Після мого допису про пів години з прапором у центрі Первомайська телефон не мовчав. Люди писали, коментували, телефонували. Але дзвінок від пана Миколи Погрібного зачепив найбільше. Він розповів історію, яка ще раз змусила замислитися: байдужість починається там, де ми проходимо повз.
З паном Миколою Погрібним ми знайомі не так давно. Спілкуємося переважно телефоном. Колись він допомагав мені з матеріалами про болгарську громаду, а цього разу зателефонував майже відразу після мого допису про експеримент із прапором у центрі Первомайська.
— Я прочитав ваш допис. І хочу сказати, чому він мене зачепив, — розпочав розмову пан Микола.
Історія однієї жінки як розмова про всіх нас
Чоловік розповів історію, яка трапилася з ним зовсім недавно. Одного дня, десь по обіді, він повертався додому вулицею Сидора Білого. Назустріч йому йшла літня жінка.
— Вона буквально зупинила мене: «Синку, допоможіть. Мене сюди завезли, я не знаю, як повернутися додому».
Жінка була дезорієнтована, просила води, насилу пригадувала, де живе. Згодом з'ясувалося, що її будинок знаходиться зовсім в іншому кінці міста, десь на вулиці Панаса Мирного. Через проблеми з пам'яттю вона заблукала. Пан Микола купив їй воду, булочку, викликав і оплатив таксі. Але на цьому не зупинився. Наступного дня він спеціально пішов за адресою, щоб переконатися, що з жінкою все гаразд.
— Те, що я побачив, мене просто шокувало. Без світла, без води, фактично сама зі своїми проблемами. Такого я ще не бачив, — розповів чоловік, — та ще й вулиця — суцільна багнюка. Сусіди казали, що таксі додому бабусю так і не довезло.
Історія, яка не закінчилася одним викликом таксі
Після цього чоловік почав звертатися до різних служб. Був у ветеранській організації, в управлінні соціального захисту, двічі звертався до Територіального центру соціального обслуговування.
— Усюди уважно вислухали. Записували прізвище, адресу, обіцяли допомогти, але, наскільки мені відомо, ніхто так і не прийшов, — говорить Микола Погрібний.
Байдужість починається не з великих речей
Саме після цієї історії, каже він, найбільше болить навіть не стан літньої жінки, а те, як легко ми звикаємо проходити повз чужі проблеми.
— Ми стали байдужими. Усі чекають, що хтось інший щось зробить. Бояться сказати зайве слово, зробити перший крок, взяти відповідальність. Кожен закрився у своїй шкаралупі.
Пан Микола розповів, що після цього неодноразово звертався до різних установ і громадських просторів міста. Пропонував проводити відкриті зустрічі, говорити про громадянську відповідальність, про взаємодопомогу, про те, що означає бути громадянином.
— Треба починати хоча б із простого. Пояснювати, що таке громада, що таке держава, що означає слово «обов'язок», бо інакше всі чекатимуть, що хтось зробить це замість них.
Під час розмови пан Микола згадав ще один випадок. Після переїзду до Первомайська його дружина вирішила дізнатися, хто представляє їхній район у міській раді. У відповідь їй пояснили, що депутати обиралися за партійними списками і за округами не закріплені. Так родина і не змогла отримати відповідь на, здавалося б, просте запитання.
— Люди не знають навіть, до кого звернутися зі своїми проблемами. А коли все ж звертаються — часто чують лише: «Потім».
Є й інше, що його непокоїть.
— Мене лякає не лише байдужість. Люди бояться говорити. Бояться зробити зауваження. Бояться повідомити про проблему. Інколи більше шукають того, хто про неї сказав, ніж того, хто її створив.
Наприкінці розмови пан Микола сказав фразу, яка, мабуть, і стала головною.
— Я вже немолодий. Можливо, не так багато можу зробити. Але мовчати теж не можу. Тому й зателефонував вам.
Післямова
Сьогодні мені вдалося зустрітися з паном Миколою. І він повідомив, що уже немає кому допомагати, бо бабуся померла. Ось така невесела історія про нас, людей, про байдужість і про вчасність запитання: «Що сталося? А може потрібна допомога?»
