Триває студентсько-викладацький проєкт «ЖурналісТка», що при кафедрі «Журналістика, реклама та PR-технології» НУК імені адмірала Макарова, де очільницею Оксана Філатова. Цього разу в гостях була херсонська журналістка — Оксана Хлєбус. Вона пережила окупацію і знає, що таке страх, коли твою землю топче ворожий чобіт. Традиційно запитання ставили студенти, традиційно зустріч проходила в понеділок, неформальною була лише розповідь — зболена, правдива і повчальна.
Кожна нова зустріч — це неповторний досвід, коли ти ще більше замислюєшся над суттю людського буття, коли намагаєшся зрозуміти: чому так, чому нам, українцям, випало таке важке випробування війною? І розумієш, що Всесвіт тебе єднає з людьми не просто так. Вони тобі або в підтримку, або для досвіду. З Оксаною Хлєбус я познайомилася на одному із журналістських тренінгів в Одесі. Ще тоді вона мені була милою дівчинкою, яка осягала мистецтво міжнародної журналістики. Ми не бачилися і не чулися з Оксаною кілька років, і тільки коли уже вона вирвалася з-під окупації, стали обмінюватися короткими повідомленнями. Тепер була повноцінна зустріч, хоч і онлайн.
Оксана — молода креативна журналістка, на долю якої випала окупація та робота під прискіпливим оком ворога. Згадувати їй про ті часи нелегко, але вона знайшла в собі сили пережити повторно все те, через що довелося пройти. Згадуючи, вона ще й давала поради студентам, як вести себе під час окупації, як працювати та як дотримуватися журналістських стандартів.
Онлайн-зустрічФото: Наталія Клименко
«Було дуже страшно, але ми виходили в ефір»
Коли все почалося, ми всі вийшли на роботу. Не змогли дістатися лише ті дівчата, які жили в Антонівці та ближче до річки. Бо там уже ворог почав бомбити Антонівку. Уже транспорт не ходив, автобуси, і ми бігли на тролейбуси. Дорогою я намагалася заспокоювати людей і розповідала, що поки Антонівський міст ще наш. Хоча сама точно не знала, що там робиться, але заспокоїти треба було. І ми тоді в Телецентр не пішли, бо він біля річки. Ми зібралися на літучку в парку і вирішували, кому що робити. Потім, коли ми зайшли в Телецентр, ми ще планували якісь включення, набір новин.
Це було о 10.40. Ми зібрали всі речі і пішли додому. І з тих пір в Телецентрі я не була. Скажу тільки одне, що на роботі я збирала перше: вигребла всі блокноти, всі посвідчення, документи, замітки, словом, все, що змогла зібрала в пакет. Повиходила з усіх облікових записів на робочому комп’ютері і запаролила сам комп’ютер. Не знаю, наскільки це вдалося, але — найголовніше, що забрала всі документи. Коли прийшла додому, то ми разом із мамою почали палити все: блокноти, контакти, все, що мене ідентифікувало як журналістку. Тоді вже було не шкода, бо на кону твоє життя. Перший день ми включалися в ефіри. Ти за кадром вся в сльозах. Поплачеш — і знову вмикаєшся. Інформації було дуже мало. Говорили про те, що бачили, що особисто чули. Перший тиждень працювали цілодобово. Ми робили включення по скайпу, по відео, марафоном, намагалися ховати обличчя. Справді було дуже страшно. Першого березня, коли вони увійшли в місто, ми просто сиділи у підвалах. В чатах ми уже прощалися одне з одним. А потім ми поділилися на зміни. Була нічна, вечірня зміна, виходили анонімно. Ми збирали інформацію ту, що люди скидали. Шукали, що кажуть наші офіційні джерела, збирали по людям. З дому майже не виходили. Ми не друкували авторство матеріалів. Страшно було й по телефону дзвонити. Писали анонімні інтерв’ю по ситуації з тими, хто зміг виїхати. Поки це були бої за Херсон, на телефон знімали, але дуже обережно. А коли окупували Херсон, то стала ще гірша ситуація. Страху додалося. В місто виходила рідко, а якщо і зважувалася, то без телефону. Постійно чистила телефон. Відтоді звичка — видаляти листування. Бо не знаєш, що на тебе очікує. Перейменувала багато контактів. Купила кнопковий телефон, номер якого ніхто не знав. Ми вигадали кодове сово, а раптом, не дай боже, що... Різне було. Ми боялися дзвонити по незнайомим номерам телефонів. Страшно брати слухавку. Ми слухали настрої людей, про все це і розповідали. От, для прикладу, цукор був по 90 грн і яйця теж по 90. І ти просто розповідаєш, що ти бачиш. Ось вулицями пересувається техніка, додаєш офіційну інформацію. Як ціни міняються, чи є продукти, як виглядає місто. Характеризувати, де стріляє, звідки, яка зброя — просто кажемо: чутно вибухи. Колеги мої ходили на мітинги, робили там фото. Дмитро Багненко зробив фільм про окупацію Херсону, рекомендую подивитися.
