Зібралася я в поїздку. Не буду закудикувати. Іду. Автобусом. Дорога довга. Тож є час поділитися з читачами спостереженнями та роздумами. Поїхали.
Життєві історії
Поруч зі мною сидить чотирирічна Соломійка. Дівчинка розхникалася, бо втомилася.
Виморилася і матуся, бо дітей із нею двоє. Їй дружно всі намагаються допомогти, заспокоїти малечу. Хтось після безуспішних намагань каже: «Соломійко, а ти до школи підеш?»
Раптом дівчинка замовкає і дуже серйозно каже: «Ні, до школи я не збираюся, бо я садочок люблю!» І, хвацько поглянувши на всіх, знову береться голосно плакати.
Резюмую: ото справжня жіноча логіка! Чітко пояснити свою позицію, вразити всіх одним поглядом і продовжити робити те, що вважаєш за потрібне.
Рівно дев’ята
Подорож продовжується. Ми зупиняємося перепочити. Хто куди, а я — на каву, бо добре знаю: якщо не буде ароматного напою, далі подорож просто не відбудеться. Такий мій маленький ранковий ритуал.
Забігаю до «Львівських круасанів». Усередині невеличка черга і якісь по-ранковому знервовані покупці. Замовляю свій улюблений лате й чекаю. Раптом помічаю: офіціантка стоїть і не рухається. Дивлюся на годинник — рівно дев’ята. Теж схиляю голову. Поруч хтось починає нервувати: мовляв, де ж його замовлення. Дівчина спокійно, після хвилини мовчання, відповідає: «Зупинились у мовчанні».
А я подумала собі: коли ж наш люд навчиться не дратуватися від тиші, а розуміти її?
Беру свою каву й помічаю на стаканчику напис: «Наші помічники — це наші комплекси». Усміхаюся, бо разом із кавою я отримала не лише заряд бадьорості, а й маленьку порцію філософії.
Файне місто Тернопіль
У дорозі завжди трапляються несподівані розмови. Цього разу в автобусі поруч зі мною сідає жінка. Як з’ясувалося, тернополянка. Слово за слово, і вона запитує, чи доводилося мені бувати у Тернополі. Кажу, що була, але транзитом. Місто бачила лише краєм ока, тож глибше з його історією познайомитися не встигла. Знаю тільки, що це справді файне місто і люди тут такі ж. Маю кількох знайомих звідси й щоразу ловлю себе на тому, що заслуховуюся їхньою говіркою: м’якою, теплою, ніби злегка співучою.
Моя співрозмовниця оживляється і починає розповідати про одну з головних окрас міста — Тернопільський став. Каже, що це не просто озеро посеред міста, а ціла історія, що пережила багато літ і зим. Водойму створили ще у XVI столітті, коли засновник міста Ян-Амор Тарновський наказав перегородити річку Серет греблею. Відтоді ставок став не лише окрасою Тернополя, а й його захистом, бо колись він був частиною оборонної системи міста.
З роками водойма пережила чимало подій: руйнування, відновлення, нові часи. Після Другої світової війни її фактично створили наново, і сьогодні вона стала улюбленим місцем прогулянок тернополян. Тут проходять фестивалі, вітрильні регати, а над водою здіймається відомий фонтан та набережна, де люблять зустрічати заходи сонця.
Слухаю цю розповідь і ставлю собі на замітку обовʼязково тут побувати.
Невеличке село на Львівщині
Автобус неквапно котиться дорогою, а за його вікнами відкривається ще одна сторінка подорожі. Переді мною невеличке село на Львівщині. Сонце вже добре пригріває, і я, трохи примружившись від його теплого світла, розглядаю тихі вулиці, що прокидаються після ночі.
Будинки стоять охайні. Вони причепурилися до нового дня. Садиби доглянуті, городи вже перекопані. Видно, що господарі тут працьовиті й не гають часу. Рання весна відчувається у всьому: у прозорому повітрі, у легкому запаху вогкої землі, у перших звуках ранкового села.
Автобус минає вулицю Січових стрільців і думки мимоволі повертаються до тих, чиїм ім’ям вона названа. Українські січові стрільці — віддані сини свого народу, які понад століття тому стали до боротьби за свободу України. Молоді хлопці з різних куточків Галичини, студенти, селяни, інтелігенти — вони об’єдналися в одну силу, щоб боронити право свого народу на державність. Їхня мужність і жертовність залишили глибокий слід в історії, а пам’ять про них живе навіть у назвах тихих сільських вулиць.
Поки автобус рухається далі, село остаточно прокидається. Десь рипнули ворота, десь уже чути голоси людей, а над подвір’ями піднімається легкий дим ранкових печей. Тут добре видно просту істину, перевірену поколіннями: хто дбає — той має.
Закарпатський край
Поїздки автобусом мають свої переваги. Бачиш майже все довкола, хоч і трохи втомлюєшся від дороги. Ми уже заїхали на Закарпаття. Від Первомайська до Берегове майже тисяча кілометрів. Дороги в цей край, треба сказати, непогані. І ось Закарпатський край.
Тут завжди відчувається якесь особливе життя. Край живе у своєму ритмі.
Особливо це помітно в Береговому, де близько 65 відсотків населення — угорці. Це дивний і водночас привабливий край виноградарства й цілющих вод. Я бувала тут зрідка, але щоразу відкриваю для себе цю місцину по-новому.
В автобусі люди обговорюють політичні події. Говорять про нашого сусіда і про неминучість того, що історія знову змушує нас замислюватися про майбутнє. Хтось сперечається, хтось слухає мовчки, а за вікном повільно пливуть закарпатські села, виноградники і уже зелені пагорби.
Люди живуть в ритмі весни: чепуряться, прибираються і головне — не втрачають віру у вільну Україну. Чим ближче до кордону, тим більше звучить ця думка. Горджуся, що ми українці.
Кордон: іспит на витримку та гідність
Перетин кордону — це завжди стрес. Для мене це не просто формальність, а момент, коли ти відчуваєш себе під мікроскопом. На рідній стороні все зрозуміло: прощаєшся з домом, і погляди своїх здаються м’якшими. А от «чужі» — то зовсім інша історія.
Скажу відверто: часто відчувається певна зверхність. Я завжди гостро реагую на тон, погляд, манеру спілкування. Чомусь у повітрі висить це відчуття «другосортності», яке так важко ігнорувати. Але цього разу мій шлях пролягав через КПП «Лужанка» (Берегове), і все пройшло неочікувано спокійно.
Черги, на диво, не було. Лише два українські автобуси.
Процедури стандартні — паспорти, відбитки пальців, фото. Все швидко і без зайвих питань.
Митний контроль. Тут завжди найбільша напруга. Наша група пройшла успішно, але історії в черзі змушують замислитись: поки стоїш, наслухаєшся всякого. Хтось із черги розповів про чоловіка, який вирішив привезти в ЄС 20 кг картоплі, шмат сала та горілку. Результат — штраф 680 євро. Дорого обійшлася домашня вечеря. Зайва пачка цигарок чи пляшка алкоголю — це не просто ризик, це гарантований клопіт і зіпсований настрій.
Роблю висновок. Яким би не було ставлення прикордонників, твоя головна зброя — спокій і дотримання правил. Коли в тебе все чітко за списком, ти не даєш жодного шансу цій зверхності зачепити тебе. Будьте уважними, не везіть зайвого і нехай дорога буде легкою.
