10 травня 2020 року світ відзначив День матері. У цей день наша журналістка спілкувалася з матір'ю воїна, загиблого на Донбасі. Про громадську організацію, яка об’єднала людей зі спільним горем та спільною метою, розповідає Наталя Головацька.
Традиційно День матері відзначається словами подяки від дітей та чоловіків, квітами та посиденьками за чаєм із найдорожчими людьми – матерями. Але тисячі українських жінок-матерів цього дня не почують привітань від доньок та синів, бо їхні діти віддали своє життя за майбутнє України, за свободу українського народу, за те, щоб наші діти жили на мирній землі. Материнський біль від втрати синів не стихне ніколи. Зловісна війна на Донбасі, розв’язана путінським режимом, відняла у них найдорожче у світі – їх дітей.
У Первомайську 26 грудня 2019 року створено підрозділ громадської організації «Об’єднання дружин та матерів учасників АТО та сімей загиблих», який об’єднав 13 сімей загиблих воїнів міста та району. Про роботу організації розповіла її голова — Наталя Дмитрівна Головацька із села Чаусове-2. Син Наталі Дмитрівни — Сенкевич Максим Олегович, лейтенант 28-ї окремої механізованої бригади — загинув на Донбасі 10 листопада 2014 року, прикриваючи з двома бійцями відхід поранених побратимів.
Розповідає Наталя Головацька
«Ми об’єднали родини міста і району, тому що наші чоловіки і діти загинули за єдину Україну. До нашої організації приєдналися родини з Южноукраїнська, Голованівська, Кривоозерського району.
Наталя Головацька
Наша організація намагається вести активну громадську роботу. У співпраці з волонтерською організацією «Ніхто крім нас» виїжджаємо на пісенний конкурс «Пісні, народжені в АТО», щоб наші батьки не тримали біль у собі, не замикалися, щоб мали змогу спілкуватися з іншими, вести активне суспільне життя, розповісти про наболіле, про існуючі проблеми, які можна спільно вирішити. Батьківське горе не зникне, але стане легше, і люди зрозуміють, що у них є підтримка.
Минулого року ми їздили на акцію протесту «Час не лікує» до Києва, з нами були родини з Южноукраїнська та Голованівська. Акція пройшла під посольством Росії. Потім була хода до Михайлівського собору, де встановлено Стіну пам’яті загиблих за Україну, біля стіни відбулася панахида. Матері були нагороджені подяками від Міністерства оборони і нагрудними знаками «Знак пошани», нагороджувалися й дружини, у яких загинули чоловіки.
Карантин змінив наші плани щодо заходів, але по його завершенню ми будемо офіційно звертатися до голови міської ради, депутатського корпусу щодо виділення місця на центральній площі біля готелю для встановлення пам’ятника загиблим воїнам з метою вшанування бійців, які віддали своє життя за кожного з нас. Через ЗМІ буде оголошено конкурс на кращий проєкт пам’ятника, спільно з волонтерами, учасниками та ветеранами АТО працюватимемо над його втіленням.
Ми намагаємося допомагати людям вирішувати їх проблеми – чи з отриманням землі, чи з юридичних питань. У нас в центральному офісі, в Києві, є юрист, який нас консультує.
Склалися вже певні традиції, наприклад, збиратися на День матері, але цього року не вийшло. У дні загибелі наших дітей, чоловіків ми вшановуємо їх пам'ять, йдемо на могили, щоб покласти квіти. Плануємо на могилі кожного загиблого встановити флагшток із прапором України. Підключаємо дітей і студентів. Цього року волонтери організували показ фільмів про війну на Донбасі, в заходах активну участь взяло і наше громадське об’єднання. Після кожного сеансу ми робили хвилину пам’яті, демонстрували ролик, де було вказано всіх загиблих Первомайщини і Южноукраїнська. Потім виступали ветерани АТО, батьки й дружини загиблих. У Первомайську була найбільша відвідуваність цих фільмів. Молоді потрібно знати історію, потрібно знати, що таке війна, бо такі ж юні хлопці у свої 18-20 років вже пішли захищати Батьківщину. Були й тематичні зустрічі у ЗОШ №9, у медичному коледжі із студентами третього курсу, ми розповідали про своїх дітей, Андрій Шарий – людина-легенда, який пройшов чотири гарячі точки, теж розповідав майбутнім медикам про події на Донбасі. На жаль, люди забувають про війну, у багатьох коротка пам'ять, бо їх це не торкнулося. Нам прикро, що іноді кажуть: «Ми їх туди не посилали». Так, ви не посилали, хлопці-патріоти самі йшли, але вони віддали життя за нашу Україну, бо знали, що у них за спиною їхні рідні й близькі, а попереду – ворог, який несе смерть і розруху.
Мені як мою дитину привезли, то у мене відняло мову, син був без кисті руки, без ноги, все тіло потрощене, це навіть згадувати неможливо. Як потім лікар сказав, добре, що я при розумі залишилася, бо могло статися найгірше. А що вже казати, коли нашій матері привезли попіл дитини, яка згоріла серед дев’ятьох у бронетранспортері.
Хочемо звернутися до влади міста і району, щоб вони нас не ділили, ми всі живемо на Первомайщині, якщо проводять заходи у місті, то щоб запрошували й матерів з району, а район запрошував матерів з міста».
На моє запитання, чи привітали хоча б в телефонному режимі матерів загиблих в АТО чиновники міста чи району, Наталя Дмитрівна відповіла, що ні. У матерів знайшлися сили віддати державі найдорожче — синів, у влади Первомайщини не знайшлося 10 хвилин часу, щоб приділити увагу цим людям. Прикро й соромно.
Сподіваюся, що влада міста і району прислухається до прохань матерів і дружин загиблих воїнів, та буде сприяти ще більшому їх згуртуванню, бо ми — одна нація, один народ і у нас крім рідної матері, є ще одна спільна — наша Україна, яку сьогодні боронять тисячі синів і дочок на сході держави.