«Спочатку ми мали просто заспокоїти людей»
У кожного була своя роль, своя функція в роботі. Спочатку ми мали просто заспокоїти людей, що їх ніхто не кинув, бо ніякої офіційної інформації не було. Люди не знали, що робити. А коли захопили Телецентр, то зовсім почалася паніка. Ми давали людям надію, що ми ще десь працюємо. Дуже відслідковували, що ти пишеш. Наприкінці березня вони почали забирати людей. Це було переважно під ранок. І от ти лежиш і думаєш, коли за тобою прийдуть. У них були списки і журналістів, і учасників АТО. Хоч люди і міняли квартири, але їх все рівно знаходили. У мене почалися панічні атаки. Боялася світла, боялася, що нас помітять, боялася спати, боялася в душ сходити, до всього у мене ще й закінчувалися ліки. І добре, що виїхала. Ми все ховали прапори, книги, але краще було палити. Все, що пов’язувало з журдіяльністю, якщо, звісно, хочете залишитися живим. Олега Батуріна теж забирали на підвал.
Був страшний момент, коли японське ТВ захотіло взяти у нас інтерв’ю. Ми всі відмовилися, бо це був би просто злив. Так і працювали, ризикуючи життям. Прибирали аватарки і до деокупації Херсону просто стояли квіточки. Багато працювали через соцмережі. Вітаєшся і питаєш, чи в безпеці людина. Все фільтрувати треба. Суспільне виконувало свою місію. Працював діджітал. Соцмережі і сайт стали основним джерелом інформації. Коли 1 березня окупанти зайшли, було дуже страшно. Збирали будь-яку інформацію, де хто що бачив, чув. Треба перевіряти, щоб не було вкидів. І навіть зараз перевіряємо, кому можна подзвонити. Джерелом інформації були й чужі пабліки — РИА Новости і ТАСС. Важко було знайти героя і джерело інформації в окупації, дуже важко. Часом сам збираєш інформацію і сам читаєш. Головне, щоб людям не нашкодити. Це найважливіше.
Як перевіряли інформацію під час окупації?
Треба орієнтуватися на офіційні сторінки, це люди в соцмережах, які не ховали обличчя. Інформацію уточнювали через кількох людей. Для прикладу, херсонський режисер був організатором проукраїнських мітингів, він не ховався. Шукали очевидців. Ні в якому разі не можна вказувати місця скупчення людей, місця, де перебувають біженці. Орієнтир на достовірні джерела, офіційні сторінки та підтвердження інформації трьома особами. Але треба особисто бути впевненим у джерелі. Має сказати саме та людина, яка бачила кількість техніки.
Фото: інстаграм Оксани Хлєбус
Як ви виїздили. Чи не було думки, що ви потрібні в Херсоні?
Мені було дуже страшно. Вони стріляли по цивільним машинам. Просто коли звільнили Бучу і Ірпінь, нам стало ще страшніше. Знаходили шляхи, але вони перекривали. А в квітні нас уже вивозили. Але розуміла, що треба їхати, але я боялася. Мене забрали з дому ще до кінця комендантської години. Це був єдиний водій, який зголосився мене забрати. Мене спочатку не хотіли брати, бо я хвора на цукровий діабет. Дома залишила все: вишиванки, прапори. Берете тільки особисті речі. Нічого не ховати на собі. Почистила телефон. Видалила все листування. І мені тоді сказали, що ти є в списку, і у тебе є день-два. Повторювала весь час мантру: я просто дівчинка, не журналістка. Нам пощастило, нас не дуже трясли. Був випадок, коли нас спинили і дагестанець запитав, чи немає у мене чогось забороненого в сумочці. І мені стало страшно. І їхати страшно, і залишатися неможливо. У мене закінчувалися ліки і я мусила їхати. Ліків у в Херсоні уже не було. Нічого героїчного, повірте, і слава богу, що виїхали. Було дуже тихо, коли ми їхали, ані собак, ані котів, ані людей на городі. Ми просто їхали і слухали водія, він був професійним. Мої знайомі їхали самотужки, то по-різному було. Я їхала через Снігурівку. І перше, що кинулося в очі, це кількість собак-дзвіночків. А там, де наші — там життя, собаки, коти, навіть птахи почали співати.
Чи потрібно під час війни дотримуватися стандартів?
