Про цей острів місцеві розповідають дивну історію: колись сюди приїздили болгари й вирощували перець, баклажани та інші овочі. Журналістка Гард.City вирушила на острів разом із краєзнавцями, щоб перевірити, чи залишилося від цієї історії щось, крім переказів. Серед трави знайшли довгі арики, фрагменти фундаменту, кам’яну переправу та сліди дороги до берега.
Через воду — на острів
Починаємо нашу подорож зранку. Попереду — острів на Південному Бузі, який місцеві називають Болгарським. Я багато чула про це місце, але сама опиняюся тут уперше. Тому сьогоднішня мета проста: пройти островом і подивитися, що залишилося від людей, які, за місцевими переказами, колись тут жили та господарювали. Мої провідники — краєзнавці Василь Селявін, Віктор Поліщук та Костянтин Куценко.
Спускаємося крутою дорогою до річки в районі Дубровки. Навколо сріблясті тополі. Цей шлях краєзнавці називають переправою. Унизу вже видно воду й каміння, частина якого схована під річкою.
— Ось це і є переправа, якою ми зараз ідемо. Це штучний насип із граніту, завширшки приблизно 3-3,5 метра. Зараз він уже в напівзруйнованому стані. Свого часу його створили для переїзду гужовим транспортом, — пояснює Василь і показує на протоку. — Повінь поступово вимивала протоку. І от у цьому місці граніту на поверхні вже зовсім немає. Вода вимила його, і тепер частина насипу опинилася під річкою.
Цього дня Південний Буг спокійний. Кам’яні виступи добре проглядаються, тож обережно ступаємо з каменю на камінь, пробираємося через очерет і нарешті виходимо на острів. Під ногами переважно пісок із тонким шаром гумусу. Острів заріс травою, кущами та деревами. Місцями квіти пробиваються крізь пісок. З першого погляду тут важко уявити городи, будинки, вози й людей. Але саме це ми й приїхали шукати.
Від болгарських переселенців до городів
Щоб зрозуміти, звідки взялася назва «Болгарський острів», варто повернутися на кілька століть назад.
В 1773 році близько 400 болгарських родин із Алфатара, що поблизу Сілістри, залишили свої землі та вирушили разом із російською армією на північ. Серед переселенців були також вихідці з районів Русе, Видина та Добруджі. Після зимівлі поблизу фортеці Святої Єлизавети в 1774 році вони оселилися біля Синюхи. Так виникла Ольшанка — одне з найдавніших болгарських поселень на території сучасної України.
Новим мешканцям довелося освоювати степ. Вони будували житло, обробляли землю, розводили худобу, закладали сади, займалися городництвом і бджільництвом.
Саме городництво особливо важливе для нашої сьогоднішньої історії.
За місцевими розповідями, болгари приходили на острів працювати на городах. Тут вирощували овочі, зокрема перець та баклажани. Можливо, дехто залишався на острові надовше. Але чи справді від цих городів щось залишилося? Відповідь знаходимо майже одразу.
Болгарська артільФото: Віктор Поліщук
Арики через увесь острів
Спочатку бачимо просто рови. Неглибокі, довгі, майже паралельні один одному. Для непідготовленого ока — це просто нерівності землі. Для краєзнавців — важлива знахідка.
Через поле проходять арики. Вони тягнуться практично через увесь острів із півночі на південь. Відстань між ними приблизно сто метрів, місцями, можливо, й більше. Василь Селявін зупиняється біля одного з них.
— Відводити воду можна було в ці рови, пускати її ними й щось вирощувати. Власне, це все й спонукало людей займатися тут городництвом. Підняти воду вище тоді було практично неможливо, а в таких низинах цей спосіб працював нормально, — пояснює краєзнавець.
Арики на острові видно на супутниковому знімкуФото: Василь Селявін
Тепер дивимося на ґрунт уважніше. Під тонким шаром гумусу — пісок.
— Земля тут бідна. Тому без поливу нічого нормально рости не буде. Фактично овочеві культури могли існувати тут завдяки зрошенню, — говорить Василь.
Система виглядає просто: вода з річки потрапляла в арики, а ті розносили вологу по полю. І звичайні на перший погляд рови набувають зовсім іншого значення. Перед нами вже не просто острів. Це земля, яку люди свого часу пристосували для вирощування овочів.
Болгарський спосіб городництва
Пан Василь згадує, що подібний спосіб вирощування овочів бачив і в інших місцях Південнобужжя.
— У мене була знайома, нині її вже немає. Вона була бригадиркою овочівницької бригади, сама родом із Куйбашівки, хутора, який зараз називається Бузькі Пороги, в Доманівському районі. Її батько теж був бригадиром овочівницької бригади. Місцевість там подібна: скелі, поле, а між ними вирощували овочі болгарським способом. Це було у 1950-1960-х роках. Тобто цей спосіб тут уже закріпився. На Південному Бузі також рили канали, подавали в них воду насосами, — розповідає краєзнавець.
