Як українцям виграти війну?

Надія Клімошенко

09 січня 2024 10:32

Одна зустріч у минулому, одна поїздка, одна коробка печива — ці миті власного досвіду зв’язалися у цільну картину світу для мешканки Херсона, яка пережила окупацію рідного міста. Блoг Надії Клімошенко.

Їм печиво і навертаються сльози: згадалося дещо

Я дуже-дуже рідко давала якусь милостиню на вулиці, знала декількох бабусь і дідусів, котрі заробляли таким чином — просили милостиню і на ті гроші, ще у важкі дев’яності, змогли купити своїм дітям хати, машини, дачі… Тому я на вулиці майже нікому не давала грошей. А одного разу, здається, це був 2015 рік, я після роботи йшла в супермаркет біля центрального ринку, там поруч допізна торгували і кіоски зі всім, чим завгодно. Був грудень, ближче до Нового року, о пів на шосту вечора, вже темрява. Снігу намело, а потім ще трохи дощику покапало і морозець градусів сім… Ожеледиця страшна. Розумію, що перед вихідними краще одразу скупитись, щоб потім по такій погоді не шастати. Йду на підборах, впасти боюсь шалено. Біля входу в магазин бачу якогось дідуся, і тут я наче всередині себе ясно чую голос: «Дай йому грошей!» Я відмахуюсь від цього голосу — я так ніколи не роблю! Він не просить! І взагалі, чого це я звертаю увагу на перехожих! Зайшла до магазину, відмахнувшись від думок і ну таритись: набрала два величезних пакета, ще й яєць пару десятків. Виходжу з магазину й думаю: «Ну, дурепо, як ти йти будеш з цими пакетами на підборах по такій слизоті?» Починаю йти і обганяю того дідуся — він стоїть і рахує якісь гривні біля кіоску з крупами. Знов ясний голос: «Дай грошей!» Я, сама собі: «Мені дуже незручно — холод собачий, я з торбами, руки зайняті, слизько, ще й яйця боюсь побити, я вже пройшла вперед – не повертатись же!» А голос не вщухає: «ДАЙ ГРОШЕЙ!» Зітхаю, злюся на себе, що одразу не дала, зупиняюсь, ставлю пакети у сніг, дістаю гаманця, виймаю п’ятдесят гривень, згрібаю свої торби, повертаюсь. А він в тому кіоску протягує десять гривень, щоб купити пшеничної крупи, вона тоді коштувала сім гривень. Я простягаю йому гроші і кажу: «Візьміть». Він з таким подивом до мене обернувся, і я розумію, що він не схожий на безхатька, але дуже бідно одягнений. І такий біль на його обличчі, у погляді… Мені якось ніяково стає, кажу: «Візьміть, це вам». Він дивиться по сторонах, не може зрозуміти, а потім на очі навертаються сльози, бере гроші і каже: «Спасибо вам. Я с Горловки». А я думаю тільки про те, щоб не впасти і скоріше опинитися вдома. Бігом за свої торби. «Нема за що», — відповідаю, і пішла.

Вже як я влаштувалася в маршрутці, переді мною постало його обличчя — старе, з відбитком великого болю, сльози на очах. Що він мав на увазі? Нащо казав, звідки він? З Горлівки… Щось на слуху… Матінко! Це ж Донецька область! Він з окупованої території! Купував найдешевшу крупу. Чого ж я не спитала, де він мешкає? Може, якась ще допомога потрібна? Чи є в нього тут хтось? Треба було більше дати. Яка ж я дурна, думаю тільки про себе, що мені незручно, ніяково. І де ти тепер знайдеш його?

Пару тижнів я згадувала того чоловіка і картала себе. Потім помолилась, щоб Бог про нього подбав (мені ж Він підказав дати йому грошей, хоч я так ніколи не робила), і заспокоїлась, поступово забула. І не згадувала сім років.

24.02.2022. Наша окупація. Деокупація

У лютому 2023-го я виїхала перший раз з початку повномасштабної війни з Херсона, треба було на два дні до Луцька у справах. Місцевий чоловік, який нам допомагав, всюди, куди б ми не заходили, говорив: «Це люди з Херсона приїхали!» І всі поверталися і дивилися на нас, як на щось дивне. Він завів нас у кав’ярню, повторив, що ми з Херсона, і господиня (вона була в кав’ярні) каже: «Замовляйте все, що хочете — вам безкоштовно». І тут я згадала того дідуся, його погляд… І мусила вибігти до вбиральні, щоб люди не бачили моїх сліз. Довго мусила опановувати себе. Чи могла я, минула, подумати, що колись я буду в його шкірі?! Про мене будуть говорити: «Вона з Херсону» — і люди будуть мене розглядати, як щось дивне. І не будуть розуміти, як себе поводити і що казати, тільки будуть дивитися зі співчуттям. Як я тепер розуміла того чоловіка. І за цей рік я часто його згадую, бо тепер його біль пройшов крізь мене, я його відчула на собі: що таке окупація, поневолення, руйнування, вбивство, каліцтво, розуміння, що будь-якої хвилини тебе можуть позбавити волі, житла, здоров’я, життя. Що таке Батьківщина, що таке співвітчизники, підтримка, родинність чужих людей, єдність. Чи показав хтось тому дідусю, що ми одна країна? Що ми скупчимось всі разом, щоб разом подолати всі негаразди, підтримаємо один одного, щоб разом жалкувати і разом радіти?

В єдності наша сила

Одинадцята ночі. А я сиджу на кухні, п’ю чай з різдвяним печивом: таким смачним, імбирним, з лимонною глазур’ю, зробленим з любов’ю і співчуттям, з бажанням підтримати і подарувати свято. З печивом, яке прислала людина з іншого міста, яку я навіть не знала — пів години телефонної розмови. (Після роботи над статтею «"Один удар — і у сусідів хати нема": відверта розмова із жителькою прифронтового міста» журналістка Гард.City надіслала пані Надії гостинець із Первомайська, — ред.)

Згадую того дідуся, і зі сльозами вдячності думаю: яка я щаслива, що живу в такій чудовій країні! Де чужі люди — рідні, де підтримують один одного, де хвилюються, де разом сумують і разом радіють. І поки ми будемо триматись одне одного, підтримувати, переживати, сприймати біль Країни як свій особистий — ми непереможні, бо в єдності наша сила! Слава Україні! Героям Слава!

Читайте також: «Херсон не був таким розбитим, яким я його побачив зараз»: волонтер повернувся з гуманітарного рейсу