Біля подвір’я Волошиних майже завжди стоять машини, а гостей тут зустрічають так, ніби чекали саме на них. Гарячий борщ, чай, кава, домашня їжа й просте людське тепло — те, що за роки війни стало для багатьох захисників маленьким перепочинком посеред дороги. Уже п'ятий рік поспіль волонтери щодня годують військових гарячими обідами, не питаючи, звідки людина їде і скільки може заплатити.
Фото: з родинного архіву
Від авторки
Вже й не згадаю точно, як у моєму житті з’явилася родина Волошиних. Це було між робочими поїздками, випадковими зустрічами і першими волонтерськими маршрутами. Та з початком великої війни наш дружній зв’язок став тіснішим. Потрібно зустріти дружину військового з пологового? Телефонують Волошини. Познайомити з пані Валентиною, яку військові лагідно кличуть «Пахлавою» за її неймовірну випічку? Знову вони. Заїжджаю до них із друзями-волонтерами з Німеччини — нас зустрічають, як рідних. Я про те, що у цій хаті завжди знайдеться добре слово, гаряча кава і тарілка того самого маминого борщу.
Сьогодні, у День матері, я згадую про них з особливим теплом. Хочу просто нагадати: такі люди — це фундамент нашого суспільства. А їхня історія — це нагадування для всіх нас: війна нікуди не зникла, навіть якщо ми дуже втомилися.
Ольга часто надсилає мені фото з нашими захисниками. Зазвичай я переглядаю їх поспіхом: між новинами, дедлайнами та справами. Але сьогодні — по-іншому.
Фото: архів Гард.City
Дім, який зустрічає в дорозі
«Тут можна сісти, поїсти домашнього борщу і на кілька хвилин видихнути між дорогами, блокпостами і фронтом», — такі слова я не один раз чула від військових, які заїжджають до Волошиних.
На початку повномасштабної війни подвір’я Волошиних майже не порожніло. Машини змінювали одна одну, а господарі готували без зупинки. Сьогодні людей менше, але суть залишилася та сама.
— Ми не рахуємо ні днів, ні порцій. Просто знаємо: хлопці мають бути ситими, — кажуть Волошини. — Коли бачиш їхню реакцію після гарячого борщу, втома ніби трохи відпускає. Це найменше, що ми можемо зробити для тих, хто нас боронить.
В їхній хаті-кав’ярні все просто, як у маминій сільській. На лавках — домоткані доріжки, на стільцях — домоткані килимки, на стінах — рушники й прапори з підписами військових. Ці прапори стали своєрідною хронікою війни: на них залишили підписи ті, хто проїжджав через Мигію дорогою на фронт або з фронту. І кожен напис — це короткий слід людини, яка тут зупинилася хоча б на кілька хвилин. Cеред військових уже встигла закріпитися проста фраза: «До мами на борщ». І це не скільки про страву, як про відчуття: тут, як вдома.
Попри власні справи, останні роки Волошини живуть у ритмі війни і аж ніяк це не драматизують.
— Якщо людина їде з фронту або на фронт, їй потрібна не тільки їжа, а й нормальне людське ставлення. Ми стараємося дати і те, і те, — каже пані Ольга.
Волошини давно перестали рахувати, скільки порцій їжі роздали безкоштовно. Для них це вже не про бізнес і навіть не про волонтерство у звичному сенсі. Це про людяність. І поки на столі парує мамин борщ, а двері відчинені для всіх — ми залишаємося непереможними.
