Мар’яна Вільчинська завершує збір для побратимів свого чоловіка Андрія, який служив у 80-й бригаді й загинув у липні 2024 року. За півтора місяця до збору долучилися сотні людей, зокрема читачі Гард.City — первомайці, які донатили й передавали речі для благодійних розіграшів. Кошти вже вкладені в ремонт техніки та інструмент для військових. Але за цим збором є історія двох людей — і саме її ми хочемо розповісти.
Андрій та Мар’яна ВільчинськіФото: з родинного архіву
«Було якесь відчуття рідної людини»
Серпень 2018 року. Весілля друзів. Мар’яна — дружка, Андрій — дружба. Вперше вони побачилися напередодні весілля, на дівич-вечорі. А вже після весілля стався момент, який обоє згадували через роки. Втомлені після довгого дня, вони їхали до готелю і сиділи поруч на задньому сидінні автомобіля.
— Я дуже хотіла спати і поклала йому голову на плече. І таке якесь відчуття… Як кажуть, щось йокнуло. Дуже тепле відчуття було всередині. Ми потім уже про це говорили, коли почали стосунки: в обох нас народилося відчуття рідної людини.
Вони роз’їхалися, зрідка переписувалися у соцмережах. Наступного разу побачилися аж у 2021 році.
А 2 березня 2022-го Мар’яна побачила в соцмережах Андрія у військовій формі. Написала йому, щоб беріг себе. Після цього вони почали переписуватися щодня.
— То була кожна його вільна хвилинка, бо в нього їх було менше, ніж у мене. Я тоді була вдома, ми ще не виходили на роботу. І ми спілкувалися весь час. Напевно, тижні за два він сказав, що мене любить.
Фото: з родинного архіву
«Я тебе буду все життя діставати і любити»
Коли Мар’яна розповідає про Андрія, раз по раз повертається до двох його рис: він був дуже добрим і дуже веселим.
Якщо комусь із рідних була потрібна допомога, допомагав. Якщо треба було зустріти побратимів, які приїжджали до Львова, — їхав по них. Якщо хтось шукав машину чи треба було вирішити якусь іншу проблему — Андрій долучався, навіть коли для цього доводилося змінювати власні плани.
А ще постійно жартував.
— Він дуже любив десь когось підколоти. Називав це «подіставати». Казав мені: «Я тебе буду все життя діставати і любити». Він завжди вмів так влучно пожартувати до будь-якої ситуації. Всюди, де він був, завжди було весело.
Так само згадують його побратими. Мар’яні розповідали: іноді вже здалеку чули, що йде Андрій, — зараз обов’язково щось комусь скаже.
Про службу він удома говорив небагато. Розповідав переважно якісь історії про хлопців, жарти, побутові речі. Про побратимів відгукувався тепло.
А найбільшим захопленням Андрія були автомобілі. Він постійно щось ремонтував. У селі міг годинами возитися то зі старим «Жигулем».
За фахом Андрій був водієм, у техніці розбирався і хотів після війни перетворити це захоплення на роботу.
— Він мріяв відкрити своє СТО. Казав, що після війни можна було б цим зайнятися, бо він це знає, йому це вдавалося і подобалося.
Родина навіть думала, де можна було б облаштувати майбутню майстерню.
Мар’яна та Андрій Вільчинські у день свого весілляФото: з родинного архіву
«Хотілося, щоб це було про нас»
Мар’яна родом із села Вовчищовичі на Львівщині, Андрій — зі Львова.
Одружилися вони вже під час повномасштабної війни. Весілля було невеликим. А щодо одягу довго сперечатися не довелося: обоє хотіли вишиванки.
— У мене ніколи не було такої мрії — біла сукня, фата. Коли почали говорити про весілля, я написала: «А може, вишиванки?» А він повністю підтримав. Сказав, що теж про це думав.
Мар’яна пояснює: під час війни їм особливо хотілося свого, рідного, автентичного:
— Хотілося своїх традицій дотримуватися. Показати, що це таке українське весілля. Мені здається, вишиванки — це про нас. Про нас двох.
Були вінчання в церкві, благословення батьків.
Коли молодят зустрічали батьки з короваєм вже в ресторані, треба було відламати по шматку: за традицією, кому дістанеться більший, той і буде головою в сім’ї. Андрій тут не розгубився — відламав величезний шматок. А тоді ще й щедро вмочив його в сіль та з удаваною серйозністю простягнув Мар’яні.
— Каже: «Їж». Мама йому одразу: «Як це так Мар’яні? Скільки солі, як вона має це їсти?» А він сміється, — розповідає Мар’яна.
Мар’яна та Андрій Вільчинські під час служби Андрія у 80-й бригадіФото: з родинного архіву
«Ми зараз попрощаємося і не знаємо, коли зустрінемося»
Востаннє Мар’яна бачила Андрія 23 червня 2024 року.
За кілька днів до того вона приїхала до нього на Харківщину. Це був перший раз за час повномасштабної війни, коли Андрій погодився, щоб дружина приїхала туди, де він служив. Раніше відмовляв — казав, що надто небезпечно.
