Гамірний та екстравагантний бар в Одесі, занедбані стіни церкви затишного селища, великий паркінг київської багатоповерхівки та холодний підвал. Що спільного між цими локаціями, спитаєте ви? Все це укриття, відповім вам я. Про сховища як осередок життя, яке у нас щодня намагаються відібрати: в українському мінісеріалі «Сховища. Вісім історій». Про наші реалії.
Кіно про наше «попри все»
Українське сьогодення — це перебувати вперше в чужому місті та шукати на мапах не туристичні точки, а найближчі укриття. Перечікувати тривогу в підвалах і коридорах, маючи під рукою ліки, воду та документи. Сховища — це окремий мікрокосм, де, попри пріоритетну важливість безпеки, неймовірно важливими є почуття комфорту та тепла, які створюють виключно люди. Саме про людей і для людей створений мінісеріал «Сховища».
Фото: кадр із фільму «Сховища. Вісім історій»
У серіалі лише один сезон з восьми серій, кожна триває приблизно по півгодини. Історії між собою не пов’язані сюжетно, тож можете починати перегляд з будь-якого моменту: це радше сукупність короткометражних фільмів, які об’єднує укриття як головне місце подій. Це і сховище в Одеському оперному театрі, де поміж глядачів бігають артисти в костюмах, і закинута церква, яку люди змогли облагородити і зробити затишним простором для творчості, бо, на жаль, стан багатьох сховищ — то болюча тема. Це підземний перехід, в якому пахне смаженими пиріжками, і де хлопець має освідчитися коханій, і навіть укриття, мешканці якого потрапляють у справжній детектив з імпровізованим Пуаро.
Фото: кадр із фільму «Сховища. Вісім історій»
Переглядаючи перші серії, можна відчути легке побоювання: тільки не романтизуйте цю історію, не потрібно. Ніхто не хоче бачити щасливу картинку, коли це не так, бо життя під обстрілами — це, насамперед, тваринний страх, роздратування та глибинна злість, а не пісні та суцільний затишок. Персонажі можуть здатися карикатурними, гротескними: ось «типова» молодь, яка не може відлипнути від гаджетів, ось — стереотипна «фіфа» в біленькому пальто. Я можу запевнити, що вас не вразить і постановка кадру, це однозначно не шедевр Веса Андерсона, і вас (як і деяких коментаторів серіалу) може обурити, що на це витрачаються кошти, які більш доцільно було би спрямувати на допомогу війську.
Фото: кадр із фільму «Сховища. Вісім історій»
Але «Сховища» — це насамперед репрезентація того, що відбувається з нами вже багато років. Бо окрім веселощів ви можете побачити в серіалі дитину, яка не має ліків, води та дорослих поряд. Бачите людину, яка втратила кінцівку на війні, й українців, які виїхали за кордон, але щодня бояться за життя найрідніших, які залишились. І водночас ці вісім історій — вони показують наше «попри». Попри те, що над нами літають ракети, ми закохуємося, одружуємося і підтримуємо одне одного. Попри те, що нам страшно, ми знаходимо в собі сили жити та допомагати тим, хто цього потребує. Попри війну і попри те, що нас винищують, як націю — ми сміємося, творимо, співаємо пісень і читаємо книги.
Ми є, ми живемо, ми любимо, бо ми люди — попри все. Тож бережіть у собі людей, бережіть близьких, не ігноруйте повітряні тривоги та дивіться гарне кіно, товариство.
