Цей допис не про мою роботу журналістки. Це моя особиста історія і моя позиція як людини та громадянки. Ідея виникла спонтанно після того, як редакція Гард.City долучилася до всеукраїнської акції на підтримку сучасних змін і реформ у ЗСУ. Мені захотілося перевірити одну просту річ: чи зупиниться бодай хтось, якщо на одній із центральних вулиць Первомайська стоятиме людина з прапором України й табличкою: «Я тут за тих, хто там за мене». За пів години я отримала відповідь. І, чесно кажучи, вона змусила мене замислитися.
«Для перемоги зла достатньо, щоб хороші люди нічого не робили»
Я не закликала людей ставати поруч, а просто опівдні 20 липня стала на вулиці Київській, неподалік будівлі районної військової адміністрації, з українським прапором і картонкою. За пів години повз мене пройшли кілька десятків людей. Хтось поспішав у справах, хтось говорив телефоном, хтось просто йшов повз. І це все зрозуміло: кожен занурений у своє, але те, що більшість навіть не підняла очей, це вже насторожило. Дехто поглянув на прапор, але не зупинився. Та найбільше мене вразило навіть не це. За весь цей час майже ніхто не запитав:
— Чому ви тут стоїте?
— Що сталося?
— Вам потрібна допомога?
Лише кілька водіїв, проїжджаючи повз, коротко посигналили. Хочеться думати, що це був знак підтримки. Чесно скажу: я не чекала, що люди почнуть приєднуватися, хоча глибоко в душі сподівалася на це. Насправді мені було цікаво зовсім інше: чи зупиниться бодай хтось, щоб запитати, що сталося, чому людина стоїть сама з прапором посеред дня. Втім, ніц не відбулося. І через те сумно й прикро водночас. Можливо, ми просто збайдужіли до всього, що відбувається поруч. Можливо, постійний стрес і війна зробили нас більш закритими. Не знаю, не готова сказати, але тепер мені не дають спокою слова одного із філософів: «Для перемоги зла достатньо, щоб хороші люди нічого не робили».
Фото: з особистого архіву
Звісно, пів години на одній вулиці — це не соціологічне дослідження і не привід робити висновки про всіх первомайців. Це лише один епізод. Але він залишив у мене запитання, на яке я й досі не маю відповіді. Якби на моєму місці стояв військовий, якому стало зле? Літня людина, якій потрібна допомога? Або дитина, яка загубилася? Чи зупинився б тоді хтось? Дуже хочеться вірити, що так. Бо інколи людяність починається з найпростішого: зупинитися і запитати: «Що відбувається? Вам потрібна допомога?»