Ті кілька днів вони намагалися просто бути разом.
Їздили на риболовлю. Андрій її любив: для нього це була можливість побути в тиші, зі своїми думками, подалі від людей і шуму. Коли мав нагоду порибалити вдома, часто брав Мар’яну із собою.
— Я, правда, мало ловила рибу, більше ламала вудки. Але я завжди була всюди з ним, як хвостик.
23 червня Мар’яні треба було їхати додому. Поїзд був увечері, тому майже весь день вони провели разом. Пообідали у невеликому кафе неподалік від вокзалу.
Потім сиділи в машині й слухали музику.
— То був дуже сумний день. Ми обоє знали, що зараз попрощаємося і не знаємо, коли зустрінемося. Йому обіцяли відпустку на липень, але постійно переносили, бо не було ким замінити.
Андрій був незвично мовчазний. Мар’яна намагалася не плакати. Потяг на станції стояв недовго. Часу на довге прощання не було.
— Я пам’ятаю, що навіть прощальний поцілунок був дуже короткий. Я заходжу в поїзд, повертаюся, а він просто йде за вагоном.
Дорогою додому Мар’яна плакала і вже чекала наступної зустрічі.
І зустріч ця була запланована: Мар’яна мала приїхати до Андрія 20 липня і залишитися близько тижня.
Останніми днями перед поїздкою Мар’яна не могла позбутися незрозумілої тривоги. Їй снилися погані сни, а після червневого прощання навіть промайнула думка, що бачить Андрія востаннє. «Не скажу, що я знала, що він загине. Просто була якась незрозуміла тривожність», — говорить вона.
Фото: з родинного архіву, адаптація ШІ
«Я ж до нього їду»
У ніч на 20 липня 2024 року Мар’яна була в потязі. Їхала до Андрія. Вони ще листувалися. Близько третьої ночі він відповідав на її повідомлення.
А вранці, близько сьомої, з його акаунта прийшло коротке: «Набери мене».
— Андрій ніколи в житті мені так не писав. Я одразу якось підірвалася.
Мар’яна зателефонувала. Але замість Андрія почула голос його побратима Дмитра.
— Я відразу питаю: «Чому ти говориш? Де мій Андрій?» А він каже: «Я не знаю, як маю тобі це сказати». Я питаю: «Де Андрій?» І він сказав: «Андрія більше нема».
Дмитро намагався пояснити, що сталося. Сам був у розпачі, просив у Мар’яни пробачення: «Я його не вберіг».
Мар’яна каже: вона почула ці слова, але не могла одразу зрозуміти їхній зміст.
— Відчуття, земля дійсно йде з-під ніг. І в голові зразу такий шум. Ніби почула ті слова, але ти їх не розумієш, що тобі таке сказали.
Зв’язок обірвався. Мар’яна пішла до вбиральні, вмилася холодною водою і знову набрала номер Андрія. Знову відповів Дмитро. І знову сказав те саме.
— Я не розуміла, що зі мною робиться. Було якесь заціпеніння, ступор. Я кажу йому: «Що ти мені таке кажеш? Я ж до нього їду».
Того ранку по об’єкту, де перебували військові, завдали подвійного ракетного удару. Андрій отримав поранення і помер у лікарні.
Мар’яна тим часом усе ще їхала потягом туди, де вони мали зустрітися. Мала вийти у Барвінковому на Харківщині, але після звістки про загибель чоловіка залишилася в потязі й поїхала далі — до Краматорська.
Допомагали люди, які опинилися поряд. Особливо — військовослужбовиця Олександра, яка їхала в сусідньому купе. Вона почула розмову, побачила стан Мар’яни і до самого Краматорська була поруч: приносила воду, стежила, щоб їй не стало зле, допомогла домовитися з провідником, аби Мар’яна могла їхати далі, хоча квитка до Краматорська не мала.
На місці Мар’яну зустріли побратими Андрія та військовий психолог Ірина. Вона була поруч у ті важкі години, а згодом залишалася з Мар’яною на зв’язку і допомагала з організацією поховання.
У Краматорську Мар’яні віддали речі чоловіка — рюкзак, телефон, ноутбук. Знайти квиток на потяг до Львова не вдалося, тому домовилися, що вона поїде машиною з одним із Андрієвих побратимів, який саме повертався додому на Закарпаття. Його Мар’яна впізнала: раніше бачила на фотографіях, які надсилав чоловік.
Їхали ввечері й уночі. На виїзді з Краматорська проїжджали повз соняшникове поле. Мар’яна впізнала і його — Андрій фотографував це поле для неї, коли їздив з точки базування до Краматорська по провізію.
Довго вирішувала, кому з рідних подзвонити першому. Врешті наважилася братові та свекру, подрузі. У Львові біля будинку на неї чекали мама й тітка. Мар’яна піднялася до квартири, де вони з Андрієм жили і де все нагадувало про їхнє спільне життя: весільні фотографії, їхні речі, великий білий ведмедик, якого Андрій надіслав їй на початку стосунків.
— Все те житло, вся квартира були про нас. Я пам’ятаю, що сиділа з ведмедем в обіймах і нічого не хотіла.
