Видавничий дім ORLANDO опублікував історію Кейт Утєвої «Так убивати вміють тільки діти». Про що ця книга та які думки і почуття викликала у авторки блогу? Читайте.
«Так убивати вміють тільки діти», Кейт Утєва. 18+
З людей, які народилися орієнтовно наприкінці восьмидесятих — на початку дев’яностих і після того, люди старші сміються чи зневажливо фиркають. «Вони всі кажуть, що травмовані. Ми зростали без психологів і виросли нормальними: без травм, драм і душевних вирв». Та хіба не парадокс, що «нормальні люди», які не вміють говорити про свої почуття, виховали наступне покоління травмованих і обтяжених? Покоління людей, просочених почуттям провини, власної непотрібності та незначущості. Як таке могло трапитися?
Видавничий дім ORLANDO, що нещодавно з’явився на українському книжковому ринку, опублікував історію Кейт Утєвої «Так убивати вміють тільки діти». Її короткі речення можна розбирати на цитати, витягувати з книги метафори, насичуватися описами та нюансами: ягідним соком, що стікає по руках, брудом між пальців ніг, змазаною помадою. Так чи інакше, книги — це не завжди про красиву картинку. Іноді це про реальність, і не завжди вона нам подобається. Та врешті нам доводиться облишати візуальну складову, якою б важливою вона не здавалася, і слід концентруватися на сюжеті.
Чому вона раптом зірвалася в подорож? Хто чекає її по той бік дверей поїзда на пероні? Чи це головне в цій історії? А що взагалі головне у житті Льолі?
Своїм дорослим дітям вона вже не потрібна, вони будують власне життя. Чоловік Льолі залишився в просторій київській квартирі, і нині він засипає її повідомленнями, які та ігнорує. Бабуся жінки давно померла. І це окремий біль, бо Льолю ростила саме вона.
Рідна мати почала будувати нову сім’ю, де дівчинці не було місця, і дівчинка усвідомлювала свою тотальну непотрібність — і цей багаж, разом із почуттям провини і бажанням бути хорошою людиною завжди і всюди, не залишиш у камері схову. Маєш тягти на плечах.
Головна героїня каже: «Щоб любити мене, реально потрібен шолом», і вона не може усвідомити, що любов і довіра не мають бути травматичними. Гаразд-гаразд, я розумію, втім, можна обмежитися наколінниками. Та зрештою нас можна любити різними: неідеальними, надламаними, не найдобрішими та найкрасивішими у цьому світі. Просто за те, що ми є — ось такі, трохи недолугі.
Авторка написала у присвяті: «Моїй бабусі — з любов’ю. Вибач мені, будь ласка». Нам усім є через що вибачатися. Ми всі когось «вбивали»: кричали «ненавиджу», ігнорували дзвінки, не відповідали на листи, злилися, ми були жорстокими дітьми, підлітками, дорослими. Ми не окреслювали кордони та свої межі, зовсім ні, ми просто робили боляче — іноді навмисне, іноді випадково, часто — несвідомо і майже пасивно. Просто не підняли слухавку. Просто забули привітати зі святом. Ніхто з нас не був ідеальним. Ми стали сивим волоссям у батьків, дідусів, бабусь: геть білими, схованими під хустки чи зафарбованими.
І всі ми маємо вибачатися, якщо ще є в кого, — та прощати. Усвідомити, що ми всі — ненормальні, і дозволити собі таку розкіш. Визнавати свою слабкість і наявність травм, драм і душевних вирв, скільки б нам не було років – і говорити, говорити, говорити…