Виходить, те, що ми бачимо на острові, не випадковість. Подібна система була відома місцевим овочівникам у ХХ столітті.
— Сам спосіб полягав у тому, що копали арики, подавали в них воду й таким чином утримували вологу в ґрунті, — пояснює Василь.
Краєзнавець припускає, що сама традиція могла мати значно давніше походження й прийти до болгар через Балкани із Середньої Азії. Та це вже версія, яка потребує окремого історичного дослідження. Але сам принцип: вода з річки, арики, волога земля та овочі на острові видно й сьогодні.
«Е, още има място за пипер!»
Місцеві перекази особливо пов’язують болгар із вирощуванням перцю. І тут без легенди не обійтися. Кажуть, одного разу болгарин ходив по землі й міряв, де ще можна посадити перець. Міряв, міряв, садив, знову міряв. Роботи було стільки, що чоловік зрештою аж захекався і впав перепочити. Але справжній городник, як відомо, легко не здається. Підвівся, струсив із себе землю, зняв капелюха, розмахнувся, кинув його на землю і вигукнув:
— Е, още има място за пипер! (ще є місце для перцю)
Капелюх упав саме на невеличкий клаптик вільної землі. Розповідають, що болгарин подивився на капелюха, а потім на землю й вирішив: якщо капелюх помістився, то й для ще одного куща перцю місце знайдеться. Так і жартують: справжній болгарський городник місце для перцю знайде завжди.
Острів, який колись був півостровом
Але поки ми шукаємо сліди людей, з’ясовується, що сама земля під ногами теж має свою історію. Краєзнавці згадують зображення цієї місцевості близько 1800 року, яке бачили на сторінці Ігоря Вердиша. На ньому територія ще має вигляд півострова, а не острова. Є й місцева версія того, як усе змінилося. За нею, після великої повені 1832 року вода промила нову протоку, русло змістилося — і півострів став островом. Тобто частина того, що ми сьогодні бачимо як острів, могла колись бути сполучена із суходолом.
Краєзнавці говорять і про значно давнішу історію цієї місцевості. За однією з версій, тут могли існувати татарські поселення, а близько 1786 року на місці одного з них виникла Грушівка. Саму назву пов’язують із грушами, яких у цій місцевості було багато. До речі, груші ростуть тут і тепер.
У пошуках будинків
Поле вже розповіло нам про городи. Але де жили люди? Це питання виявляється складнішим. Костянтин Куценко знає острів із дитинства. Він бігав тут із хлопцями, досліджував кожну стежку, знав місця, куди дорослі могли навіть не доходити.
— Ми тут усе облазили. Телефонів тоді не було. Вранці виходили, увечері приходили, — згадує Костянтин.
У дитинстві вони з хлопцями шукали на острові різні речі, копали землю. Подекуди, каже він, було видно, що її вже хтось розкопував лопатами. Костянтин пам’ятає, що тут кущів та дерев було не так багато, пам’ятає, як із Грушівки сюди переганяли худобу. За його спогадами, тут могло бути близько сотні корів. Люди залишалися неподалік, а худоба паслася на острові.
Сьогодні все змінилося. Рослинність стала густішою, і пробиратися крізь неї дедалі складніше. Але ми шукаємо далі.
Каміння, якого тут не мало б бути
Серед піску починає траплятися каміння, а Василь звертає увагу на одну деталь: на самому острові немає скель. На березі річки каміння переважно обкатане водою. А тут є уламки зовсім іншого характеру — колоті, гострі, ніби відбиті від великої брили.
— Це, найімовірніше, привезене каміння. Не місцева геологія. Те, що лежить на березі, обкатане річкою. А це — відламане від скелі. Оскільки на острові скель немає, цей матеріал сюди доставили з берега, — пояснює Василь.
І далі каміння починає складатися вже не в окремі уламки, а в певну конструкцію. Один край. Другий. Лінія, яка продовжується далі.
— Оце вже фундамент, — каже Василь.
Перед нами приблизно вісім метрів довжини та чотири метри ширини. Каміння колоте, складене в основу, місцями забутоване. Природним насипом це вже не виглядає. Що тут було — хата, сарай чи інша господарська споруда — без подальшого дослідження сказати неможливо. Але сама конструкція важлива.
— Якщо будували тут, то, найімовірніше, вибирали вище місце, щоб під час підйому води будівлю не підтоплювало, — припускає краєзнавець.
За припущенням дослідників, ця споруда може бути пов’язана з колишнім господарським освоєнням острова, зокрема й із болгарським населенням.