Андрія поховали у селі Задвір’я на Львівщині — на батьківщині його матері.
«Це ми вам маємо допомагати»
Волонтерити Мар’яна почала вже після загибелі чоловіка.
У вересні 2024 року відкрила першу допоміжну банку до збору на прилад нічного бачення для підрозділу родича Андрія, який також служить.
До того вона, як багато інших, донатила і поширювала чужі збори.
Згодом познайомилася з волонтеркою Роксоланою Марцінковською з Городка і почала регулярно відкривати допоміжні банки до її зборів. Потім провела свій самостійний збір.
З досвідом прийшло розуміння, як організовувати такі кампанії. Але Мар’яна хотіла іншого — допомогти саме підрозділу Андрія.
Кілька разів запитувала його побратимів, які були у Львові, що потрібно військовим і на що вона могла б зібрати гроші. Відповідь була майже однаковою:
— Нічого не треба. Це ми вам маємо допомагати.
Мар’яна не полишала свого задуму. Каже, багато таких ідей приходить до неї біля могили чоловіка, коли сидить поруч і подумки з ним розмовляє.
Влітку 2026-го вона знову вирішила спробувати. Один із демобілізованих після поранення побратимів дав контакт Данила Давидова, який нині служить у підрозділі. Мар’яна написала йому.
Цього разу відповідь була іншою: звернулася вчасно. У хлопців була гостра потреба в ремонті техніки.
— Я втішилася, що зможу допомогти саме хлопцям Андрія. Данила я знаю з Андрієвих розповідей, із фотографій. Знаю, хто з ним служив. Мені якось легше від того, що я саме його хлопцям допомагаю. Вони для нього були добрими друзями.
Андрій міг годинами возитися з автомобілями і мріяв після війни відкрити власне СТО. Тепер кошти зі збору його пам’яті пішли на ремонт техніки його побратимів.
Відремонтований автомобіль побратимів Андрія. Ремонт оплатили коштом збору, який проводить Мар’яна ВільчинськаФото: з архіву Мар’яни Вільчинської
Майже 100 тисяч — менше ніж за місяць
Збір Мар’яна відкрила 5 липня. Каже, з усіх зборів, до яких вона долучалася чи які організовувала, цей ішов напрочуд швидко. Менше ніж за місяць на банку надійшло майже 100 тисяч гривень.
— Я вважаю, що з кількістю моїх підписників в Instagram чи навіть у Facebook це досить гарний результат. Це, по суті, мій найбільший збір.
Мар’яна думає, що люди активно долучалися саме тому, що знали, кому він присвячений.
Донатили рідні та друзі Андрія, їхні спільні знайомі, інші люди. До збору долучився і Первомайськ та медіа Гард.City. Читачі переказували гроші, а первомайці пропонували власні речі та інші цінності як лоти для благодійних розіграшів. Так окремі донати складалися у суми, за які вже можна було оплачувати конкретні потреби військових.
На момент підготовки матеріалу 96 577 гривень спрямували на капітальний ремонт автомобіля. Ще 64 546 гривень оплатили за ремонт паливної системи Volkswagen T5. Близько 32 тисяч гривень спрямували на придбання інструменту для ремонту техніки.
Остаточний підсумок збору та повний звіт про використання коштів Мар’яна оприлюднить після завершення всіх оплат.
Фото: з родинного архіву
Пам’ятати Андрія таким, яким він був
Мар’яна говорить, що хотіла б і надалі проводити такі збори пам’яті — якщо військовим буде потрібна допомога. Не тільки заради самої допомоги. Їй важливо, щоб ім’я Андрія продовжувало звучати.
— Дуже швидко насправді забувається. Я це помічаю: як швидко забувають людину, яка померла. Чи то воїн, чи не воїн. У людей, які менше з ним стикалися, біль із часом проходить, пам’ять стирається, десь якісь особливі дати лише згадуються. А мені хочеться, щоб про нього пам’ятали.
Не лише як військового 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. І не лише через дату — 20 липня 2024 року. Мар’яна пам’ятає іншого Андрія.
Того, який жартував, любив риболовлю, міг годинами крутити гайки біля чергової машини і мріяв після війни відкрити власне СТО. Який на початку їхніх стосунків любив говорити, що приїздитиме несподівано. Так одного разу і зробив.
Це було 7 квітня 2024 року — востаннє, коли Андрій приїздив додому. Перед тим сказав Мар’яні, що їде у відрядження у Київ і певний час може не бути зв’язку.
Вона саме збиралася на заняття з водіння, коли хтось постукав у двері.
— До мене ніхто ніколи не приходив без попередження. Я дивлюся у вічко — там квіти. Відкриваю двері, очі такі круглі, а стоїть мій Андрій із букетом і усміхається. Заходить, обіймає мене: «Я так скучив».
Квіти з того букета Мар’яна не викинула. Частину зберегла у невеликому стилізованому серці з епоксидної смоли. В одній його половині — квіти з їхнього весільного букета. У другій — із останнього букета, який Андрій приніс їй додому.
