Про осінь та її принади вже написано й пересказано немало, як, власне, і про Національний природний парк «Бузький Гард». Здавалося б, тут уже все знайоме: дороги й стежки, скелі й каньйони, Південний Буг і безліч історій про ці місця. Але є одна річ, яку ми щоразу забуваємо: знайоме місце зовсім не означає однакову історію. Бо кожна поїздка має свій день, свою погоду, свої випадкові зустрічі. Цього разу ми просто вирішили провести вихідний у Куріпчиному, а повернулися з історією, якої зовсім не планували. Тож ділюся.
Не поїхати було просто неможливо
Початок жовтня на Первомайщині завжди дивовижний. Цього року він дуже теплий, а природа поволі підкидає нам свої сюрпризи. Тож не поїхати було просто неможливо. Та і рішення, щоправда, довго не визрівало. Уже зранку було зрозуміло: день буде класним. Але ж на городі ще треба прибиратися, виноград чекає свого часу. Та вагалася недовго. Вирішили — поїдемо в Куріпчине.
Осінь на Первомайщині
Від Первомайська це зовсім поруч. Якихось чотирнадцять кілометрів — і ти вже ніби в іншому світі. Тож мчимо знайомою трасою, проїжджаємо Мигію і звертаємо на Куріпчине. Давненько ми тут не були.
Поїхали крутим спуском
Цього разу хотіли їхати верхом, на оглядовий майданчик. Але вийшло трохи інакше. Поїхали крутим спуском. Дорога після дощів добряче розмита, великі вибоїни. Тож їдемо поволі. В якийсь момент мені навіть здалося, що автівка може не витримати такого нахилу. Та опановую себе. Думаю: ну не вперше ж у таких ситуаціях. Спускаємося.
Внизу — паркова, майже дика зона. Людей не видно, і це тільки радує. Тиша, свіже повітря, сонце. Саме те, заради чого й вириваєшся з міста. Не встигли як слід припаркуватися, як поруч зупинилася ще одна автівка.
— А ви якою дорогою сюди спускалися?
Охоче пояснюємо.
І тут раптом:
— А поїхали на скелю «Слон». Тут поруч?
А чому б і ні?
Чкурнули за ними.
Посеред цього краєвиду — гранітна скеля Слон
Краєвид одразу сподобався: ще зелена трава, стежка вже в осінньому листі, на чагарниках — жовтогарячі барви, цвіте бересклет, срібляться тополі, поруч чути Південний Буг.
Підходимо ближче до річки. Посеред цього краєвиду — гранітна скеля Слон. Чому така назва? Якщо придивитися, її обриси справді нагадують цю тварину. Стоїмо, милуємося. Здавалося б, ми вже не вперше тут, а все одно хочеться сфотографувати. Фільмую окремі моменти: сонце, воду, скелі, зелену траву. Хочеться просто зберегти цей день.
Скеля Слон
Випадкові знайомі з Донеччини
І тут ми розговорилися. Наші нові знайомі виявилися людьми з Донеччини. Через війну їм довелося залишити свій дім і шукати прихистку на Первомайщині. А до Слона, до речі, вони приїздять уже другий рік поспіль.
Ми говорили про звичайні речі, дивилися на Буг, фотографували і я подумала: як по-різному люди можуть опинитися в одному й тому самому місці. Для нас це був просто вихідний: вирватися з міста, відкласти на кілька годин город, виноград і домашні справи. Для них — кілька годин тиші, природи й можливість хоча б ненадовго відволіктися від війни.
І, напевне, нам сьогодні всім саме цього й не вистачає: просто кудись поїхати, пройтися знайомою стежкою, посидіти біля Бугу, подивитися на скелі, видихнути, трохи перезавантажитися.
Над Бугом
А ще я подумала: скільки б разів не приїжджав в одне й те саме місце, кожна поїздка все одно буде іншою. Бо змінюється день, настрій, люди поруч.
Цього разу Куріпчине подарувало нам нове знайомство і ще одну пам’ятну історію.