Дорога до переправи
Та фундамент виявляється не єдиним слідом людської присутності. Далі бачимо кам’яний насип, який заріс очеретом. Він тягнеться у бік води. Василь звертає на нього увагу. Якщо це штучна конструкція, то навіщо її створювали? Відповідь може бути у старій переправі. Каміння викладене таким чином, що тут могла проходити дорога. Причому не лише для пішоходів.
— Якщо тут був пором, то далі мала бути дорога. І, найімовірніше, нею користувався гужовий транспорт, — говорить Василь.
Можливо, це був шлях для возів, який вів від переправи далі островом. Ми самі проходимо цією ділянкою пішки. Вода подекуди перекриває старий насип, очерет приховує його краї. Але каміння залишається. Тепер перед нами поступово складається ціла система: переправа, дорога, поле, арики та будівля.
Трос через Південний Буг
Є ще один важливий спогад. За словами краєзнавців, через річку тут натягували трос. Він ішов з боку Мигії до острова, а далі працювала переправа.
— Оце точно трос на пором, — говорить Василь, показуючи місце.
Якщо переправа була тут, то острів не був тупиком. Через нього проходив маршрут. Краєзнавці пов’язують його з напрямком від Мигії через острів до Грушівки та далі в бік Первомайська. Точно встановити, коли саме почав працювати цей переїзд і скільки років існував, ще належить. За місцевими свідченнями, ним могли користуватися протягом тривалого часу, зокрема й у воєнні роки. Але сама логіка місцевості промовиста: якщо існував паром, мав бути під’їзд до нього. Якщо їздили вози, то мала бути дорога. Якщо на острові вирощували овочі, то потрібні були поля та вода. І все це ми сьогодні знаходимо буквально поруч.
Старе дерево
Серед цієї зелені є ще одна особлива знахідка — величезне старе дерево. Чотирьом чоловікам не обхопити його стовбур. Василь оцінює його вік у близько триста років або навіть більше.
— Воно точно бачило козаків і гайдамаків, — говорить він.
Дерево пережило не одне покоління. Великі гілки ламалися, частина стовбура вже відмерла, але воно продовжує стояти. Поруч ростуть молодші дерева — його природне продовження. Чи бачило воно болгарських городників?
Черепахи, вужі та козулі
Болгарський острів має й іншу історію — ту, яка не пов’язана з людиною. У землі трапляються невеликі ямки та шкаралупа яєць. Краєзнавці пояснюють: це можуть бути місця, де відкладають яйця плазуни.
Тут водяться черепахи, водяні вужі, полози та інші представники місцевої фауни. Є фотографії, на яких зафіксовано, як черепахи відкладають яйця у невеликі ямки, залишаючи їх прогріватися на сонці.
Є тут і оси. А над островом час від часу можна побачити осоїдів — птахів, які живляться осами та їхніми личинками.
Віктор Поліщук, помітивши їх, пригадує власні спостереження.
— Осоїдів я не раз бачив. Цікаві птахи. Бачив навіть, як вони добиралися до меду. Знаходять гніздо, розорюють його і ласують тим, що там є, — розповідає Віктор.
Поки говоримо про птахів, у полі зору з'являються інші мешканці острова. Козулі стрімко рухаються у бік води. За мить тварини зникають у прибережних заростях.
Краєзнавці кажуть, що спостерігали таке не раз. Козулі не просто підходять до Південного Бугу — вони заходять у воду і можуть перепливати річку.
Острів тим часом живе своїм життям. Тут поруч існують вода, граніт, дерева, птахи й дикі тварини. І кожна наша зупинка відкриває ще одну його маленьку історію.
Що залишив по собі Болгарський острів
Наша експедиція не дала відповіді на всі запитання. Ми не знаємо напевно, де проходили межі поселення, скільки тут було будівель і коли саме з’явилися перші городи. Для цього потрібні архівні документи, старі карти та фахове дослідження. Але тепер місцева легенда має цілком матеріальні підказки. Їх ще потрібно прочитати, зіставити між собою та перевірити документами. Можливо, колись на цьому клаптику землі справді стояли господарські будівлі, працювали городники, а з берега сюди тягнулася дорога до переправи. Можливо, саме тут болгари вирощували той самий перець, про який сьогодні розповідають із усмішкою. Час сховав людське життя під травою, піском і корінням дерев. Та варто було пройти островом уважніше і минуле почало проступати назовні.
Тепер залишається найцікавіше — з’ясувати, хто саме залишив ці сліди і яку історію вони можуть розповісти. Можливо, наступна експедиція знайде відповідь. А поки Болгарський острів залишається місцем, де історія ще не поставила крапку.