В першу чергу треба залишатися людиною, а потім уже бути журналістом. Спочатку ти людина. І якщо тобі кажуть пресофіцери, що не можна, значить, не можна. Не наражайте військових на небезпеку. Бо росіяни теж все дивляться, вони не тупі. Оперативність, достовірність, точність, правдивість, баланс думок — це так, все добре. Інколи балансу може не бути. Не підете ж ви у ворога питати його думки? Достовірність дуже важливо, а оперативність на війні не так важливо. Не можна писати про прильоти. Це наводка. Навіть якщо знімаєте місце прильоту, не можна говорити про місце і час, бо навідники є всюди. Перевірка і достовірність — це найперше. Шукайте, хто першими опублікував. Хто це зробив. Кажемо, хто це, посилаємося. Достовірність — це краще, аніж оперативність.
Чи були знайомі, хто став колаборантом?
Так, це навіть колишні працівники. Ці люди проходять зараз по базі. Коробова, яка працювала у нас, потім перейшла на їхню сторону. Навіть головний лікар області — колаборант. Це ненормально, акторка драмтеатру виступала на червоній площі москви. Вони маскувалися дуже гарно, соромно, що це колеги.
Херсонці — це ті, хто прийняли першими удар. Можливо, ви знаєте, чому служби, які мали би вас захищати, не захищали? Чому так багато колаборантів?
У 2014 році я закінчувала 4-й курс. І був такий день, коли нам сказали, щоб ми зібрали документи. Тоді вони не прийшли, а було таке, що теробороні сказали, щоб підняли руки і йшли додому. А у 22-му році за два тижні був приїзд Президента і нам сказали, що все ок. Ми все знімали, і нам казали, що все добре. Я не знаю, що було в СБУ, в поліції, але є дані, що все було розміноване. Чому так склалося, не знаю, але те, що це нагорі було, то це факт. Це вище керівництво. Пресофіцери поліції сховалися. Кинули чи ні? У нас в Херсоні не було військ і місто розкатали б, але хлопці з 59-ї бригади, хлопці з тероборони — вони всі дали чотири дні і Миколаєву, і Києву, вони нас захищали. Хто здав Херсон є дві версії — вище керівництво і наше. СБУ поїхало, а нам сказали: залишайтеся в місті і не заважайте працювати військовим. У нас не ходили потяги, лінії фронту чіткої не було. 24 лютого десант висадився на Антонівському мосту і наші тримали там бій. У мене є знайомий, який писав: «Дівчатка, тримайтеся, ми вистоїмо. Ми вас не здамо». Інтерв’ю коли брали по Бузковому Скверу, то казали, що їм не вистачало зброї. Я не знаю, чому їх кинули... Людей просто розстріляли. Це правда. Дуже багато запитань, на які ми і досі не знаходимо відповідей.
Що допомагало триматися психологічно?
Мої рідні, зв'язок з зовнішнім світом. Коли зник зв'язок, то був тваринний страх. Це твоя сім’я тобі в підтримку, родинні справи — прибирання, приготування їжі, перекладання речей, зв'язок з військовими. І важливо було бути поруч з родиною. Самій було б дуже важко. А ще була терапія. Ми виходжували курей. Ми їх годували, спілкувалися з ними. А вони квоктали, заспокоювали. Але у мене почав їхати дах. Страшно навіть було в черзі говорити, бо ти не знаєш, хто поруч.
Як сьогоднішнє самопочуття, коли знову повернулися в Херсон?
Місто порожнє, людей немає і машин практично теж. Ти їдеш і очікуєш, коли щось станеться. Через місця прильотів іти небезпечно. Все всередині стискається. Гучні бахи чутно, ховаєшся під стінку, перечікуєш. Люди виходять лише у справах. Ніхто просто так не гуляє. Кав’ярні закриті, більшість магазинів теж. Всі по місту пересуваються швидко. Голосно буває, але відчуття, що ти вдома, тут твої рідні, знайомі — прекрасне відчуття. Тут у нас відкрили піцерію зараз, ми робили там репортаж. Прекрасні люди. Частина прибутку іде на допомогу військовим.
Роботи в місті немає, натомість, працюють комунальники. Вибухи, а вони працюють. І на ринку мало людей. Вчора бігла через площу Свободи, там взагалі нікого немає. Є райони, які біля річки, там постійно прилітає. Але люди вірять в Перемогу, довіряють військовим. Ми їздили в область, знімали російські позиції, там бачили в полі холодильник, а це свідчення мародерства. Вони повністю пограбували музеї, вивезли техніку з лікарень, розбомбили тролейбусне депо, але не зламали людей. І це найважливіше. Люди у нас дуже хороші.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
