Війну зараз неможливо не почути, не побачити, не відчути і не прочитати. Вона зачепила кожну українську родину — від дронів, ракет та авіабомб не сховатися ані в межах нашої держави, ані закордоном. Вона поряд, навіть коли за вікном чутно дитячий сміх, а не вибухи. Вона у секундній невагомості в момент вимкнення світла. В новинах. І найжахливіше у всьому цьому – неможливість від війни втекти, в якій точці простору ми б не перебували. Про ці відчуття та досвіди – «Драбина» Євгенії Кузнєцової.
«Драбина» Євгенії Кузнєцової
Сюжету як такого в історії немає, бо йдеться загалом про переживання героями перших тижнів повномасштабного вторгнення. Перебувають такі близькі нам персонажі, втім, не в Україні. Толік нещодавно купив собі в Іспанії дім, та ще навіть не встиг як слід обжитися, як до нього, втікаючи від жахів війни, з’їхалася рідня, подруга сестри, собака, коти — загалом, цілий цирк.
Окрім безмежного страху, почуття провини, злості й болю від втрат, маємо незручні та некомфортні спроби купки дорослих і максимально різних людей утриматися на плаву, знайти своє місце в нових реаліях і притертися одне до одного під спільним дахом. Виходить так, ніби пазли з різних наборів намагаються співставити в одну картинку. Складно, смішно та недолуго.
Світ, у якому досі існують «хороші руські» і де «всьо нє так однозначно», а заразом і те приголомшливе відчуття безпорадності, яке відчувають українці, намагаючись пояснити привітним та мирним іноземцям, що ніякі ми з сусідами не братні народи. На деяких моментах у мене сіпалося око і хотілося ревіти, бо людська сліпота та наївність у цих питаннях обурює, знесилює, страшенно злить, хоч, може, і зовсім невиправдано — бо всі «привітні» та «мирні» люди лишень хочуть припинення вогню, проливання крові. Вони не мають нашого досвіду. І від того хочеться кричати ще більше: і на їхню відсутність елементарних причинно-наслідкових зв’язків, і на безглуздий пацифізм, і на вибірковий гуманізм.
Часто-густо мене дратував головний герой. Не зовсім сподобався фінал, а любовна лінія більше нагадувала не прямий відрізок, а ламану. Однак є одне «але».
Знаєте, за роки мого навчання на історичному факультеті «війна» перетворилася для мене на імена, цифри, зброю, карти, на питання в екзаменаційних білетах: причини, перебіг, наслідки. А ця історія однієї родини (не дуже дружньої, об’єктивно вигаданої, та на її місці були незліченні реальні людські життя) може показати, якою вона є насправді. На практиці, не в теорії. Я не знаю, чи планується колись переклад цієї книги іншими мовами — вона очевидно не є геніальною, а її персонажі подекуди вщерть карикатурні, утім я з величезною радістю дала би почитати її людям, у яких «всьонетакоднозначно». Може, хоч трішки розвиднилося б.
