні решітки. До Другої світової війни будівля мала три яруси, в повоєнний час основних поверхів залишилось два. Поряд з церквою була дзвіниця, у дворі, огородженому залізною решіткою, розташовувалась хатина священника і декілька господарських будівель.
Нова хвиля руйнації церков у Радянському Союзі в другій половині ХХ ст. знищила з лиця землі і Свято-Варварівську церкву. В літературі є декілька версій щодо часу процесу руйнації храму, однак це питання дискусійне.
Є версія, що храм «розібрали» наприкінці весни 1963 р., цю дату у своїх спогадах називають мешканці міста, які були прихожанами церкви у 60-х рр. ХХ ст.
Миколаївська дослідниця Тетяна Губська пише: «Було в Ольвіополі ще 2 церкви: в ім’я Великомучениці Варвари (1761 р.) і в честь Різдва Пресвятої Богородиці (1886 р.). Останню підірвали в 1934 р., а Свято-Варварівську зруйнували в 1967 р.». Ця ж дата вказана і на меморіальній дошці, що розташована на пам’ятному хресті.
Краєзнавець Олексій Мурзак вважає, що церква Святої Варвари була збудована в Гарді у 1721 р., а у 1772 р. її перенесли до Ольвіополя і встановили на майдані біля Орликовського шанцю, на місті теперішньої райдержадміністрації. Вона була побудована з деревини на манер похідних козацьких церков, але в своєму архітектурному стані вже була зведена як капітальна будова в Ольвіополі. Храм варварськи зруйнували у 1971 р.
Події другої половини ХХ ст. є відносно близькими до нашого часу, про час та хід руйнації Свято-Варварівської церкви розповів очевидець Шелест Ігор Васильович – пенсіонер МВС, підполковник міліції. Він подав спогади, що були надруковані на шпальтах газети «ТВ Всесвіт». Ігор Васильович згадує: «З жовтня 1961 року по травень 1969 року я проходив службу у Первомайському міському відділі міліції. Добре пам’ятаю, що в листопаді 1968 року мене викликав начальник міліції, підполковник міліції Пастушенко Григорій Єфремович, і поставив мені завдання: взяти наряд міліції і забезпечити порядок під час зняття хреста і руйнації дерев’яної церкви в Ольвіополі по вулиці Чкалова, яка через ветхість дерев’яних стін може самовільно завалитися і принести нещастя віруючим громадянам нашого міста…».
Ігор Шелест стверджує, що міська і районна влада питання про руйнацію храму в установленому законом порядку розглядала довго. Колишній міліціонер посилається на звіт про роботу уповноваженого Ради у справах російської православної церкви і релігійним культам при Раді міністрів у Миколаївській області за 1963 р., де стверджується, що на розгляді знаходиться звернення місцевих органів влади про вилучення церковного приміщення релігійних товариств в м. Первомайську (Ольвіополь). Такий дозвіл у влади був. Він був погоджений з органами самоуправління церкви – «двадцяткою». Але коли робітники комунхозу напередодні приїхали до церкви, щоб її знести, активні учасники цієї «двадцятки» не дозволили проводити руйнацію будівлі.
Ігор Васильович зазначає: «… коли я прибув на місце події, то побачив там декілька робітників комунхозу, вони мали рішення про знесення церковної будівлі. Тут же знаходилися члени «двадцятки». Вони попросили дозволу винести із храму ікони. Це їм дозволили…» Міліція і робітники зайшли до церкви, один із комунхозівців заліз на купол церкви і зрубав хрест після того почали розбирати стіни, все пройшло спокійно.
Я стверджую, що це відбулося в листопаді 1968 року. Адже 4 травня 1969 року я був переведений до Вознесенського РВВС», тому в 1969 році я не мав би можливості бути свідком руйнації будівлі церкви в Ольвіополі».
В межах історії знищення храму завжди постає питання подальшої долі предметів культу. У даному випадку відомо, що прихожани винесли церковне начиння, багато предметів зберегли і згодом передали до відроджених храмів краю. У 2003 р. краєзнавчим гуртком під керівництвом вчителя історії Є. Ліпанова в рамках туристично-краєзнавчої експедиції «Краса і біль України» було знайдено церковний хрест та ікону Дванадцяти свят. Реліквії під час ліквідації храму забрали дві прихожанки Єфросинія Катрук та Безкупська (ім’я не встановлено). Після смерті останньої її доньки Ганна і Катерина зберігали реліквії, у 1985 р. вони подарували Гані Ручко – хрест, а її сестрі Олександрі Голімбієвській – ікону. У 2004 р. церковний хрест та ікону Дванадцяти свят передали настоятелю Свято-Покровської церкви В’ячеславу Сімчуку. У жовтні 2004 р. отець В’ячеслав та отець Віктор Починок (настоятель Свято-Михайлівської церкви) подарували ікону Дванадцяти свят ігумені Свято-Михайлівського жіночого монастиря Серафимі в честь 100-річчя заснування Свято-Михайлівської церкви в с. Пелагеївці, адже таким був заповіт дарувальниць, які зберегли реліквію.
У 1998 р. в м. Первомайську в мікрорайоні, що має назву «Фрегат» (історичні терени м. Ольвіополя), розпочалося будівництва нової Свято-Варварівської церкви. Прихожани сучасного храму згадують про подію так: «…з Божого благовоління, ходатайством митрофорного протоієрея отця Віталія, за фінансової підтримки мецената Василя Капацини і з благословення його Високопреосвященства Архієпископа Миколаївського і Вознесенського Питирима в 1998 році освячений перший камінь на закладку будівництва православного храму… У 2006 році була освячена новозбудована церква Святої Варвари, настоятелем назначили ієрея Сергія…».
Відомо, що Свята Варвара є захисницею усіх людей, які працюють з вогнем, до неї звертаються за захистом від грому, вибухів, раптової смерті. Вважається, що перед своїми стражданнями вона молилася Господу, щоб всяка людина, яка згадуватиме її ім’я в своїх молитвах, була позбавлена раптової смерті. Для віруючих Степового Побужжя XVIII ст., які жили в прикордонних землях, такий захист був необхідним.
З 1746 р. по сьогодення на теренах сучасного Первомайська функціонувало три церкви Святої Варвари, вони розміщувалися в різних місцях, відрізнялися архітектурою, кількістю прихожан, разом із тим, ці церкви об’єднувало вшанування Святої Варвари.
