Попри повітряні тривоги, ракетні загрози та безсонні ночі Київ на три дні об'єднав журналістів і комунікаційників з усієї України. Серед учасників практичного медіаінтенсиву SUMMER BASIC VIDEO LAB-2026, організованого Інститутом висвітлення війни та миру (IWPR Ukraine), була й журналістка Гард.City. Тут не просто говорили про сучасну журналістику, тут навчалися працювати так, щоб українські історії звучали професійно й переконливо.
Запрошення на медіаінтенсив я отримала саме тоді, коли після певної паузи в житті лише починала повертатися до активної професійної роботи. Спочатку навіть вагалася: їхати чи ні? Чи справді це потрібно саме зараз?
Тепер відповідь знаю точно. Якщо життя дає шанс навчатися — не відмовляйтеся. Рано чи пізно ці знання обов'язково знадобляться. Хоча сьогодні я розумію: найцінніше в таких навчаннях навіть не нові навички. Найцінніше — це люди.
Цього разу до Києва з'їхалися журналісти майже з усієї України: Чернігова, Одеси, Вінниці, Кривого Рогу, Харкова, Сум, Запоріжжя, Києва, Миколаївщини та інших регіонів. У кожного своя історія війни. Хтось працює за кілька десятків кілометрів від фронту, хтось пережив окупацію, хтось щодня документує наслідки російських обстрілів, але майже ніхто не говорив про втому. Говорили про розвиток, нові формати, якісний контент, про те, як зробити свої медіа сильнішими й кориснішими для людей.
Саме після таких зустрічей починаєш по-іншому дивитися і на професію, і на тих, хто поруч. Розумієш, наскільки сильна українська журналістська спільнота, скільки в ній людей, які, попри всі обставини, не зупиняються й продовжують робити свою справу.
Тож додому я повернулася не лише з новими знаннями й практичними навичками. Повернулася з величезною повагою до українських журналістів — людей, які попри сирени, безсонні ночі та постійну небезпеку продовжують працювати, навчатися й розповідати історії своїх громад.
Фото: IWPR Ukraine
Навчання, яке не зупинили навіть сирени
Війна, звісно, внесла свої корективи у програму інтенсиву. Повітряні тривоги лунали не раз, тож нам доводилося переривати заняття й спускатися до укриття. Запам’ятався виступ медіатренерки Ольги Тищук-Вольської. Саме під час її лекції повітряна тривога перервала роботу двічі. Пізніше спікерка зізналася: це був один із найскладніших тренінгів за всю її професійну практику.
— Мені не вперше доводиться працювати з великою аудиторією, але цього разу це був особливий досвід. За майже дві години ми двічі спускалися в укриття. Під час другої тривоги просто в бомбосховищі готелю імпровізували екран і продовжили говорити про YouTube. Навіть там навчання не зупинилося, — напише пані Ольга.
Від теорії — до справжньої студії
Фото: IWPR Ukraine
Однією з найцікавіших частин медіаінтенсиву стала практична робота у професійній фото- та відеостудії Studiya 72 на вулиці Євгена Чикаленка. Саме тут стало зрозуміло: хороше відео народжується не за комп'ютером під час монтажу, а значно раніше. Воно починається зі світла, чистого звуку, правильно побудованого кадру й уваги до кожної деталі. Разом із фахівчинями Ukraїner учасники вчилися виставляти світло, працювати зі звуком, шукати найкращу композицію кадру, а вже потім монтувати матеріал, працювати з ритмом і драматургією, щоб звичайні кадри перетворилися на історію, яка зачіпає глядача з перших секунд.
Змістовним і надзвичайно практичним став майстер-клас журналістки Юлії Тимошенко, присвячений мистецтву інтерв'ю. Йшлося не лише про правильні запитання, а й про вміння слухати, відчувати співрозмовника, створювати атмосферу довіри та допомагати герою природно розкритися перед камерою.
А ще була справжня практика. Учасники самостійно виставляли світло, налаштовували камери, записували інтерв'ю, а потім разом із головним режисером Ukraїner Миколою Носком переглядали відзнятий матеріал, аналізували типові помилки й одразу монтували.
Фото: IWPR Ukraine
Досвід тих, хто щодня створює сучасні медіа
Своїм досвідом ділилися журналісти й медіаексперти, які щодня працюють у провідних українських редакціях. Серед спікерів — Андрій Яніцький, команда Ukraїner, представники «Української правди», Tyshchuk Digital HUB, радіо «Накипіло», «Полтавської хвилі» та інших незалежних медіа.
Мабуть, найцінніше було те, що ніхто не намагався говорити лише про успіхи. Спікери відверто ділилися власними помилками, невдалими експериментами, творчими пошуками й професійними сумнівами. Розповідали про рішення, які не спрацювали, і про ті, що згодом допомогли знайти власний стиль.
Про що говорили подкастери
Володимир Носик ліворучФото: IWPR Ukraine
Окрему увагу під час медіаінтенсиву приділили подкастам. Про те, як створювати справді цікаві розмови, говорив ведучий радіопрограм Володимир Носик, який, до речі, дав журналістці Гард.City ексклюзивне інтерв'ю.
На його думку, хороший подкаст починається не з дорогої техніки, а з чіткого розуміння, для кого і навіщо ти його записуєш:
— Головне — зрозуміти, про що ти хочеш говорити і кому ти хочеш це сказати. Не варто сідати перед мікрофоном лише для того, щоб просто поговорити. Люди цінують зміст.
Він наголосив, що журналістові важливо добре готуватися до кожної розмови, обирати теми, які справді хвилюють людей, і не боятися ставити складні запитання:
— Журналіст не повинен бути лише підставкою під мікрофон. Іноді він має бути опонентом співрозмовника. Але водночас повинен пам'ятати про повагу до людини. Особливо зараз, коли війна залишила по собі багато болючих тем.
Під час зустрічі Володимир Носик також звернув увагу на, здавалося б, дрібницю — правильну вимову слова «подкаст». Оскільки воно походить від назви iPod, правильно говорити саме «подкаст» і «подкастер».
Ще одна його порада стосувалася підготовки до інтерв'ю. Навіть якщо про героя майже немає інформації у відкритих джерелах, журналіст має самостійно вивчити тему, поспілкуватися з людиною до запису й лише тоді починати розмову:
— Ми занадто звикли покладатися на пошуковики. Насправді потрібно більше працювати власною головою. Саме так народжуються якісні інтерв'ю.
Київ, який живе попри все
Після занять залишалося зовсім небагато часу, щоб просто пройтися Києвом. Без планів, просто побути в місті, яке вже понад чотири роки бомблять і яке водночас продовжує жити своїм життям.
Одним із найсильніших моментів для мене стала всеукраїнська молитва за Україну у Володимирському кафедральному соборі. У храмі було людно, але стояла особлива тиша. Кожен думав про своє і молився про своє: за наших захисників, за рідних, за мир, за Україну.
Особливо запам’яталася загальнонаціональна хвилина мовчання. Саме в цей момент над містом залунали дзвони собору. Їхній передзвін повільно розливався вулицями Києва, і на якусь мить здалося, що все навколо завмерло. Люди зупинялися, мовчали, слухали. Це було дуже сильне й щемке відчуття — таке, яке складно передати словами.
А ввечері Київ був зовсім іншим. На вулицях гуляли люди, працювали кав’ярні, хтось поспішав додому, хтось сидів із друзями за столиком просто неба. Попри сирени, втому і постійну небезпеку місто жило. І, мабуть, саме в цьому його сила. Та й сила всіх українців також: жити, працювати, вчитися і вірити, попри все.
